Я не можу ховатись за чиєюсь спиною

Містечко Голубівка у радянському минулому носило назву Кіровськ. Так за старою звичкою мешканці східної України ще й досі називають це місто. З 2014 року Голубівка під окупацією. Український військовий Руслан Титаренко, який ось уже понад півтора роки перебуває у російському полоні, народився у місті, яке колись носило назву Кіровськ.

На вулиці осінь 1988 року. 14-річний Руслан Титаренко грає у шкільному спектаклі. Він виходить на сцену у актовій залі Кіровської середньої школи у образі Тараса Григоровича Шевченка. Правильні риси обличчя, русяве волосся, блакитні очі. В залі зібралось багато батьків старшокласників. Серед них мама Руслана Людмила Анатоліївна. Очі жінки випромінюють гордість за сина. 

«Я завжди говорю, що мій єдиний син – це моя гордість. Я його дуже чекаю», - розпочинає розповідь Людмила Анатоліївна. Моїй співрозмовниці трохи більше за 70. Жінка у минулому служила у внутрішніх військах. Сьогодні вона живе у окупованому Маріуполі. Повернулась сюди, бо тут ближче до сина. Живе разом зі своїми сватами, які на «Азовсталі» втратили єдину дочку – дружину Руслана, і також чекають із полону сина. Разом легше чекати… Так і живуть у напівзруйнованому будинку практично у центрі міста. На вулиці осінь, у дворі достигає виноград. Під ногами крутяться собака Муха та кицька Шпоня. Під час нашої розмови, яка практично повсякчас переривається поганим зв`язком, Людмила Анатоліївна повністю поринає у спогади.

Восьмирічний Руслан з горном іде попереду цілої колони школярів. «Він був і піонером, і жовтеням. Все було. Його дідусь, мій батько, грав на духових музичних інструментах, то він дуже хотів, щоб онук пішов його стопами. Але батько помер, коли Русланові було 12 років. Ось він музикантом і не став», - згадує минуле мама Руслана Титаренка.

Проте музика назавжди залишилась у житті сина. Спочатку він сам навчився грати на гітарі. Потім почав грати у місцевому рок-гурті, а пізніше, коли син вже служив у армії, мама надсилала йому вирізки із газет, які стосувались музики… З дитинства Руслан писав вірші. «Він Ксенії скільки віршів присвятив! Ви би тільки знали. Але показувати я не можу, бо це його особисте. Не маю права», - таємниче продовжує свою розповідь жінка.

Вона тримає у руках старенький зошит із юнацькими віршами сина. Записи вдалось врятувати із зруйнованої квартири у Маріуполі у березні 2022 року. Разом з зошитом рідні Руслана винесли найцінніше – листи із армії і старенькі дитячі фотографії. Поруч із пожовтілими листами, датованими 1992-1993 роками, лежать п`ять свіжих конвертів. Ці листи до матері встиг Руслан відправити із полону у 2022 році. У грудні листування з військовополоненими заборонили. З того часу – тиша.

Востаннє голос свого Руслана Людмила Анатоліївна чула 1 березня 2022 року. Жінка точно не знає, коли син опинився на «Азовсталі». Не знає багатьох обставин. Лише пригадує, як 25 лютого син із дружиною поїхав і більше не повернувся. «Я йому говорила, просила. Але він сказав, що не може ховатись за чиєюсь спиною. І пішов захищати місто», - згадує мама військового. В 2020 році Руслан вийшов на пенсію за інвалідністю. Причиною стало тривале носіння бронежилета і проблеми із хребтом. Він мав 37 років вислуги.

Моя співрозмовниця дістає із коробки медалі сина. Акуратно викладає їх на столі і фотографує. Медалі різні – і радянські, і часів незалежної України. «Захиснику Маріуполя – це його місто в 2017 році відзначило», - з гордістю пояснює мама українського воїна і знову поринає у спогади.

«18 листопада 1992 року йому прийшла повістка із військкомату. Тоді Руслану не виповнилось ще навіть 18 років. А він сам пішов і взяв ту повістку. І сказав, що на момент Присяги йому буде 18», - перебирає у пам`яті моменти гордості за сина пані Людмила. Їх настільки багато, що не вистачає слів. Перед очима у неньки постають солдати, якими опікувався її син. Коли йому було лише 24 роки, він вже тоді здобув неабиякий авторитет серед товаришів по службі, а майбутні солдати говорили між собою, що найкраще потрапити до взводу старшини Титаренка. «Він завжди по-батьківськи ставився до хлопців. До нього телефонували вдячні батьки юнаків, приїздили колишні солдати у гості», - пригадує Людмила Анатоліївна.

Жінка надсилає мені фотографії сина. Усміхнений чоловік із гітарою у затишній кімнаті біля каміну. На іншій світлині чоловік обіймає дружину на фоні Новорічного Драмтеатру у Маріуполі. Ще фото – на прогулянці із собакою Мухою. Парк, набережна, вулички Маріуполя… Усмішки не сходять із гарних облич. Таким було життя до 24 лютого 2022 року.

В той час Руслан мріяв про власний ресторан у Маріуполі. Чоловік вже навіть почав вести свій власний канал із кулінарії на Ютубі. Вони з дружиною дуже любили готувати, експериментували зі стравами різних кухонь. «Він коли вийшов на пенсію, то завів бороду. Ось і назвав свій канал «Кулінарні рецепти з бородою». А знаєте який він начитаний у нас – справжня енциклопедія. Що не запитай – все знає! Він мріяв, що стане льотчиком, але мав проблеми із зором, тому не вийшло. В юності Руслан відвідував аероклуб і дуже серйозно займався цією справою», - чую по голосу, що пані Людмила вперше за нашу розмову посміхається, розповідаючи про багатогранність свого сина.

Ми розмовляємо 24 вересня 2023 року. 72-річна мама чекає на свого єдиного сина, на свого Героя рівно рік і сім місяців. Чекає разом із іншою мамою, разом з десятками тисяч матерів в Україні…