Історія воїна, який дійшов до Азовсталі але тепер у полоні

У мами  було погане передчуття. У ніч з 23 на 24 лютого вона не спала. Підійшла до вікна, над ними щось пролетіло. Це була ракета. За пару годин подзвонив син. Сказав: « Мамо, це війна, я вас люблю. Не переживай». Андрій не хотів турбувати рідних. 2 березня 2022 року, він знову зателефонував додому і сказав, що все добре, що він в тому місці, де безпечніше, ніж в частині. Згодом батьки дізналися, що він на «Азовсталі», а 11 квітня - що він поранений, пробиті легені. Ліків бракувало, Андрій лікувався тим, що взяв з собою в рюкзак. «Я хочу вас обійняти, поговорити і наїстися. З’їжте за мене найсмачніший бургер» ,- сказав він мамі одного разу, коли ще був зв’язок. «18 травня хлопці вийшли з «Азовсталі» в полон. Андрій вивчив напам’ять телефони рідних, надсилав короткі повідомлення з невідомих номерів.

Після вибуху в Оленівці рідні дізналися від невідомого хлопця, що Андрій живий. А 1 жовтня їм повідомили, що полонених вивозять в роsію. Хлопців розвезли по різним містам. І зараз рідні не знають, де він. Мама називає це “шлях до Азовсталі”. Батько Андрія військовий. Він багато працював, до 5 років син мало бачив тата, бо той рано йшов і пізно повертався. «Коли я виросту, тато буде вдома, а я буду вас захищати». Він з дитинства розумів, що таке військова служба, бо коли хлопчик підріс, батько брав його з собою на роботу. Але разом з тим, з дитинства Андрій займався танцями, 10 років виступав у місцевому хореографічному ансамблі “Юність”, добре грав на гітарі і брав участь з хлопцями у шкільних концертах. З 15 років займався з друзями у тренажерній залі.

Уже коли служив у Маріуполі, він захопився створенням шкіряних виробів. Придбав багато інструментів для цього. Мріяв відкрити своє виробництво. Що зараз з тими інструментами — невідомо, вони залишилися в Маріуполі. Рідні бережуть його перші авторські роботи. Татові він подарував гаманець, мамі сумочку, а дівчині - обкладинку для записника. А ще перед війною проходив курси програмування. Жив не тільки службою. «Ми не хотіли, щоб він був військовим, - каже мама, - Після школи він пройшов на бюджет аж в три вищі навчальні заклади. Але він вирішив піти на контракт до армії. І йому дуже подобалася служба. Закінчив Академію Нацгвардії в Харкові. Служив в Маріуполі. Через півтора роки він був вже офіцером групи по роботі з особовим складом. Тричі брав участь у параді на День Незалежності у Києві».

В Маріуполі зустрів і своє кохання. «Ми познайомились у 2018 році, - розповідає наречена Андрія, Катя, - Високий, красивий, позитивний, зі щирою посмішкою. З ним завжди цікаво. Він з перших днів знайомства дарував мені квіти без приводу. Просто тому, що хотів це робити для мене від душі. Це було дуже приємно, квітів було багато. Міг прийти додому з букетом і на мої щирі емоції відповісти, що просто захотілось зробити приємно.» Катя - жителька Маріуполя. Коли почалось повномасштабне вторгнення, Андрій був на службі. Подзвонив зранку і попросив виїхати. Але виїхати Катя з батьками змогла лише 15 березня, коли це вже було майже неможливо. «Коли ми ще могли спілкуватися з Андрієм, намагалися підтримувати його. А він — нас. Він дуже хвилювався за нас, розумів, як нам важко було в окупації і після виїзду. Я завжди пишалась та пишаюсь ним як професіоналом своєї справи. Він завжди майстерно вирішував всі поставленні задачі або наставляв особисто.

Це саме та людина, з якої хочеться брати приклад. Завдяки йому в своїй роботі я також проявляю такі якості» Про те, що Андрій живий, родина знає від хлопців, яких звільнили. Кожне повідомлення, кожне фото і відео з полоненими, які з’являються в інтернеті, рідні ретельно переглядають, аби побачити там свого Андрія. Але з травня, коли він вийшов в полон, про нього нічого не відомо. Тим часом, батько Андрія, який був вже на пенсії, знову повернувся на службу. Займається пошуком загиблих, похованням, сповіщенням рідних. Це надзвичайно важко. «Хоча я мало часу проводив з ним, але він виріс моєю гордістю,- каже батько, - Я вірив у нього, коли він виявив бажання стати офіцером і підтримував його у прийнятті цього рішення. Всіляко старався допомогти своїми порадами. Я знав, що він сильний і мужній і виконає свій обов'язок. Одним словом, мій син - моя гордість. Я його дуже чекаю».

Мама продовжує працювати вчителькою у школі. Шалене навантаження не відволікає від тяжких думок. «Зараз я відчуваю провину, що не відмовила сина від служби, а дала йому вибір. Йому 28 років, але він для мене дитина. Я хочу обійняти свою дитину. Я знаю, що хлопцям важко після полону повертатися до нормального життя, але зроблю все, щоб він забув цей жах. Чекаємо і молимось про повернення всіх полонених».