Від мирного дитинства до оборони Маріуполя

«Ми дуже чекали на народження нашого сина. Дуже чекала його і сестра, навіть ім’я йому придумала. Він завжди спокійний, врівноважений. Люблячий, цілеспрямований син, відповідальний і розумний брат,  веселий і добрий дядько. Звичайний хлопець зі звичайної української родини. Ні в дитсадку, ні в школі на нього ніколи не скаржилися. Він спочатку в дитинстві мріяв стати кінологом. Дуже любить собак і котів. Трохи подорослішав Максиму дуже подобалось з татом проводити час в гаражі, ремонтуючи машину. Наш Максим з семи років - за кермом. І коло різних приладів - змалечку”, - розповідає мама хлопця Валентина Савонік, вихователька дитячого садка з 30-річним досвідом і непохитною вірою в те, що її син обов’язково повернеться з катівень рф. - Ми - з села Любимівка, що коло Каховки Херсонської області, а це означає, що поруч - безліч серйозних підприємств, на яких потрібні золоті синові руки: “Скандітекс”, що виробляє рюкзаки та сумки,  “олійний монополіст “Каргілл”,  виробник томатної пасти “Чумак”, Любимівський сирзавод, Каланчацька вітроелектростанція і, звичайно ж, наша Каховська ГЕС”. На деяких із них Максим, якому сьогодні - 25 років, уже встиг попрацювати.

Максим - син водія, і хлопець настільки любить автівки, будь-які механізми і все, що з ними пов’язано, що обидві його освіти - у Новокаховському коледжі та у Таврійському державному агротехнологічному університеті - інженерні. Він умів поремонтувати будь-що (включно з ЗІЛом), мріяв відкрити своє СТО, а оскільки як син педагога Валентини Анатоліївни має ще й педагогічні нахили (є терплячим, уважним, людяним), то в перспективі разом із батьком міг розкрити талант молодших за себе хлопців і дівчат і підготувати для Півдня України ще кілька поколінь кваліфікованих водіїв та інженерів... Він, навіть, навчав мене і старшу сестру їздити на мопеді, який власними руками і зібрав.

“Про армію Максим завжди мріяв і хотів чесно відслужити, тому після здобуття вищої освіти, пішов на строкову службу, - каже п. Валентина. - Усміхаємося, коли згадуємо, що за тиждень до початку служби він з хлопцями-родичами розпочав вдома будувати для своїх потреб гараж, і, незважаючи на те, що сильно тиснув час, він вчасно закінчив будівництво! Його розподілили у Маріуполь, у військову частину 3057, у роту матеріально-технічного забезпечення, звичайно, що на посаду водія, адже мав досвід не лише водіння, а й розбирався в ремонті і, в принципі, вже у травні 2022 р Макс мав службу завершити... В армії все йшло рівно. Максиму, навіть, пощастило отримати коротку відпустку у лютому, за 2 тижні до початку повномасштабної війни. Тоді ж Макс познайомився зі своєю 10 місячною племінницею. Вони ні разу не бачились від народження Лєрочки. Донька, старша сестра Максима, коли дізналась про відпустку, відразу  приїхали з внучкою з Києва. Це був найщасливіший час, тому що, як і раніше вся сім’я зібралась разом. Ніщо не віщувало біди”

24 лютого родина прокинулася від вибуху о 5.20 ранку. У соцмережах повідомили: розірвалася бомба на АЗС у районі Світлово. Сусід повернувся з траси: “Я бачив, що з Чонгара на Нову Каховку пруть сотні російських танків....”

“Щодо Максима, який був на службі  в Маріуполі, то їм як строковикам усю правду не казали, - стверджує Валентина Анатоліївна. - Тому 24-го лютого він написав нам щось підбадьорливе і, як ми зрозуміли, він справді щиро сподівався на дуже швидке завершення Війни... Із жахом згадуємо випадок, як у перші дні повномасштабного вторгнення на одному мості вбили чоловіка, і росіяни потім дві доби не дозволяли його мамі забрати його тіло”.

З середини березня на Херсонщині російські військові шастали по українських хатах і шукали бійців АТО і нинішніх військовослужбовців. Потім тягали на підвали, допитували. Максим почав твердо наполягати на нашій евакуації з окупованих територій до Києва, до його сестрички, тобто до нашої доньки. “Навіть коли під час оборони Азовсталі він втратив телефон, то з телефона друга нагадував нам: виїжджайте! - згадує пані Валентина. - До нашої хати окупанти теж приходили: шукали наркотики, горілку та металобрухт. Металобрухт хотіли здати у пункти прийому вторсировини і трохи підзаробити, а наркотики і горілку - для власного вживання”.

У середині травня пані Валентина з чоловіком дізналися, що всі оборонці Азовсталі вийшли в полон. “Власне, Максим ніколи не розповідав нам, що саме він робив навесні 2022-го року в Маріуполі, - каже вона. - Це вже на початку травня, коли медіа стали дуже активно обговорювати тему “Азовсталі”, ми з деякими мамами інших бійців склали факти докупи і зрозуміли, що наші синочки - саме там”.

На початку червня Савоніки таки виїхали з Любимівки в бік Києва. Подолавши безліч блокпостів, через 5 днів уже були у столиці. У Києві вони об’єдналися з іншими родичами військовополонених, почали разом через різні соцмережі та урядові структури намагатися повернути своїх хлопців і навіть створили громадську організацію “Вояцький Визвіл”. Валентина Анатоліївна та її чоловік уже точно знають, що 17 травня минулого року саме підрозділ Макса евакуювали в Оленівку, а потім, 2 серпня, полонених перевели у Горлівку. 12 лютого у російських пабліках на відео Максим під тиском катів каже щось дивне... “Сина включено в обмінні списки, і це - головне, - каже п. Валентина. - Вся родина чекає на нього, а особливо його маленька племінниця Лєрочка. - В перший же день після повернення ми приготуємо його улюблені голубці і пиріжки з картоплею. Хоча, звісно, може, він захоче стати до плити сам. Його золоті руки - це не лише про автівки, а й про страви”.