У дворі злий Український собака!

За легендою село Джулинка, що на Вінниччині, отримало свою назву від тюркського слова «джуя», що означало сміливий. Так татари у сиву давнину називали хоробрих місцевих мешканців цієї української землі. А жили тут козаки. Під час монголо-татарської навали у 13 столітті сторожові козаки відчайдушно боронили рідну землю від загарбників...

З того часу минуло вісім століть. На цих землях народжувались і помирали покоління нащадків славетних українських лицарів. Ніхто не думав, що в 21 столітті їхнім далеким праправнувкам знову доведеться ставати на захист свого дому.

Владислав Недобійчук народився і виріс в селі Джулинка. Після школи хлопчина поїхав вчитись до Вінниці. Вивчився на слюсаря з ремонту автомобілів, планував допомагати батькові, який цією справою займається давно і професійно. Але судилося інакше.

Коли Владислав пішов служити у армію, то за розподілом його направили у Маріуполь. Тоді на сході України вже йшла війна і мама дуже хвилювалась за сина. Майже тисячу кілометрів від дому для мами, яка відпускала єдиного виплеканого у любові сина, здавались неймовірною далечінню. Але Владислав наполіг і поїхав на службу до Маріуполя.

Дивлячись на фотографії чорнявого, ясночолого парубка із карими очима, високоим лобом і добрим поглядом, перше, що спадає на думку, у виборі Владислава далося чути давно забуте козацьке коріння.

Мамі Владислава Наталії 45 років. Її єдиному синові 25. Свій вже другий день народження український парубок, як і тисячі українських хлопців, відзначав у російському полоні.

«Владислав, коли ще з ним була змога спілкуватись і на «Азовсталі» і пізніше у полоні ніколи не жалівся ні на що. Він все запитував, як ми, говорив, що приїде і зробить для нас альтанку в дворі, де росла груша, щоб ми мали змогу відпочивати разом із сусідами. Він у найважчі хвилини завжди всіх підтримує. Знаєте, він зовсім такий дитячий ще був перед війною, веселий такий», - починає свою розповідь мама українського воїна Владислава Недобійчука, який вже понад півтора роки знаходиться у російському полоні.

Жінка згадує про минуле. Про те, як вони відправляли сина у Маріуполь, як Владіку там подобалось: «Він ще перед присягою десь побачив там собаку службового. І розповідав мені про це по телефону. Командир ішов із собакою, син покликав пса, а той до нього підійшов. То командир сказав, що його собака ні до кого не йде зазвичай. А до Владислава пішов». З того часу юнак і загорівся роботою кінолога. Кінологом він і почав свою службу. 

«Спочатку синові довірили старого собаку, а коли той «пішов на пенсію», то син отримав на виховання маленького песика. Він його тренував, жив з ним, їздив на навчання у Золочів, потім до нас у село приїздив», - згадує Наталія Григорівна.

Лідер і Владислав були просто нерозлучні. Із маленького, незграбного цуценяти породистий пес перетворився на справжнього товариша. Лідер в усьому слухався свого господаря і дуже його любив. Але одного дня, вже перебуваючи на «Азовсталі», Владислав повідомив мамі сумну новину: «Лідер, певно, загинув. Десь зник».

Материнське серце завжди шукає розради для своєї дитини. Тож Наталя дуже швидко вигадала, як відволікти сина від важкої втрати. «Наша сусідка Наташа має знайомих з Києва, в яких у вівчарки народились цуценята. То вона запропонувала нам цуцика. Я написала синові повідомлення. Запитала, чи брати собачку. Він сказав, брати «пацана». Так у нашій сім’ї з’явився Гранд», - розповідає мама Владислава.

У травні, коли Владислав ще перебував на «Азовсталі», у його рідній домівці вже бігав новий друг – місячне цуценя Гранд. Мама із татом Владислава збудували песику вольєра і почали виховувати нового службового товариша своєму синові. На паркані Недобійчуків з того часу з’явилась табличка: «Обережно! У дворі злий Український собака!». «Він не слухається нас зовсім. То я його сварю і кажу: «Коли вже приїде твій господар!» - жінка говорить про Гранда і намагається не плакати.

Наталія Григорівна пригадує, як колись, коли син поїхав на навчання у Вінницю, він подарував мамі чорного пекінеса. «Він дуже любить у нас тваринок. З дитинства. Ходив до моєї сестри там був собака. Йому дуже подобалось. А ось на футбол якось пішов, то прийшов і каже: «Так там же треба бігати». І більше туди не ходив. Робив у школі гарні вироби з бісера, грав у шахи, перемагав. Взагалі-то у школі був дуже тихий. Але дівчата його дуже любили і зараз люблять.

Як потрапив у полон, то мені почали писати різні дівчата. Але кажуть, що просто дружать. Говорять, що він дуже веселий і хороший. Та ми це й самі знаємо», - мама українського воїна трохи відволікається від сумних думок про полон, але потім знову згадує.

Знову крізь сльози пані Наталія розповідає, що на «Азовсталі» її син отримав поранення. Спочатку жінка не знала, наскільки воно серйозне. Але згодом Наталія Григорівна дізналась від мами хлопця, який перебував із Владиславом у полоні, що поранена нога її сина так і зажила з осколком. «Але головне, що живий, ми його дочекаємось. Тим паче вдома його чекає друг!» - трохи веселіше додає жінка.

Мама українського військовополоненого згадує страшне відео, як хлопці виходили із «Азовсталі». На цих кадрах вони із чоловіком побачили сина, який на ношах виносив когось із побратимів. «Я вперше бачила, як мій чоловік плакав. Це таке страшне відео.

Так шкода наших дітей, вони ж ще зовсім діти», - пані Наталя знову плаче, намагається стримати сльози і далі розповідає про ті нечасті моменти спілкування із сином.

У березні 2023 року родина Недобійчуків отримала листа, в якому Владислав писав, як хоче додому. А ще він писав, що неодмінно піде з бабусею Ларисою до церкви. «Раніше він не хотів до церкви ходити, як і всі молоді, ми також колись не ходили. Тепер ходимо», - додає мама українського воїна.

13 листопада бабусі Владислава виповниться 70 років. Жінка у 2019 році разом із донькою, зятем, ще однією донькою і онуками їздила на присягу до онука Владислава у Маріуполь. «Я вперше у житті була на морі. Ми всі разом тоді поїхали і жили прямо на березі моря», - пригадує мирні часи моя співрозмовниця.

У родині Недобійчуків всі дуже люблять риболовлю. Раніше батьки разом із Владом часто відпочивали на річці. Але відколи почалась війна ніхто не брав до рук вудку – все чекають, коли із полону повернеться Влад, а тоді знову, як раніше, всі ловитимуть рибу на природі.

А поки Наталія Григорівна їздить на акції, які проходять на підтримку військовополонених. 4 листопада жінка була на такому заході у Вінниці. «Вже другий рік в полоні.

Мій син – моє життя», - тримає у руках мама українського воїна, загорнена в український стяг. Поруч із пані Наталею стоять такі ж самі мами, доньки, сини, дружини. Вони невтомно пишуть листи, малюють плакати, шукають найменші зачіпки, щоб знайти, допомогти, звільнити своїх синів, батьків, братів, чоловіків.

У кімнаті Владислава Недобійчука на стіні висять прапори України, один із емблемою Національної гвардії, інший – із численними підписами односельчан, побажаннями миру і перемоги. Цей прапор жителі села Джулинка підписали для Владислава, коли проводили велопробіг на честь українського воїна. Все довкола у кімнаті – і стіл,і ліжко буквально записане плакатами, з якими ось уже більше півтора роки стоїть на вулицях різних міст мама українського Героя

«Поверніть, обміняйте всіх на всіх, вони досі в полоні…», - люблячою рукою мами написаний на плакатах крик душі десятків тисяч українських родин. «Як був велопробіг, люди всі підписали прапор, щоб Влад скоріше повернувся, його у нас в селі всі чекають. А ці всі плакати і макети до банерів мені зробила дівчина Віка з нашого села, вона також дуже чекає на Владіка. А на картоні мені написала Яна, яка працює у нашій школі мистецтв вчителем. Я їм дуже дякую, що вони нам допомагають», - додає наостанок пані Наталія.