Сильний духом і сміливий!

Осінь. 2023 рік. Осиротіле обійстя Кулішів у невеличкому селі Білки на Вінничині заквітчане яскравими квітами. Охайний будиночок з усіх боків ніби обіймають величезні кущі різнобарвних троянд. У молодому, буйному садку достигають яблуні та груші. Цьогоріч у Кулішів добре вродили і яблука, і грушки. «Їх так любить наш синочок Сашко. Він допомагав нам садити ці дерева. Тоді йому було 16 років. Це було шість років тому. Ми тоді всі разом – троє наших дітей і ми з чоловіком закладали цей садок», - розповідає мені по телефону мама 22-річного військовополоненого Олександра Куліша 45-річна Любов Іванівна. Її Сашко ось уже 16 місяців у полоні в росіян. 26-річний Юрко воює на передовій весь цей час.

У селі Білки, що на Вінниччині, про родину Кулішів знають лише добре. Та й не дивно. Адже мешканців у селі всього трохи більше пів тисячі, а обидва сини Віталія Куліша – молодший Сашко і старший Юрій, як нащадки справжнього козацького роду, стали на захист своєї держави без жодних сумнівів і вагань. Після повномасштабного вторгнення росії на територію України молодший боронив свою землю у Маріуполі, а старший брат у перший же день поїхав у військкомат, а далі – на війну. «Він сказав нам, що мусить бути там. Бо ж молодший брат у самісінькому пеклі. Ось так і живемо, чекаємо своїх синів додому», - крізь сльози розповідає мені історію біди своєї сім`ї пані Люба.

Останній раз мама чула голос свого Сашка 7 травня 2022 року. Вона до дрібних деталей пам`ятає, при яких обставинах все відбулось, що говорив син. «Він нас завжди заспокоював, ніколи не жалівся. Казав, що все буде добре, що все в них гаразд», - говорить жінка і продовжує пригадувати, як все почалось.

18 листопада 2020 року 19-річний Олександр Куліш після закінчення аграрного коледжу пішов до військкомату. «Пішов свідомо, хотів відслужити, а потім хотів здобувати вищу освіту. Так він потрапив у Маріуполь. Йому там дуже подобалось, поруч були друзі із Вінниччини, він завжди гарне згадував про свою службу», - говорить мама. Побратим Сашка Дамір, який разом з ним з Вінниччини потрапив на строкову службу у Маріуполі, розповідає, як хлопці мріяли про те, як у парадній формі повернуться додому, як їх будуть зустрічати рідні і друзі, як радітимуть їхні мами. «У нас були грандіозні плани, але війна… Однак, я вірю, що мій товариш повернеться і ми ще встигнемо всі наші плани втілити у життя», - підсумовує Дамір.

18 травня 2022 року Олександр Куліш мав закінчити строкову службу і повернутись додому. Далі планував навчатись на пожежника або ж поліцейського. Мріяв про те, як буде допомагати людям.

Але ввечері 23 лютого від Сашка на телефон мами прийшло страшне повідомлення: «Мамо, почалась війна!». Далі була тиша, яку лише зрідка переривали небагатослівні повідомлення від сина. Потім трапилось найстрашніше - батькам повідомили, що їх син пропав без вісти. Але рідні не вірили, вони продовжували шукати, чекали, молились. Аж раптом 15 квітня на телефон Любові Іванівни прийшло таке очікуване повідомлення: «Мамо, я живий!» «Я не знаю, де він був весь цей час, чи був він поранений, знаю лише, щоб мав контузію», - знову крізь сльози говорить жінка.

18 травня 2022 року українські воїни вийшли із «Азовсталі». 18 травня 2022 року Олександр мав повернутися додому, але потрапив у в`язницю. Про перебування сина у Оленівці пані Люба знає лише зі слів його побратимів. Один із хлопців, якому вдалось повернутись із полону, розповідав матері Сашка про те, що він бачив її сина і жив з ним у одному бараку.

Інший військовополонений жив із хлопчиною у одній камері. «Казали мені, що він тримається. Хоче дуже додому, хоче далі вчитися і працювати. Хоче всіх нас побачити. Зараз ми не знаємо, що з ним, де він і як він. Знаємо лише, що 30 вересня 2022 року його вивезли у росію», - вже зовсім не стримує сліз моя співрозмовниця. Якогось дня після місяців пошуку і тисяч переглянутих фото мамі таки вдалось натрапити на декілька фотографій із її сином – одна була зроблена у Оленівці, а інша – десь вже в росії.

26 січня 2023 року сім`я Кулішів отримала листа від свого Героя. «Він писав руською мовою, з помилками, весь час намагався українське слово, напевно, написати. Але його почерк я впізнала. Написав, що дуже скучає за нами і скоро побачимось. Ось ми і чекаємо. Думаю, він має скоро повернутись, ми дуже-дуже цього хочемо. І я, і чоловік, і брат Юрко, і сестричка Віталінка, і всі рідні», - ділиться найзаповітнішими мріями пані Люба. Отримавши листа від сина, бітьки відразу написали йому відповідь.

Але після того ніяких звісток більше від своєї дитини не отримали. Всі полонені, хто повертались потім, нічого про Олександра Куліша не знали, не бачили, не чули. Батьки і далі продовжували шукати, питати, переглядати світлини в Інтернеті. Їздили рідні Сашка і на акції, які періодично проводять рідні військовополонених у Києві, Вінниці та інших містах України. Разом з мамою виходила із портретом улюбленого братика і 12-річна Віталінка.

«Вона так його чекає, вона дуже близька з обома братами, на їхніх очах виросла. Вони дбали за свою молодшу сестричку, завжди з нею бавились. Ось їй зараз і сумно одній. Вона весь час питає мене про Сашка», - говорить Любов Іванівна.

Останній раз молодший син був вдома на її День народження 21 липня 2021 року. Зробив для мами такий сюрприз. Потім знову повернувся на військову службу. А далі почалась війна і - полон… 18 вересня буде 16 місяців, як хлопець у полоні. Сьогодні у кімнаті українського воїна все так, як було раніше. Всі його речі акуратно складені на місці.

Вдома його чекає тепла і смачна вечеря, а мама виходить у садок помріяти про найзаповітнішу зустріч із сином: «Я йому посмажу його улюблену картоплю, наліплю пельменів, нарву яблук і грушок, аби він по швидше приїхав. Він у нас маленький і худенький, але сильний духом і сміливий. Ми пишаємося нашими хлопцями-воїнами».

Перша вчителька Олександра Куліша Катерина Самійлівна не може згадувати свого учня без сліз: «Знаєте, перша вчителька – це як друга мама. Ось мені і страшно за цю дитину, як за свою власну. Так шкода мені батьків, бабусю. В мене на очах цей хлопчак зростав. Він завжди хотів бути лідером в усьому, ніколи нікого не ображав серед дітей. Не можу навіть говорити про той біль, який я відчуваю, коли згадую про Сашка. Дуже мені шкода, що так трапилось. Хочу всім дітям України побажати миру і швидше повернутись додому!»