Станіслав Ковшар: «Треба врешті-решт придушити цю гідру, яка мучить нас багато віків»!

Він хотів одружитися, виростити, мінімум, двох дітей. А також мріяв про подорожі, піднятися на вершину Гімалаїв. Планував жити за містом, де гуляв би з великим собакою. Хотів започаткувати власну справу в тому, у чому розбирався найкраще – спорядження і тактичний одяг, екіпірування.

А взагалі, Стас Ковшар міг не йти служити. Мав під два метри зросту і відтак – проблеми зі спиною. Йому довелось двічі проходити медкомісію, бо перший раз лікар сказала, що для служби він непридатний. Довелося шукати іншого фахівця. Стасові дуже хотілося потрапити до друзів в «Азов». Дехто з них служили там з 2014-15 років.

Врешті мрія Станіслава збулась: він доєднався до кращих і свідомих людей України. 2020 року Стас Ковшар вирушив у Маріуполь, підписав контракт і там залишився.

Залишився назавжди.

21 квітня 2022 року батьки отримали жахливу звістку: їхній син загинув. Стас Ковшар під час чергової атаки росіян так і не дійшов до Азовсталі. Він лишився на переправі дорогою до заводу. Його тіло досі не повернули батькам.

Коли почалася війна, Стас дуже хвилювався за батьків і свою дівчину Руслану, з якою вони зустрічалися 6 років. Сказав їй іти жити до них. Взагалі Стас намагався за будь-якої нагоди батькам телефонувати. В один з таких дзвінків наприкінці березня 2022 року він утішав свою нажахану вибухами в Києві матір.

Вона ледь не кричала у слухавку:

- Я так хвилююсь, дуже хвилююсь. Ті жахи, що ми бачили по телевізору – вони всі злились в один цілий страшний кошмар! Чи побачимося ми з тобою?

- Звісно ми всі побачимось, - втішив тоді Стас. - Але треба врешті-решт придушити цю гідру, яка мучить нас багато віків!

- Але ж якою ціною? – у відчаї запитала мама.

- Ціна – неважлива! – відрізав Стас.

Востаннє мама спілкувалася з сином у ніч з 9-го на 10-те квітні 2022 року. Стас запитував, чи йде до них у Маріуполь підмога? Мама згадує, що під час спілкування з сином 6 і 10 квітня вона помітила, що його очі згасли. Їй здалося, що у них проглядалась зневіра і водночас смиренність зі своєю долею.

...Стас казав: «Ех, поїхати б зараз на дачу! Ми заспівали б пісню про Вірджінію». Це була його улюблена композиція. Мама сама про це мріяла, але розуміла, що смертельне коло навколо життя її сина звужується. Він був на правому, незахищеному березі річки Кальміус. 15 квітня намагався з побратимами перейти на завод Азовсталь. Раптом десь поряд пролунав сильний вибух. Стас, і не тільки він, упав. Один з побратимів крикнув: «Бард» помощь!», але той не поворохнувся. Пізніше побратим розповів матері Стаса, що вони з її сином у таких контузіях і боях побували, що якщо Стас був би живий, він би поворушився чи піднявся, чи сказав би шось». Але цього не сталося.

Стас – єдиний син у сім’ї. Розумний, добрий і правильний. Вивчав соціалогію у Київському національному університеті ім. Т.Шевченка. Обрав таку спеціальність і заклад сам. Закінчив магістратуру. З 4-го курсу вже працював у мережі магазинів туристичного і військового спорядження. Робив для них сайт, рекламу, перекладав з англійської. Робота йому дуже подобалась. Стас був ініціативний: рекомендував кращу технологію для створення одягу і до його порад прислухались. Наприклад, він розумів, як треба пошити так, щоб краще дістати зброю з тактичних штанів. Перед тим, як віддати матеріал у масове виробництво, Стасові давали поносити щойно пошиті речі для того, щоб отримати його експертизу. Якщо треба було щось десь купити – а купували вони багато чого за свої кошти, - побратими зверталися до Стаса за порадами. Бо він знався на багатьох речах.

Стас завжди цікавився анатомією. Був взводним медиком і чудово  знався на своїй справі. Писав батькам, що надавав меддопомогу - зокрема одному чоловікові наклав турнікети таким чином, що ногу не відрізали, хоча перспективи такі були.

Це неймовірний хлопець - інтелектуальний, веселий, грав на гітарі. Пізніше побратими згадуватимуть це його вміння. «Коли він починав грати - напруга в повітрі розчинялась. Це дуже допомагає в стресові та критичні моменти».

Вся родина, у якій ріс Стас, має хобі – походи з наплічниками на природу. Свій перший похід Стас здійснив у чотири роки з пласмасовим горщиком. Батьки часто любили подорожувати, сина завжди брали з собою. Згодом вийшло так, що Стас із сина перетворився на повноцінного партнера й однодумця: разом з матір’ю їздив на екскурсії, у музеї. Бо обоє цікавились історією. Також ходили у гори, зокрема на Арарат, а туди не рушиш з будь-якою людиною. А підеш тільки з тим, кому зможеш довірити своє життя. Останнім часом у родині пересіли на велосипеди. Але подорожі Україною і Європою дуже зближували і дарували спільні чудові спогади.

Після роботи вся сім’я збиралась за вечерею і обговоренням фільмів, музики. Стас любив готувати м’ясо. Потім усі всідалися дивитися кіно, пили чай з цукерками. Це було неймовірно! Близькі – найкраща компанія. Це – люди, на яких завжди можна покластися, це – свої. У домі панувала легка і щира атмосфера.

Одного разу Руслана пофарбувала Стасові бороду, бо лишилась фарба від брів. Високий серйозний чоловік виглядав досить кумедно. Це було по-доброму, весело і цікаво. І схожі історії траплялися весь час у цій родині.

А ще Стас ніколи не сварився з батьками. Мама каже, що вони з сином разом виросли. Бо коли Стас народився, мама була ще молодою і він дізнавався про світ разом з нею. Любив музику кантрі. Улюблений музикант - Джоні Кеш. Дивилися всією сім’єю фільм про нього, а Стас співав його деякі пісні.

Дорогою до Броварів і у самому місті дуже довго висів рекламний щит з плакатом воїна. Цей воїн – Станіслав Ковшар. Цією дорогою мама Тетяна проїздить доволі часто: «Твоєї дитини вже немає, а ось він – дивиться на тебе з плаката».

І порожнеча. І невимовне горе, яка ніколи нікуди не подінеться. Тримаймося і шануймося.

Вічна слава Герою!

Низький уклін батькам за сина.