Ми стоятимемо з хлопцями до останнього!

Подружжя Ганна і Олексій Кісса народились в українському місті Бердянськ на березі Азовського моря у 1995 році. Йшов четвертий рік незалежності України. Вперше побачились майбутні чоловік і дружина у трирічному віці у яслах місцевого садочку. Потім зовсім випадково вони зустрілись у школі – навчались у паралельних класах. До сьомого класу хлопець і дівчина навіть не вітались, згодом – почали дружити, а у підлітковому віці – зустрічатись.

Після 9 класу Олексій твердо вирішив, що хоче бути військовим. Хлопець, який гарно навчався у школі, без жодних проблем вступив до Донецького військового ліцею. Після закінчення ліцею Олексій поїхав до Харкова на контрактну службу, а потім – вступив на навчання до академії Національної гвардії України у Харкові, яку закінчив у 2018 році і за розподілом потрапив до Маріуполя.

 Ганна – дружина українського військовополоненого Олексія Кісси знає біографію свого чоловіка до найменших дрібничок – пам’ятає кожен його крок, кожне важливе рішення. Жінка розповідає, що дідусь Олексія був моряком… Помер ще до народження онука. Не дізнався, що онуку судилась така доля.

«У школі Олексій дев’ять років займався танцями. Він гарно навчався, вчителі ще й досі згадують його як виваженого, відповідального учня», - дружина повертається у спогадах в час, коли вони тільки-но почали зустрічатись. Це було, коли Ганні виповнилось п’ятнадцять. Зараз жінці 28 років. З того часу минуло вже майже тринадцять років. Молоді люди одружились у 2016 році за два роки до випуску Олексія в академії.

У 2018 році молоде подружжя переїхало у Маріуполь. Через рік у пари народився первісток – довгоочікуваний і викоханий син Ілля.

 На березі рідного Азовського моря, але вже у Маріуполі тато Олексій і мама Ганна гуляли зі своїм маленьким синочком, часто їздили до батьків, потрохи облаштовуючи свій побут - знімали квартиру, але мріяли про власне житло. Чоловік із дружиною хотіли колись купити будиночок, щоб мати власне подвір’я з лавочкою та альтанкою, щоб сину було, де бігати…

Мрії залишились мріями, бо 24 лютого 2022 року до Маріуполя увірвались окупанти. Того дня старший лейтенант Олексій Кісса знаходився на лікарняному, але рано вранці його по тривозі викликали на службу.

Того ж дня дружина Олексія нашвидкоруч зібрала маленьку сумку і разом із дворічним сином виїхали до Бердянська к батькам. Тоді Ганна не думала, що ніколи більше не повернеться додому…

 «Я взяла з собою документи, ноутбук, якісь речі Іллі, його дитячий альбом, а все інше – техніка, одяг, іграшки, навіть дитячий рушничок, у якому ми хрестили нашого малюка – все залишилось у Маріуполі», - Ганна перебирає у пам’яті важкі хвилини виїзду із міста, яке за чотири роки стало молодим людям рідним. Будинок, у якому мешкало подружжя, вже у квітні 2022 року повністю вигорів, згоріли у ньому і дві сусідки-пенсіонерки, які через проблеми із ногами не мали змоги вибратись, та бабусь просто не встигли винести. А через якийсь час окупанти знесли дев’ятиповерхівку.

«Про те, що наш будинок згорів Олексій знав, а от про його знесення – ні. Я писала йому листи, але лише цього року у серпні отримала відповідь на лист, який ми надсилали ще дуже давно. Я це зрозуміла по відповіді чоловіка, який був щасливий, що побачив малюнок синочка», - жінка згадує, що довгий час Олексій не говорив рідним, що знаходиться на «Азовсталі».

 Ганна дивилась новини і розуміла, що чоловік їй не договорює про небезпеку, в якій він перебував разом із побратимами. Запитувала його, а він відмовчувався… Аж раптом у одній із розмов Олексій визнав, що він – на «Азовсталі». «Але він нас ніколи не хотів хвилювати. Думаю, що навіть, якщо він би і був поранений, то ніколи б про це не розповів. Олексій все питав, як ми, що з нами», - розповідає Ганна.

А потім жінка пригадує, як одного дня не витримала і запропонувала чоловікові вибиратись із «Азовсталі», мовляв, інші ж якось виходять, рятуються… «Але Олексій був категоричний. «Як я можу залишити хлопців! Як я їм в очі буду дивитись! Я буду з хлопцями тут до кінця!» - ось так він говорив на мої вмовляння рятувати своє життя заради нашої дитини. Коли вони вийшли у полон, я відверто кажучи, навіть була рада – бо вже над ними нічого не літало, бомби не сипались… що й тисячі інших родичів, в яких сини, чоловіки опинились у російському полоні після обіцянок вищого командування про швидке повернення додому…

 Допоки не стався теракт у Оленівці, який змусив хвилюватися з новою силою. Ми сподівались, що це все закінчиться за декілька місяців»,- дружина українського офіцера говорить майже тими ж словами про вихід із «Азовсталі» свого чоловіка, що й тисячі інших родичів, в яких сини, чоловіки опинились у російському полоні після обіцянок вищого командування про швидке повернення додому…

Згадує Ганна крайнє повідомлення Олексія перед виходом у полон: «Ми скоро побачимось, люблю, цілую…» - надійшло на телефон Ганні 17 травня 2022 року. Її чоловік вийшов у полон 18 травня.

З того дня родина військового все чекала хоч якихось новин – батьки Олексія Наталя та Сергій, разом із дружиною переглядали кожне повідомлення в Інтернеті,яке стосувалось полонених із Маріуполя. Після місячних пошуків Ганна розгледіла у одному із відеозаписів силует чоловіка: «На дві секунди буквально, як він виходив у полон». Минуло більше місяця, аж раптом зателефонували із «Червоного хреста»- підтвердили, що Олексій дійсно знаходиться у полоні.

 «26 червня 2022 року нашому Іллі виповнилось три роки. Чоловік зателефонував 27 червня. З того часу він періодично виходив на зв’язок з Оленівки. Але перше, що він говорив під час нашої розмови: «Записуй…» І диктував мені, що потрібно кому переказати із родичів про його побратимів. Потім під час наступної розмови – перепитував, чи я все правильно передала і ні про що не забула, а – вже потім питав, як ми», - згадує перші місяці полону Олексія Ганна, додаючи, що чоловік завжди відповідально ставився до своєї служби.

Одного разу дружина запитала у Олексія те, що неодноразово її питали матері, дружини інших полонених – чому чоловікові дають телефонувати, а іншим – ні. Олексій пояснив, що для того, щоб дзвонити додому – миє посуд на кухні, виконує різні роботи… 

Крайній раз подружжя розмовляло 10 вересня 2022 року. А 30 вересня побратим Олексія, який ще знаходився в Оленівці, повідомив дружині, що її чоловіка перевели у колонію в росію. З того часу новини про коханого жінка дізнавалась лише від звільнених полонених. «Перед Великоднем був обмін, то повернувся хлопець, який сидів із чоловіком в одній камері, то він нам сказав, що Олексій тримається і чекає повернення додому. Думаю, коли він приїде, ми втілимо усі наші мрії – про дім, про альтанку і все інше. Разом нам все вдасться», - переконана Ганна.

Запоріжжя. 2023 рік. На майданчику бігає біляве хлоп’я із блакитними очима. Поруч стоїть молода матуся – також блондинка із виразними очима і правильними рисами обличчя. Жінка ніжно посміхається хлопчику. Це родина захисника Маріуполя Олексія Кісси – дружина Ганна і чотирирічний син Ілля. Вони майже весь час гуляють удвох, іноді – з бабусею Олексія Марією, з якою живуть на квартирі родичів у Запоріжжі… Ілля бавиться у піску з мамою.

 Саме в цей момент на майданчик заходить якийсь незнайомець із сином. Він бере малого за руку і щось розповідає синові… Ілля уважно дивиться на незнайомих людей, а потім раптом починає гірко плакати.

«Де мій тато! Чому мій тато не бавиться зі мною», - схлипуючи повторює малюк, поки мама намагається його втішити…

«Я весь час говорю Іллі, що тато у відрядженні, але він дорослішає і бачить, що інші діти гуляють не лише з мамами, але – і з татами. Ілля мріє, що одного дня тато повернеться і вони з ним поїдуть у музей де є людина-павук, а я буду вдома – готуватиму їсти.

Я мрію, що ми всі разом – і наші батьки, які зараз під окупацією у Бердянську, і наш тато - знову будемо всі разом у рідному українському місті Бердянськ, а ще – поїдемо у гості до Віталія - молодшого брата Олексія, який зараз навчається у Болгарії», - говорить вголос про свої найзаповітніші мрії дружина українського військового.

 Капітан Олексій Кісса знаходиться у російському полоні 580 днів. Перебуваючи на «Азовсталі» у повному оточенні ворога, Олексій отримав чергове військове звання. Знаходячись у Оленівці, Олексій дбав, перш за все, за побратимів – допомагав їм зв’язатись з рідними. Ганна говорить, що її коханий завжди думає за інших… Розповідаючи про минуле, мама обіймає сина, дивиться у його обличчя – ця ямочка на підборідді, цей розріз очей, посмішка – все їй нагадує Олексія… Портрети воїна висять на шафі у кімнаті в квартирі у Запоріжжі. Ілля знає: тато поруч, він любить їх і скоро повернеться!