Військовополонений Володимир Зайцев: “Мені потрібен рух”

“Я, прабабуся та бабуся Володі, а також його дідусь завжди все робили для того, щоб хлопчик ріс сильним, мужнім і вирішував свої поточні проблеми самостійно, - каже мені при зустрічі в Одесі Ріта Зайцева, вчителька фізкультури з 30-річним стажем і непохитною вірою в те, що її син Володимир Зайцев після тривалого перебування (1 рік і 9 місяців) у російському полоні таки повернеться в Україну. - На цю саму ідею “працювало” і місто Вугледар на Донеччині, де Вова виріс: “суворе” місто шахтарів, де абсолютна більшість населення була задіяна або у видобутку вугілля, або в обслуговуванні відповідної інфраструктури”.

Прабабуся Володі брала участь у Другій світовій війні, мала безліч нагород, і малий, будучи дошкільнятком, завжди із цікавістю її розпитував про кожну. Ріта згадує, що він грався з прабабусею “у прикордонників”, на голові мав каску, а в руках - “рушницю”, “танчики”, безліч фігурок солдатиків, і сказати, що Вова кайфував від постійних ігор з однолітками у “війнушку” - це не сказати нічого. Міг годинами перешиковувати своїх “бійців”, обмірковувати стратегію і тактику “боротьби”. У свої 4-5 років був енергійним настільки, що мамі іноді доводилося з ним навіть о 23-й годині влаштовувати пробіжки навколо будинку, щоб кудись витратити його сили :) “Шоковані сусіди запитували: “Навіщо Ви малу дитину так жорстко муштруєте?”, - згадує Ріта. - Їм у голову не приходило, що якби я цього не робила, то Володя завдавав би, так би мовити, великих збитків хаті. Правда, мушу наголосити, що він при цьому ніколи не був розбишакою. Агресія, злі пустощі і підлість - це не про нього”.

Володя ніколи не ображав дівчат, тварин, слабших за себе хлопців. Малим знав багато віршів напам’ять, сам вигадував і розповідав знайомим веселі історії. З 5-х років займався греко-римською боротьбою, але після почутого “Мені потрібен рух. Я хочу туди, де можна бігати” мама відвела його до Миколи Микитовича Панасюка, талановитого і досвідченого тренера з футболу Вугледарської Дитячо-юнацької спортивної школи.

“Якщо запитаєте мене, чому я зробив Володю Зайцева капітаном команди, то зразу Вам відповім: його таким зробила високоякісна гра, - констатує телефоном Микола Микитович. - Відповідальний, цілеспрямований, справедливий, максимально чесний - ось риси його характеру. Мушу визнати, що його хлопці (1994-1995 роки народження) часто вигравали у набагато старших і довше тренованих футболістів. Володина команда неодноразово ставала переможцем обласних, всеукраїнських (Алушта, Коктебель, Вінниця) та міжнародних чемпіонатів (Словаччина) з футболу, а також обласних та всеукраїнських ігор з футзалу…”.

Через рік після початку тренувань у Вугледарській ДЮСШ талант хлопця помітили під час ігор у Академії Футбольного клубу “Шахтар” у Донецьку, і він почав грати там. До обіду - Вугледарська загальноосвітня школа №3, після обіду - тренування в Донецьку, а вечір - час для виконання шкільних домашніх завдань знову вдома, у Вугледарі. Ось так виглядав день Володимира Зайцева у період від його 8-х років до 15-х років. “Фактично дисциплінували Вову не ми, його рідні, а його пристрасть до футболу, - каже Ріта. - Хотів усе встигати і бути зіркою у спорті - тож доводилося вчитися працювати при супернасичених графіках і по ходу вирішувати свої поточні побутові проблеми: транспорт Вугледар-Донецьк-Вугледар, комунікації з іншими спортсменами та учнями в школі, з усіма педагогами тощо.  - Свого часу моя мама (бабуся Володі Любов Олексіївна), яка є вчителькою початкових класів, свідомо відмовилася бути першою вчителькою у свого онука. “Якщо буду “вести його” у перших класах школи, то завжди матиму спокусу “підстеляти йому соломку” у неоднозначних ситуаціях. Таки нехай навчається змалечку вирішувати житейські проблеми сам. Нехай його першою вчителькою буде чужа людина”, - цитує Ріта свою маму.

Директор Академії ФК “Шахтар”, відомий футболіст із Нідерландів Патрик ван Леувен пророкував Володимиру Зайцеву велике майбутнє, але, на превеликий жаль, під час чергового медогляду кардіологи поставили хлопцеві-восьмикласнику діагноз “аритмія”, а це означало кінець шляху до професійного спорту. “Два місяці поспіль мій син не виходив зі своєї кімнати, у нього зник апетит та інтерес до життя”, - згадує Ріта. - Допомогла йому тоді моя подруга, теж вчителька фізкультури, а у старших класах - і його класна керівник Вікторія Миколаївна. “Я порадила йому тоді “не розкисати”, адже коли зачиняються одні двері, то обов’язково відчиняються інші, - розповіла телефоном п. Вікторія. - Тим більше, коли йдеться про такого різноформатного хлопця, як Володя Зайцев. Він одночасно умів бути іконою стилю, бо добре розбирався у моді і вишукано одягався, найкращим ведучим всіх можливих шкільних свят, зіркою шкільного самоврядування тощо. Мені вдалося вселити йому віру в те, що в одній зі своїх іпостасей він точно реалізується”.

У випускних класах хлопець був явним претендентом на золоту медаль, але на всі умовляння рідних “навчайся так, щоб її таки отримати” відповідав твердо: “Я працюю у школі на себе, а не на показники”. Наголошував на тому, що в реальному житті медаль навряд чи стане у пригоді. Після школи Вова бачив себе військовим або, наприклад, студентом університету внутрішних справ, але платити хабаря за “липову” медичну довідку (а в силових структурах та “силових вишах” “вироки” медиків таки мають значення!) не хотілося.

У 2012-му Володимир Зайцев став студентом Донецького Національного університету (з 2016 р. - ДонНУ ім. В. Стуса). Обрав напрям охорони довкілля з таким розрахунком, щоб у майбутньому займатися у структурах ЗСУ, Міноборони або Міністерства надзвичайних ситуацій радіаційним, хімічним, біологічним захистом населення.

“Синові в університеті дуже допомагали сильні знання з біології та хімії, здобуті у нашій школі, навчатися було комфортно, та й місто Донецьк після 7-х років футбольних ігор було для нього рідним, - мовить Ріта. - Але на Донеччину прийшла Російсько-Українська Війна, і однієї весняної ночі у 2014-му т.зв. ДНРівці по-гопниківськи “віджали” у Володі та інших студентів їхній гуртожиток... Уявіть собі: телефонує мені моя дитина і каже: “Мам, нас попросили “с вєщамі на виход”. О 12.00 ночі. Ми змушені на майбутнє шукати нові місця для проживання. А от саме цієї ночі ми з хлопцями допоможемо гуртожицьким дівчатам-однокурсницям спаковувати речі і переїжджати до місцевих студенток на тимчасове проживання”.

Через деякий час частина викладачів і студентів Донецького Національного університету переїхала у Вінницю, а частина залишилася навчати і навчатися у т.зв. ДНР. Звісно ж, Володимир Зайцев, який завжди боровся за справедливість і звик представляти на міжнародних змаганнях таки Україну, а не якесь незрозуміле сепаратистське угруповання, обрав переїзд до Вінниці. В останні два роки свого навчання у ДонНУ ім. В. Стуса Володя знайшов військову кафедру - вона була у Вінницькому Національному Аграрному університеті. Там його зразу призначили командиром взводу і закінчив він її на “відмінно”.

У 2017 р. Вова повністю завершив навчання у Вінниці і з дипломом еколога і військовим званням молодшого лейтенанта повернувся до Вугледара. Місто періодично потерпало від нестачі води, електрики, газу. Денеерівці та росіяни не дійшли до Вугледара буквально 20 км. “Триває війна, і кінця-краю їй, на жаль, не видно. Я мушу захищати Україну”, - вирішив Володя і уклав п’ятирічний контракт з частиною 3057 Національної гвардії України про службу  на посаді командира взводу РХБЗ (радіаційний, хімічний, біологічний захист) у Маріуполі. Там служив з 2018 р. до січня 2022 р. За місяць до повномасштабного вторгнення Росії в Україну його переводять на посаду командира 3-ї роти патрульного взводу Нацгвардії, тобто підвищують.

“Упродовж усіх чотирьох років служби моя дитина встигала на дозвіллі грати у футбол, - згадує Ріта. - Військкомати організовували цілі чемпіонати. Особливо активною як організатор була Футбольна Ліга учасників АТО. У той період Володя та його команда, як завжди, виграли безліч нагород (див фото). Фактично любов до фізичних навантажень у спорті і у війську перемогла фобію стосовно кардіологічних проблем”...

У середині лютого 2022 р. у Володимира була відпустка, він приїздив на кілька днів з Маріуполя у Вугледар. Потім вирішив зазирнути до родичів у Сєвєродонецьк.... “Телефонує звідти і каже мені: “Мене відзивають з відпустки. Терміново треба повернутися у військо”, - ділиться спогадами Ріта. - Деталі, мовляв, озвучу при зустрічі”. 22 лютого він повернувся з Сєвєродонецька і, щойно зайшов на поріг хати, повідомив: “Мам, війна починається”. “Я кажу: “Так іде ж війна, синку”. Він: “Ні, буде повномасштабна”. Це був останній раз, коли я його бачила. Вийшла на балкон. Глянула, як сів у машину. І все”.

Ранок 24-лютого 2022 р. був для Вугледару, мабуть, ще більш трагічним, ніж для решти українських міст. “О 8-й ранку “прилетіло” у нашу лікарню, - згадує Ріта. - Там було на той момент дуже багато людей. Загинуло 5 осіб, багато пацієнтів та лікарів було поранено. Серед загиблих - моя колега-педагог (початкові класи) і одночасно подруга Ольга Шрамко. Активно займалася дітками з інклюзією... Її чоловік після її загибелі залишився зовсім самотній: їхнього сина, переспективного донецького онколога, за проукраїнську позицію закатували до смерті у концтаборі “Ізоляція” ще у 2014-му. Йому навіть не виповнилося 30-х років”.

Протягом лютого у Вугледарі повністю зникли світло, опалення, вода... Місто покинули мерія та поліція. На початку березня почастішали артобстріли та  авіанальоти, кількість руйнувань і загиблих від бомбардувань дедалі збільшувалася. “Стосовно Володі, то наприкінці лютого він зателефонував мені і попрощався: “Мам, я тебе дуже люблю, але ми, мабуть, більше не побачимося. Маріуполь уже практично в кільці”.

18 березня він повідомив, що у Маріуполь зайшли кадирівці, і це, власне, був останній його дзвінок перед довгою перервою, під час якої Ріта евакуйовувалася з родичами з Вугледара до Дніпра, а потім - в Одеську обл, доглядала до останнього свого онкохворого батька, потім його ховала у м. Южне Одеської обл, шукала вже на той час військовополоненого Володимира Зайцева, подаючи документи про його зникнення в усі можливі високі інстанції. “Володя потрапив у полон на півтора місяці раніше, ніж оборонці “Азовсталі”, - каже Ріта. З тих відео, які “гуляють” волонтерськими телеграм-каналами, у січні 2023-го я дізналася, що моя дитина перебувала у Калінінській виправній колонії № 27 (Донецька обл), ще на якихось етапах він був у “Ямі”, тобто в донецькому СІЗО, в Оленівці, натепер він уже багато місяців перебуває у Горлівці. У період з лютого 2023-го до квітня 2023-го у Горлівку Ріті вдалося через волонтерів передати для сина кілька посилок і листів. А потім Росія заборонила їх. “Вова за останні два роки схуд на 22 кг, бо хлопців катують голодом, - зітхає Ріта. - Але є речі не менш страшні. У полоні їм постійно розповідають, що Україна повністю окупована (у транскрипції росіян - “звільнена від нацистів”), і що їхніх родичів уже стратили (через те, що їхній син/брат/батько - “терорист”). Дійшло до того, що у грудні 2022-го Володя написав листа, який починався словами “це лист в один бік, мабуть, адже я сумніваюся, що ви з бабусею і дідусем живі...”. Я цей лист отримала в березні 2022 р. від волонтерів, і дякувати Богу, що він «не в один бік»…

У жовтні 2022 р. від тривалої онкохвороби помер дідусь Володимира, шахтар з 50-річним стажем роботи на Україну і залізною вірою в її Перемогу. Він помирав не лише з величезним фізичним болем, а й з душевним: так і не дочекався повернення улюбленого онука. “Мені дуже хотілося б, щоб його дочекалася хоча б моя мама, яка вклала у виховання Володі не менше, ніж мій тато, - каже Ріта. - А також на нього чекають бойові побратими і сотні футболістів з усієї України, з якими він грав і в яких був капітаном у різні періоди свого 28-річного життя. Володя звик до руху. Полон для таких, як він,  буває вбивчим. Ми щиро сподіваємося, що справа повернення його з полону таки почне рухатися”.