То не чоловік, котрий не служив

Військовополонений Андрій Безрук трохи більше ніж три роки тому ще сидів за партою звичайної української школи у невеличкому селі Оболонь, що на Полтавщині. Сьогодні 21-річний юнак перебуває у російському полоні.

«Після закінчення школи у 2020 році син мріяв, що будуватиме великі машини. Але вирішив спочатку пройти військову службу, а після – отримати освіту. Так і потрапив у Маріуполь. У цьому місті мого Андрійка і застала війна», - розповідає мама Андрія Безрука 43-річна Олеся.

Жінка говорить швидко, намагається жартувати. Вже два свої дні народження 21-річний Андрій Безрук святкував не вдома - 20 років юнак із Полтавщини відзначав на «Азовсталі», а 21 рік Андрієві виповнилось вже у російському полоні. Як там було, мама Олеся не знає.

«У мене два сини. І обох я їх виховувала чоловіками. Вони мусили бути сильними. От так сталось і з Андрієм. Він не говорив нам з батьком, що він на «Азовсталі». Ми самі сказали, що знаємо, де він. Він навіть з Оленівки, коли телефонував, то казав, що в нього все добре», - ділиться своїми спогадами жінка. Обидва сини Олесі Безрук опинилися на війні. Старший Василь – після важких боїв на Донеччині вважається зниклим безвісти. А молодший – ось уже понад півтора роки перебуває у полоні.

Розглядаю фотографії із кімнати Андрія. Поличка із книжками, серед яких томик Шевченка. Медалі за перемоги у волейбол. Ікони. Дитячі малюнки. «А ось це сердечко він намалював мені на День народження. А ось його грамоти. Ось бутси, у яких він займався», - ділиться жінка спогадами з життя свого сина.

«Він у старших класах дуже полюбив читати, почав вчитися гарно, постійно займався. То я йому і казала, щоб читав, якщо хочеться йому – у нас же демократія!» - жартує пані Олеся. Вона сидить на рідному обійсті у невеличкому селі Оболонь на Полтавщині. Поруч вечеряють шестеро котів – троє своїх, а три приблуди - Єва, Миша, Афоня, Котя, Шнурик, Кицюня. Неподалік крутиться пес Амур. Біля хати квітнуть виплекані жіночими руками осінні квіти… «Ніколи нічого не розказував, що було. Але завжди питав, що там вдома? Як коти, собака, корови, чи посадили, чи варення варимо. Клопотався домашніми справами», - згадує короткі дзвінки і повідомлення сина із полону. Ми розмовляємо по телефону. Моя співрозмовниця згадує, що син сам хотів відслужити, а потім планував здобувати вищу освіту. «Казав, що то за чоловік, що не служив! От і поїхав служити. А старший брат його Василь, дізнавшись, що молодший служить, продовжив і собі контракт на службу. Ось так обоє і стали на захист рідної землі», - говорить Леся Безрук.

Від сумних спогадів жінка швидко повертається до веселих. Починає розповідь про дитинство Андрія: «У школу я йому давала якісь гроші на булочку. Він завжди казав мені, що їв булку. А одного разу прийшов, а у нього з собою половинка булочки чомусь не з`їдена. То мусив розповісти, що завжди він ділив булочку навпіл, одну половинку з`їдав, а іншу відносив безпритульній собаці, яка десь приблудилась за селом. Добрий він у нас дуже. Всіх любить тварин, дітей».

На сільській вулиці гамірно. Багато дітей у сусідських дворах. «Всі ці діти завжди прибігають, коли Андрій приїздить додому. Він з ними грає у футбол. Вони його дуже люблять», - вже із усмішкою у голосі говорить пані Олеся.

Як приїдуть хлопці додому, мама наготує їм улюблених страв. «Андрій дуже любить молозиво, не морозиво, а саме молозиво! Це таке перше молочко після окоту корівки запечене у печі із цукром, яйцями. Дуже смачне. А Василько любить вареники з сиром! Андрій, коли був на «Азовсталі», то говорив мені, що дуже хочеться йому молозива», - повертається до сумних спогадів моя співрозмовниця.

Вдома все мамі нагадує про синів. І турнік у дворі, і тапочки, і чашка, з якої Андрій пив чай. Ще вчора, здавалося, син спав у своєму ліжку, їв домашню їжу, ходив гуляти із друзями. «Я кожну секундочку думаю про нього, я з ним у думках завжди. Чекаємо наших синів. У нас з батьком нікого, крім них немає. А знаєте, Андрій у нас справжній джентельмен. Був випадок, коли під ранок прийшов з шкільного вечора додому. Сказав, що всі хлопці розбіглись додому, покинули дівчат, а він сам провів додому сімох однокласниць, щоб не боялись», - з гордістю ділиться ще одним випадком із життя сина Олеся.

Перша вчителька Андрія Ірина Анатоліївна зі сльозами на очах згадує свого учня: «Гарна світла така дитина мені запам`яталась. Дуже любив читати, зовсім трішки бешкетував у дитинстві. А взагалі-то він мені запам`ятався маленьким таким козачком із кругленькими щічками. Нехай би він по швидше повернувся додому! Нехай би мої слова хоч трохи підтримали його у полоні!»

Обидва сини Безруків – і 21-річний Андрій і 23-річний Василь, опинились у найгарячіших місцях, де точилися найзапекліші бої. Обидва Герої поки далеко від дому. Але батьки вірять і знають, що сини скоро повернуться. «Василик зник на Донеччині. Знаєте, хоч і знайшли фрагменти останків, хоч і є результати ДНК, хоч і поховали. Та досі звучать в мені ті слова Андрійка: «Мам, можеш не шукать Васю. Він – живий». Вірю, що повернуться обоє», - на прощання пише мені Мама Героїв.