Поки Арутюн Александрян знаходиться в російському полоні, його син вже вимовив перше слово: «Тато»…

Молодий та жвавий хлопець Арутюн народився у Вірменії. Коли йому було близько двох з половиною  років, разом з батьками та малим братиком переїхав жити до України у Луганську область, тому що в його країні почалася війна. Вже  змалку хлопчик почав усвідомлювати, що це за держава - Україна. Хлопець ріс, навчався, займався спортом, вільно розмовляв українською мовою, практично без акценту.

Коли настав час обирати життєвий шлях, Арутюн пішов нести службу до армії. Хлопця дуже зацікавила служба в армії і він вирішив вступити до Національної академії Національної гвардії України, так як вважав це гідним напрямком становлення чоловіка. 

«Моєму чоловікові нині 32 роки, і він вже має звання майора. Він завжди хотів служити у певних видах захисту держави, прагнув цього, і також не полишав поза увагою кар’єрний ріст. Він дійсно створений для цієї роботи, і я дуже ним пишаюсь», - почала розповідати нам про свого неймовірного чоловіка його дружина Дарʼя.

Вірменин та українка познайомились на роботі, оскільки молода та вродлива дівчина також прагнула служити, тому опинилась у Національної гвардії України.

Дарʼя родом з Луганської області, місто Сєверодонецьк. Своє бажання служити у військових лавах дівчина усвідомила ще у 2014 році. І хоча її мати була проти цієї «не жіночої справи», дівчина потай подала та оформила документи для вступу у Національну гвардію України у місті Слов’янськ – це вже був кінець 2015 року. Згодом була направлена проходити військову службу у місті Рубіжне. 

Кадровий військовий Арутюн після закінчення навчання у Харкові та розподілу на місця призначення опинився у Луганській області. Але після окупації Луганська у 2014 році, він і його частина були перенаправлені у місто Словʼянськ. Трохи згодом його самого перевели працювати у місто Рубіжне – тут і зустрілись молодята, які покохали один одного практично з першого погляду.

«Він дуже добрий, веселий, завжди допоможе будь-чим – чи то у робочих справах, чи у особистих проблемах. Він дуже чуйний і водночас строгий. Арутюн має дуже чітке уявлення, як саме потрібно нести військову службу. А ще мені з ним одразу було легко у спілкуванні – ми неначе були знайомі вже тисячі років, настільки добре розуміли та відчували один одного. Ми друзі – в першу чергу, ми з ним дуже добрі друзі, і я точно знаю і впевнена що ми  завжди один на одного можемо покластися. Навіть моя мама з посмішкою називала нас братом та сестрою – настільки у нас були теплі відносини», - продовжує свою розповідь Дарʼя.

Молоді люди зустрічались три роки поспіль. Потім Арутюна перевели по службі у місто Маріуполь. Відстань між закоханими почала даватись взнаки – молодята дуже сумували один за одним, і нечасті поїздки і зустрічі ще більше давали відчути, як сильно їм не вистачає поруч коханої людини.

«Це був непростий період. Відстань між закоханими – це тяжко. Ми дуже сумували один за одним. Однак я перевестись туди одразу не могла – не було місця. І від цього ставало ще гірше. Та одного разу Арутюн просто написав мені смс-повідомлення: «Я більше не можу так. Виходь за мене заміж!». Це і стало початком наступного етапу нашого життя. Бо я, звісно, відповіла «Так!». І у 2019 році ми без урочистостей розписались. В нас почалось вже сімейне життя, я переїхала до Маріуполю, з’явились друзі. Робота, вихідні, приємні зустрічі та очікування першої дитини – це було справжнє щастя», - згадує радісні моменти зі свого життя наша співрозмовниця.

А потім настав лютий 2022 року – час, який поділив життя абсолютно всіх українців на «до» та «після». На момент повномасштабного вторгнення росіян на українську землю в Арутюна та Дарʼї  вже народився син, якому був лише місяць.

«Я серцем відчувала, що наближається щось страшне. Тижня зо два до початку вторгнення Арутюн почав дуже пізно приходити додому, рано їхав на службу. Він став замкнутий, мало спілкувався, постійно був замислений та досить втомлений. А ввечері 23 лютого він приїхав і наказав збирати найнеобхідніші речі. Я не розуміла, що саме відбувається, а він не мав права мені розповідати. Лише благав, щоб я чимскоріше збиралась. Ми почали сваритись, бо я не хотіла його кидати тут самого. Я ще вважала, що це просто важкі навчання з учбової тривоги -  в нашій службі є такі, вони періодично проводяться. Однак я помилялася», - голос на іншому боці почав тремтіти, адже дівчині довелось знову згадувати тяжкі моменти.

Перша доба вторгнення назавжди врізалась у пам’ять дівчини, адже над Маріуполем літала ворожа авіація кожні 20 хвилин, яка скидувала бомби на домівки мирних жителів. Молода матуся з немовлям знаходились у коридорі – навіть вийти на кухню та приготувати дитині суміш практично не було можливості. 

«Бомбити почали у 4 ранку. Сказати, що було страшно – це нічого не сказати. Це жах, який неможливо забути чи стерти з пам’яті… Ми протримались до вечора. Близько 17:00 за мною приїхали батьки Арутюна, вони допомогли мені швидко зібратись та змогли вивезти нас з сином з міста. Чоловік по телефону зміг пояснити батькові, яким шляхом краще покинути Маріуполь, бо всі звичні маршрути вже на той час перекривались та розстрілювалися росіянами – місто брали у кільце… Лише завдяки Арутюну ми змогли вибратись з міста, хоча й не бачили його, лише телефонний зв’язок…», - продовжила розповідати свою історію Дарʼя. 

Дівчина з родичами змогла дістатись до столиці України. Але й там тижнів зо три їй довелось провести в укриттях в районі Борщагівки, - як усі пам’ятають, Києву дуже сильно дісталось на початку вторгнення. Потім, за допомогою свого брата і його дружини, Дарʼя  разом з сином  змогла виїхати у далеку Німеччину до своїх рідних і наразі знаходиться там.

«Я пам’ятаю кожен дзвінок з Арутюном, яких ставало все менше й менше. Коли Маріуполь перебував у повному оточенні військ РФ, мій чоловік та інші військові потрапили  до заводу Азовсталь, де велися тривалі та інтенсивні бойові дії. За новинами я дізналася що на завод росіяни почали скидати фосфорні бомби. Я не могла знайти собі місця і думала, як він там, мій коханий, а я тут… В останні дзвінки, він наче відчував, що буде – бо наказував мені дві речі: перше, вивезти сина якнайдалі від війни, і привезти його в рідну Україну лише після Перемоги. А друга – якщо з ним щось трапиться, щоб я не жила одна та знайшла нашому синочку доброго батька. Після цих слів на душі стало ще гірше, але я знала, що не можна здаватися і треба тримати себе в руках. Я написала йому, що він житиме і ми його дочекаємось. Це дуже тяжко таке чути, розумієте? Бо я кохаю лише свого чоловіка», - ствердно говорить Дарʼя.

Через відсутність медикаментів та нестачу медиків військовим на заводі не могли надати належної допомоги. Територію Азовсталі постійно обстрілювали з усіх видів озброєння. У хлопців закінчились боєприпаси, вода, їжа… Потім у новинах командир полку «Азов» Денис Прокопенко заявив, що військове керівництво України наказало захисникам Маріуполя припинити оборону міста та зберегти свої життя та здоров’я. 18 травня Арут встиг надіслати останню смс-ку дружині що з ним все гаразд.

Почались тяжкі часи для жінки військовополоненого. Вона виконала перший наказ свого чоловіка – вивезла їхнього малюка подалі від війни. Однак, знаходячись за тисячі кілометрів, дівчина постійно займається пошуком будь-яких даних про свого Арута. Соцмережі, офіційні відомства, телефонні дзвінки родичам побратимів чоловіка та спільних знайомих – і по крапельці інформація все ж таки знаходиться. Так Дар’я дізналась, що після вибуху у колонії в Оленівці її чоловіка  перевели до тюрми у Бєлгородську область місто Старий Оскол, що його вага, яка до полону доходила до майже 80 кг, тепер знизилася менше 50 кг.

«Розумієте, офіційної інформації дуже мало, фактично, її немає. Я не хочу наговорювати, але це факт, який підтвердять сотні таких же дівчат та мам, дружин, як і я. Коли Арутюну офіційно надали статус військовополоненого, українська сторона казала нам, родичам, що 3-4 місяці – і їх звільнять. Чому ж так не трапилось, чому нам казали невірну інформацію? Зараз вони вже в очі говорять, що не знають, чи вдасться взагалі визволити наших хлопців. Як так? Адже саме наші чоловіки стали на захист держави. Тож як це – не бути впевненими у тому, щоб їх звільнити? Ось через такі відповіді ми, родичі, і починаємо шукати будь-яку спробу побачити чи почути наших рідних», - розповідає Дарʼя.

Дівчина тримає зв’язок з іншими родичами військовополонених. Завдяки ним вона дізналась про спеціальні групи у мережі фейсбук: в цих групах російські волонтери, які їздять колоніями росії, показують українських захисників та інколи зв’язуються з їх родичами, щоб ті могли подзвонити та поговорити бодай пару хвилин.

«Є така група російська «Подари надежду». Завдяки їй на день народження мого чоловіка я змогла його побачити та почути його голос. Це було 28 квітня цього року. Мені вдалось домовитись з тою стороною і назначити час для спілкування. Я дуже хотіла, щоб він побачив нашого сина, Тимура. Однак росіяни з невідомих причин в останній момент змінили час зв’язку, а я саме уклала дитину спати. Тож Арутюн міг лише побачити сплячого малюка. В його очах були сльози… Поговорити нам вдалось лише хвилини дві: «Зі мною все гаразд, не переймайся», казав він. А в самого очі перелякані. Він встиг запитати, чи є він у списках на обмін. А я спитала його, чи знає він, коли його обміняють – і розмову раптово припинили, без будь-яких пояснень! Більше я його не чула і не бачила… Можу додати, що росіяни не всім дозволяють такі відео-зустрічі, лише офіцерам. Чому – я не знаю», - говорить дівчина.

Знову починати спілкуватись з росіянами дівчина тепер боїться, адже вважає, що може таким чином нашкодити чоловікові. Лише наважилась написати листа до коханого та відправити його у Бєлгородську область. Це було місяці зо три назад, та чи дійшло воно – Дарʼя не знає.

Окремо дівчина розповіла, що після того, як її чоловік  потрапив до полону, вороги змогли знайти контакти Дар’ї. Вони почали двонити, погрожувати, писати злісні повідомлення. Покидьки запевняли бідолашну дівчину в тому, що вб’ють її саму та дитину – «Закатаем в асфальт!». Також негідники знущались у своїх повідомленнях, розповідаючи, що її коханий поплатиться за все (але що саме, не уточнювали), і що вони знайдуть їй нового чоловіка: «Мы найдем тебе новаго мужа – дагестанца!». Дівчина не розгубилась – передала всі дані до української контррозвідки.

Зараз Дарʼя живе у Німеччині в районі, який знаходиться поблизу з кордоном з Нідерландами, займається вихованням сина, допомагає своїй матусі та поступово вчить німецьку мову – адже закони для біженців з України вже змінили трохи, тож дівчині досить скоро доведеться виходити на роботу, як тільки син підросте.

«Зараз Тимуру 1 рік і майже 10 місяців. Я постійно показую йому татові світлини, розповідаю про нього. У 6,5 місяців Тимурчик вимовив перше слово - «Тато!». Це було неймовірно. І дуже боляче, що поруч не було у цей момент Арутюна. Але я вірю, що дуже скоро він повернеться до нас, і ми будемо разом знову!», - впевнено каже Дар’я.

Зі слів дівчини, саме догляд за дитиною не дає їй можливості опустити руки. Батьки Арутюна знаходяться в Україні, живуть у Києві.

«Я часто переглядаю відео наші, згадую. В нас було все! Було життя, було щастя. І раптом, за чиєюсь забаганкою, ми втратили це… Іноді здається, що це лише страшний сон або інший світ. Було все у людей. Та прийшли росіяни і відібрали це у нас – відібрали наше життя. «Руській мір» – це страшно», - ділиться думками дівчина.

Дарʼя також зазначила, що вона дуже вдячна іншій країні за прихисток, адже є де жити і їй сплачують певні кошти, надалі забезпечать роботою. Однак вона все ж таки прагне повернення додому, в Україну.

«Ми, українці, не цінували те, чим володіємо. В нас найкраща держава у світі! Ще раз повторюю – в нас було усе. І лише коли втрачаєш це, починаєш розуміти. Це дуже велика ціна, яку доводиться сплачувати за це розуміння… Ми з моїм чоловіком пройшли через багато випробувань. Він дуже хотів сім’ю, дитину. Коли народився Тимур, мій чоловік був на сьомому небі від щастя! Після роботи постійно біг додому, щоб скоріше нас побачити, обійняти… А потім прийшли росіяни і щастя скінчилось... Вже коли Арутюн опинився у полоні, він мені снився кожного дня. У військовій формі, брудний, і я його шукала постійно у снах. Однак вже місяця чотири він перестав приходити у сни», - говорить співрозмовниця.

Дарʼя дуже смілива дівчина. Незважаючи на тяжку ношу дружини військовополоненого, її голос за тисячі кілометрів практично завжди звучав впевнено. Особливо, коли вона говорить про те, що її коханий обов’язково повернеться додому і візьме на руки сина.

«Я коли подумки уявляю, як його зустріну, то задумуюсь, що приготувати коханому. Сам він дуже смачно готує, особливо – шашлик, він просто майстер в цьому. Мої кулінарні здібності йому також завжди подобались, особливо, коли я готувала з лавашу конверти з сиром. Він завжди у таких випадках сміявся та казав, що я справжня вірменська жінка. І дуже просив, щоб я приготувала йому страву під назвою «Жульєн». Я так і не встигла це зробити… Але зустріну його з полону саме цією стравою! Він повернеться додому, я впевнена у цьому! Інакше просто не може бути – Тимур повинен рости поруч з батьком!», - впевнено наостанок говорить Дарʼя.