От побачите, я все одно буду військовим!

Село Широка Балка на Херсонщині заснували запорізькі козаки. Тут кожен камінчик, кожен сантиметр землі просякнутий вільнодумством. Відчувається це і у розмові з місцевими. Попри важкі місяці окупації, попри щоденні обстріли після звільнення із окупації, попри загибель людей, страшні тортури і допити, місцеві мешканці знають - вони живуть на своїй землі, тут житимуть їхні діти та онуки…

Галина Василівна, з діда-прадіда корінна жителька Широкої Балки, мама 21-річного Василя Швеця, який уже понад півтора роки перебуває у російському полоні, говорить, що її син свідомо пішов захищати Батьківщину. Воював на фронті із 2015 року і старший брат Василя Петро.

Взагалі у родині Швеців шестеро дітей – найстаршому Максиму нині вже 38 років, а наймолодшому Василеві виповнився 21, два свої дні народження хлопчина святкував не вдома.

«Своє двадцятиріччя мій син зустрів на «Азовсталі». А 21 рік йому вже виповнився у полоні», - додає мама чотирьох синів і двох доньок.

Жінка розповідає, що у дитинстві її Василько був хворобливою дитиною – спочатку грижа, потім – високий тиск. І коли хлопчина говорив, що хоче бути військовим, то ніхто в родині не сприймав це всерйоз. В дитинстві батьки із братами-сестрами віджартовувались від Василя, який просто марив козаками-лицарями, який на будь-якому клаптику паперу малював тризуби і прапори, а вечорами читав книжки з історії козацтва.

Пізніше, вже у старших класах, Василь цілком серйозно говорив про свої майбутні плани. «Я завжди його підтримувала і ставала на його сторону, бо інші члени сім’ї серйозно не сприймали наміри Василя», - розповідає про свого молодшого брата сестра Людмила. Згадує про це і вчителька майбутнього воїна Світлана Миколаївна. Жінка говорить, що коли зустрілась вже зі своїми дітьми із класу після випускного, то Василь їй сказав: «От побачите, я все одно буду військовим!»

Василь Швець з дитинства обожнював слухати історії про козаків. Хлопчик народився наймолодшим у дружній родині Швеців, все задивлявся на старших братів і думав, що прийде ще його час показати свій справжній характер.

Галина Василівна тримає у руках дитячі фотографії сина – на одній із світлин біляве хлоп’я у військовій формі зі зброєю у ріках, на іншій – у одязі мушкетера, ще одна – Василь-лицар, а ось фото – у морській формі із блакитним беретом на голові.

«Василь мав приклади братів. Батько у молодості також служив у морському флоті. Василь просто марив військовою службою. Але всі від нього віджартовувались, а він щиро мріяв служити», - згадує сестра Люда.

Чоловік Галини Василівни помер, коли Василеві було 12 років. Вони разом із сином потрапили у лікарню із високим тиском. Батько з лікарні вже не вийшов. «З того часу ми дуже боялись за здоров’я Василька. Берегли його», - ділиться спогадами пані Галина.

Жінка розповідає, як велику частину своєї першої заробітної платні переказав військовому, який отримав поранення фронті: «Каже мені: «Ти тільки, мамо, не сварись, але я гроші перерахував військовому, який був поранений і проходить лікування. Мені так шкода наших хлопців». Що я мала йому говорити, ми вже тоді відчували, що війна не десь далеко, а поруч. У мене тоді старший син воював. Але за Василя я до останнього не могла повірити, що він піде у армію».

Закінчивши ліцей, Василь пішов працювати на завод у Херсоні. Паралельно він вступив до Херсонського університету на денну форму навчання, але таємно від мами перевівся на заочне і пішов до військкомату. На вулиці був листопад 2021 року. Василь приїхав до Маріуполя. У грудні 2021 року він прийняв присягу.  

«Він пішов до військкомату прямо із лікарні. У нього вкотре піднявся тиск, він лежав у лікарні. Зробив останній укол і пішов до військкомату. А потім майже відразу поїхав служити. Це було у грудні, а в лютому почалась війна», - згадує мама українського воїна.

Пані Галина пригадує життя у окупації, хвилювання за сина, який перебував із побратимами на «Азовсталі». «Я йому у перший день казала: «Вас мають вивезти, сину». А він мені так категорично: «Мамо, я нікуди не поїду. Я буду захищати нашу країну. Я тут не один такий. Наші хлопці всі так сказали», - у голосі жінки чути сильне хвилювання, слова сина через понад півтора роки звучать у пам’яті мами, наче син їх промовив сьогодні.

Спочатку син мав змогу телефонувати, потім надсилав голосові повідомлення і родина, яка в той момент жила у окупації, прослуховувала звістки від Василя, коли у їхньому селі з’являвся зв’язок

«Я мала два телефони. Один ховала, а інший здавала під час перевірок. До нас часто навідувались окупанти», - розповідає сестра Василя Людмила.  

Пережити за ці місяці рідним українського військового довелось чимало. В якийсь певний момент у групі, де сестра із мамою довідувались новини про Василя, повідомили, що він пропав без вісти. Через якийсь час ця інформація не підтвердилась. У групі знову повідомили, що Василь перебуває на завданні.

Пригадує мама українського воїна, як одного дня Василь подзвонив. Вдома тоді ще були всі діти і онуки. Василь розповів, що їх всіх вишикували і запропонували виходити. «Наші хлопці відмовились, мамо», - сказав син.

А перед самим виходом у полон командир надіслав фотографію листа Василя сестрі Людмилі: «Привіт, сестричко. Передай мамі, що я живий-здоровий. Вибачте, що довгий час від мене не було повідомлень. Як ви там? Сподіваюсь, у вас все добре, сумую за вами, хвилююсь за вас. За мене не хвилюйтесь, нас скоро вивезуть і все буде добре. Люблю вас всіх, передавай привіт всім».

З того часу від Василя не було ніяких новин. Він не телефонував, не писав. Лише хлопці, яким вдалось вийти з полону, переказували рідним, що з їхнім Василем все гаразд. «Але що може бути гаразд у полоні. Головне ж для нас, що він живий. Ми дуже його чекаємо, чекають племінники, які у Василя на руках виросли, чекаємо ми всі», - говорить сестра Люда.

Син Людмили Кирило тримає у ріках плакат: «Поверніть мені мого дядю додому! Ви обіцяли». Хлопчику шість років. Зовні його важко відрізнити від Василя на таких же дитячих фотографіях. Між цими фотографіями 15 років різниці.

Галина Василівна сама живе у великому будинку в селі Широка Балка, чекає Василя вдома. Мама українського військовополоненого їздить на акції до Києва, але весь час повертається додому. Попри небезпеку, попри щоденні обстріли жінка не планує виїжджати. Рідний дім великої родини Швеців охороняє вірний алабай Ема. Її маленькою приніс додому Василь. Хлопець завжди мріяв про великого собаку і одного дня приніс маленьке цуценя. Він терпляче виховував Ему, яка дуже полюбила свого доброго господаря. «Щодня зараз до нас у село прилітає. Вчора у сусідньому селі вбило жінку. У нас ще під час окупації уламки пошкодили трохи будинок, але всі залишились живі. Діти і онуки виїхали поки, але всі ще повернуться», - говорить багатодітна мама і бабуся. Колись у цьому домі у Широкій Балці бігали десятеро діток – найстаршій онучці Галини Василівни Лізі нині вже 14 років, наймолодшій Софійці – три.

Жінка знає, всі її діти і онуки неодмінно повернуться додому. І велика родина Швеців знову збереться за святковим столом, у центрі якого сидітиме тендітна білява жінка, яка пережила страхи окупації, полон сина, пережила війну і дочекалась всіх у рідному домі