Спортсмен, герой, геймер, і лікар у майбутньому.

Історія Досягнень і Хобі .

Якби Костя Терещенко, височенний, завжди усміхнений 22-річний красень з голівудською зовнішністю і постійно позитивним настроєм, не був уже півтора року в російському полоні, він обов’язково став би рольовою моделлю у різних коучів з особистісного розвитку та увійшов би у підручники зі стресостійкості.

Уродженець на сьогодні окупованого м. Таврійськ Каховського р-ну Херсонської області, дошкільнятком він пізно почав говорити, а коли почав - сильно гаркавив; у молодших класах школи мав маленький зріст - менший, ніж в однолітків. Звісно ж, як це буває у дитсадках і школах, ставав об’єктом кпинів і знущання з боку інших дітей. “Якщо інтелігентна розмова з кривдником не допомагає, відповідай ударом на удар, - сказав зрештою батько. - Іншого виходу в тебе нема”. І Костик поступово став змінювати свою поведінку: різними способами тренувати тіло й дух, займатися спортом…

Костя від природи був пластичним, з гарною поставою: плечі розгорнені, рівна спина... Дівчата, яким завжди на танцювальних гуртках бракує хлопців-партнерів, завжди намагалися запросити на хореографію саме Костю, а з часом, коли він став психологічно і фізично сильніший, почали активніше дослухатися до його аргументів, коли він їм допомагав розрулювати ще й їхні дівчачі конфлікти. Один корейський хлопець-земляк досі згадує, як його захищав у дворі від булінгу саме Костя: з корейця знущалися за те, що в нього очі - вужчі, ніж в інших.

Підлітком Костя серйозно зайнявся баскетболом, разом із командою вигравав міжшкільні та міжміські змагання, з деякими друзями грав у бокс, і в цьому теж досяг успіхів. “А у старших класах син захопився мотодрайвом, - розповідає мама Кості, пані Тетяна. - Це екстремальний спорт, це коли зашкалює адреналін, ревуть мотори, а емоції є надзвичайно яскравими.

Особливо під час змагань (переважно йдеться про відомий мотофестиваль “Тачанка” у Каховці), в яких Костя регулярно брав участь і перемагав (!) - для цього з хлопцями у гаражі власноруч переробив свій звичайний скутер на справжній “бойовий”.

Крім байкерських гонок Костя обожнював комп’ютерні ігри. Переважно це була “Dota”. “До речі, всім скептикам, які вважають комп’ютерні ігри недоумкуватими стрілялками, мушу повідомити таке: підготовка до таких ігор - це і про вивчення стратегії і тактики Війни, і про спілкування з ровесниками англійською мовою, - каже батько Костянтина, пан Микола. - Бачачи, що син серйозно цікавиться грою “Dota”, ми придбали йому енциклопедію зброї. “Як же він буде обирати вдалу зброю для своєї боротьби, якщо він не розбирається у її різновидах?”, - подумали ми. З 10-х років ця книга в нього настільна і зачитана “до дірок”:) А завдяки “підтягнутій” англійській у Кості - друзі у всьому світі: від США до Польщі”

Офлайн-спорт, на відміну від комп’ютерних ігор, на жаль, іноді тягне за собою травми. Під час гри у баскетбол він ламав то руку, то ногу. “Цікавим є наше тодішнє спостереження, - ділиться пані Тетяна. - Костя, на противагу нам із чоловіком, спокійно ставився до будь-яких травм, живо цікавився медпрепаратами та їхньою дією на організм, мав непогані оцінки з біології та хімії... І тоді ми на сімейній нараді вирішили, що Костя міг би стати добрим лікарем”.

... 25 км щодня туди і назад долав Костя упродовж свого 9-го класу, навчаючись у Бериславському медичному коледжі на підготовчих курсах і одночасно не полишаючи навчання у своїй Таврійській загальноосвітній школі. Бериславський заклад має славу найавторитетнішої освітньої установи у сфері охорони здоров’я. Успішно вступивши до коледжа влітку 2017-го, Костя в такому ж режимі постійних поїздок (заради них потрібно було прокидатися о 5-й ранку щодня) провів 4 роки. Правда, знову стикнувся з булінгом: цього разу з нього підсміювався викладач, а об’єктом його кпинів стала борідка Кості (син у той період не полюбляв голитися). Дійшло до того, що цей викладач “ганяв” Костика на свій іспит 4 рази - мабуть, з надією на те, що студент все-таки поголить бороду. Але хлопця було не зламати: він на 5-й раз склав іспит, причому абсолютно чесним способом, і бороду таки не поголив...

“Станом на серпень 2021 р. син мав за спиною безліч стажувань у хороших лікарнях і поліклініках, - розповідає пані Тетяна. - Умів колоти уколи, ставити крапельниці, навіть був на розтині в моргу. Найбільше він устиг попрацювати з хворими на ковід - очевидно ж для всіх, що 2020-й і 2021-й роки були “щедрими” на короноавірусних хворих. Тоді ж він уперше побачив смерть. І, як ми з чоловіком і передбачали, сильно хвилювався за померлу пацієнтку, але зовні залишався спокійним, щоб іще й своїми хвилюваннями не бентежити її родичів і нас, його рідних”.

“Костю за його професіоналізм і витримку зразу після навчання в коледжі взяли на роботу, - додає пан Микола. - У Новокаховській центральній районній лікарні він працював кілька місяців поспіль у відділенні неврології. Ми чули від його більш досвідчених колег тільки позитивні відгуки про його роботу - особливо про те, як Костя спокійно і виважено поводиться під час хірургічних втручань”...

21 листопада 2021 року Костя пішов служити строковиком в армію. “Маю виконати обов’язок перед Батьківщиною”, - сказав твердо. Його скерували у військову частину № 3057, що дислокувалася в Маріуполі. До повномасштабного вторгнення він устиг пройти курс молодого бійця, прийняти присягу, простажуватися на посаду водія в роті.

А потім почався страшний місяць лютий. “Наш Таврійськ настільки близько розташований до Криму, що о 9-й ранку 24 лютого росіяни вже були у нас, - згадує пані Тетяна. - Наше містечко - рівно коло захопленої росіянами Каховської ГЕС, а це означає, що окупанти встановили повний контроль над тими сотнями тисяч людей, які намагалися переїхати з лівого берега Херсонської області на правий - якраз через міст гідроелектростанції. Ми з чоловіком стали свідками пересування і “роботи” сотень російських танків, градів та іншої зброї. Цілі полчища їхніх вояків рухалися з Криму в перші тижні повномасштабного вторгнення вглиб України буквально найближчою до нашого будинку дорогою...Коли танк розвертається і дуло скеровує просто вам в обличчя - це дуже страшно”.

“Але найжахливішою історією став випадок, коли спочатку 24 лютого окупанти цілу родину з двома дітьми і бабусею розстріляли на ГЕС тільки за те, що вони не зупинилися на вимогу росіян, а 25 лютого там само вороги розстріляли автівку з іншою сім’єю, причому тією, яка ночувала напередодні у нашому ж бомбосховищі, - розповідає пан Микола. - Причина - та сама: автівка не захотіла зупинятися перед мостом. На очах у десятирічної дівчинки та її мами загинув їхній тато і чоловік. Він якраз був за кермом. Дружину і дівчинку було поранено. Але кошмари цієї історії ще не завершилися.  Коли до цієї сім’ї вирушила машина швидкої допомоги, то її росіяни розстріляли теж, і в ній теж загинули люди. Незважаючи на жахливість ситуації, знайшлися медики, які миттєво сформували другу машину швидкої допомоги і на свій страх і ризик вирушили забирати з мосту поранену дівчинку та її маму. І їм це дивом удалося... А труп загиблого чоловіка родині не повертали після того ще дві доби”.

Костя зателефонував батькам 24-го лютого зранку з проханням забрати з сусіднього містечка його дівчину і з нею евакуюватися з Таврійська на безпечну територію. Пан Микола і пані Тетяна відповідали відмовою - чому, мовляв, мають полишати рідний край? Потім він регулярно телефонував, запитував, чи батьки і кохана дівчина живі, навчав їх, що саме треба робити, коли на них падають бомби... Коли вони почали натякати Кості, щоб він шукав можливості теж кудись евакуюватися, він упевнено відповів: “Я з Маріуполя нікуди не поїду і своїх  хлопців не покину”.

“Ми провели у бомбосховищі у нашому окупованому Таврійську 5 місяців поспіль, - підсумовує пан Микола. - Від 24 лютого 2022 р, коли абсолютно неочікувано для всієї нашої родини зайшли росіяни, до кінця липня того ж року, коли “гради” падали буквально вже на наш будинок і коли ми дізналися від друзів, що я особисто є в тих списках окупаційної влади, які за собою не тягнуть нічого приємного. Ми порадилися і вирішили таки покинути Таврійськ. 1 серпня ми прибули до Борисполя, що коло Києва, і почали нове життя тут”.

Костя у березні 2022-го нічого конкретного батькам не розповідав, але, наскільки вони зрозуміли, він працював на кухні, охороняв Азовсталь... Передостанню звістку від нього пан Микола і пані Тетяна отримали 11 березня минулого року, а останню - 23 березня того ж року. Розповів, що працює медиком у маріупольському шпиталі, з теплотою поділився історією, що якийсь незнайомий військовий з полку “Азов” подарував йому плетений шалик, побачивши, що в Кості нема зимового одягу. “Міста Маріуполь у такому вигляді, як ви його знаєте, вже нема”, - сказав тоді ж, 23-го березня. І вкотре зі словами “на Херсонщині залишатися вам небезпечно, і найближчими місяцями краще не буде” наполіг на якнайшвидшій евакуації батьків і коханої дівчини.

“У травні минулого року ми зрозуміли, що Костя разом із тими побратимами, які залишилися живими, вийшов у полон, - кажуть батьки Кості. - Ми цього не знали достеменно, аж поки влітку минулого у російських пабліках не побачили відео, на якому видно, що Костя поранений у руку і ногу, тому його евакуювали з Маріуполя 17 травня. Після цього ми пережили тричі невимовний жах: нам тричі різні, не знайомі між собою люди з різних кутків України, через різні канали повідомляли, що наш син загинув. Навіть приносили фото похоронки з мокрою печаткою. Звісно ж, ми не повірили у загибель сина. Згодом стало зрозуміло, що це все - фейк, і на сьогодні вже кілька урядових установ перевірили інформацію і встановили, що наш Костя - живий”.

Рідні Кості плекають надію, що Костя скоро повернеться додому, пройде реабілітацію і продовжить роботу медиком. Надто вже потрібні тисячам поранених українців приклад його мужності, стійкості і непохитна віра в те, що всі труднощі в житті можна подолати.