Мій лицарський хрест – моя нагорода!

З корінною маріуполькою Надією ми довго розмовляємо по телефону. Сьогодні вона із донькою живе у Калуші на Івано-Франківщині. Її цивільний чоловік ось уже понад півтора роки перебуває у російському полоні, мама похована на цвинтарі у Дніпрі, а рідні сестри і брат знаходяться у окупованому Маріуполі.

Жінка з жахом згадує все, що трапилось з нею після 24 лютого 2022 року. За цей час вона із 9-річною донькою, хворою мамою, сестрами та племінниками встигли побувати в справжньому пеклі і повернутися з нього…

Життя в підвалах, відсутність їжі, води, постійні обстріли, трупи, невідомість. «Найстрашніше було – не знати, де мій чоловік. Артур до останнього не говорив, що він на «Азовсталі». Він писав СМС, телефонував, казав мені, що все буде добре. Благав мене, щоб ми їхали звідси», - розповідає про найстрашніші дні у Маріуполі Надія.

Жінка прожила у окупованому росіянами місті трохи менше місяця. Цей місяць здався їй цілою вічністю. Напівголодні, нашвидкуруч одягнені, Надія із родиною шукала надійного прихистку, де б можна було б зберегти життя своїх найрідніших людей під час постійних авіаударів.

«Війна нас застала у Маріуполі. Мій чоловік, який з 2014 році служив, говорив, щоб ми їхали з міста напередодні 24 лютого, сварився зі мною. Але я не вірила, що може початись це все. Ми любили це місто, хотіли бути вдома, але кожен день був страшніший від попереднього. Квартиру нашу розграбували, будинок розбомбили», - з жахом у голосі згадує Надія. З рідної домівки жінці вдалося забрати нашвидкуруч лише обручки і золоті сережки доньки. Пізніше вже забирати було нічого…

Спочатку ховались у підвали, потім у школі. Світла вже не було, газу і тепла також. Надвір люди майже не виходили. Але одного дня раптом стало якось дуже тихо. Надворі було ясно, як весною, світило сонечко. Змучені мешканці навіть встигли подумати, що ось вона – Перемога. Але вже наступного дня прильоти стали майже безперервними.

Тоді ми і спробували вирватись. Втікати довелось через росію. «Я не пам`ятаю ні днів, ні ночей. Було дуже важко. Дитина, хвора мама. Нас три дні тримали у полоні – так ми проходили так звану «фільтрацію». Я думала, що мене заберуть і я вже не повернусь до дитини. Одного дня мене запитали, хто бомбив Маріуполь. Я кажу: «Тож ви бомбили!». Мама почала кричати на мене. Але якось це зійшло мені з рук», - згадує моя співрозмовниця.

Через хвору матір, яка у Тулі потрапила в реанімацію, там жінці довелось затриматись на декілька місяців. А потім якісь незнайомі люди допомогли їй і її родині виїхати у Німеччину. Але мама пані Надії відмовлялась від лікування закордоном, вона дуже хотіла повернутись додому. «Вона, мені здається, терпіла весь цей час, щоб померти на рідній землі», - продовжує свою сумну розповідь. Коли ж родина приїхала в Україну, мама пані Надії майже одразу впала у кому і дуже швидко померла…

На цьому злигодні Надії не завершились. Щодня, щогодини півтора роки життя чоловіка у полоні жінка намагається скласти хоч якимось невеличкими пазлами. Ось відео із «судилища», ось повідомлення у ЗМІ, ось згадування у групі. «Коли це все було? Важко сказати зараз. Це все – величезний потік.

Говорили мені і те, що у полоні він втратив ногу, говорили багато різного. Але я вірю, ми із донькою віримо, що наш Артур повернеться вже у вересні і ми разом відсвяткуємо його День народження, День народження Мілани і будемо жити звичайне наше життя».

Жінка швидко мені починає переповідати своє щасливе життя до війни: «Ми прожили разом 2,5 роки. Він замінив моїй Міланці батька. Він все для нас робив. Ми його дуже любимо і чекаємо додому».

Зі своїм майбутнім чоловіком Надія познайомилась в соцмережах. Артур швидко зрозумів, що кохає свою супутницю і наполіг на серйозних стосунках. Молоді люди за один день знайшли квартиру і почали жити разом. «Він зняв квартиру. Ми почали жити. Знаєте, як усі нормальні сім`ї. Тільки військові дуже часто у відрядженнях, працюють. Ось і Артур так.

В ті нечасті спільні поїздки разом ми були дуже щасливі», - розповідає про минуле Надія і пересилає фотографії із мирного Маріуполя. «Це парк, де ми дуже любили гуляти. Це Урзуф, де ми разом відпочивали. Так добре було тоді. Це ми тільки зараз зрозуміли, що ніде нам так добре не буде, як вдома… У грудні 2021 року ми мали одружитись. Артур вже домовився про послугу «Шлюб за добу». Але ми запізнились. Потім відклали одруження на 14 лютого, але захворіла дитина. Тож весілля запланували на 8 березня, але не судилось», - говорить жінка і додає, що носить дві обручки, які купив її коханий перед одруженням, на одній руці. «Я носитиму їх так до його повернення з полону,з тюрми», - переконує моя співрозмовниця.

А далі скидає у повідомлення два відео.

Ці записи були зроблені з різницею у три роки – перше із українського полігону в Урзуфі, де український воїн Артур Сивицький разом зі своїми побратимами проходить вишкіл, а друге – на ганебному суді над «Азовцями», який вчинили окупанти на вже окупованій території України 23 серпня 2023 року. Чоловіка Надії і ще двох його побратимів росіяни засудили до 18 років ув`язнення у тюрмі суворого режиму за фіктивним обвинуваченням про перешкоджання евакуації мирного населення із Маріуполя.

«Ось так наш підрозділ відзначає День Незалежності», - на першому відео постають підтягнуті хлопці, справжні воїни, патріоти, у фоновому режимі звучить відома пісня Тартака «Мій лицарський хрест».

«Дихає ліс,

Пташка на гіллі

Пісню співає, що тішить мій слух.

Я довго ріс -

Йшов через цілі,

Що тіло гартують і зміцнюють дух.

Тиха роса

Зіб'ється з трав

Криком "вперед!", дружним тупотом ніг.

Я тут знайшов

Те, що шукав,

Славу здобув і себе переміг

Мій лицарський хрест

Моя нагорода

За те, що не впав, за те, що не втік», - це все про нього, про них, про наших хлопців, про наших Героїв», - говорить жінка на ім`я Надія.

18 вересня Артуру Сивицькому виповниться 32 рік. Вже півтора року «Азовець» перебуває у російському полоні. Незалежність України він виборює з 2014 року. У 22 роки воїн був у Донецькому аеропорту, у 30 років - на «Азовсталі». «Ми чекаємо його вдома, в Україні», - в один голос говорять його дружина і донька Мілана.