Ми всі разом повернемося до українського Маріуполя та будемо відбудовувати те, що зруйнували окупанти!

 «Дорога матусю! Знаю і вірю, тобі зараз складно і боляче на душі через те, що мене немає поруч із вами. Ти у мене найсильніша і найкраща мама на світі, я відчуваю своїм серцем, як тобі погано без мене. У мене до тебе буде невеличке прохання, пообіцяй, що ти виконаєш його до мого приїзду. Будьте разом з татом сильними і дружніми у всіх справах! Підтримуйте один одного і будьте одним цілим. Будь, як завжди сміливою, гарною і розумною у тому, що вам з татом доведеться пережити!», - цей лист до мами написав тоді ще 21-річний український воїн Владислав Олейніченко із російської колонії в Горлівці 9 січня 2023 року. Того дня Владислав написав відразу три листи - один мамі, другий татові, а третій – їм обом. У кожному із листів син благає батьків бути мужніми і підтримувати один одного. Говорить, що невдовзі повернеться…

Владислав перебуває у полоні уже понад півтора роки. За цей час мама перечитала листи сина десятки тисяч разів.

24 лютого, коли розпочалась велика війна, Владиславу було лише 20 років - він тільки розпочав свою військову службу в рідному місті. З дитинства хлопець вирізнявся самостійністю і цілеспрямованістю, мріяв стати військовим, хотів присвятити своє життя службі у військах спеціального призначення. Однак життя так склалося, що після закінчення школи, пішов навчатися на кранівника. Більше року працював на заводі, але потім вирішив, що треба йти до своєї мети. І вже 11 грудня 2021 року Владислав cклав присягу на вірність українському народові. «Наш син з дитинства мріяв присвятити себе військовій справі. В майбутньому він планував і планує далі навчатись у виші, здобути омріяну професію.

Коли він був у Оленівці і ми іноді розмовляли по телефону, син весь час питав мене, чи встигає подати документи на навчання. Я говорила йому: встигаєш. Я вірила, що так буде, я думала, що він скоро повернеться. Але, на жаль, не встиг подати документи до вузу ні того року, ні цього», - починає свою сумну розповідь мама українського Героя пані Ірина.

Жінка згадує перші дні війни так, ніби це все відбулося тиждень тому. З 23 на 24 лютого Владислав заступив у наряд. Раптом у квартирі Олейніченко о п’ятій ранку задзвонив телефон. Син попросив батьків привезти йому у частину «тривожну валізу», яку юнак склав напередодні. Владислав намагався всіляко берегти маму і завжди її заспокоював до останнього. «У нього завжди все було добре», - крізь сльози посміхається пані Ірина.

Але 24 лютого у місті голосно лунали сирени, а в деяких районах йшли активні бойові дії. «Син нічого не казав. Говорив мені у коротких розмовах, поки був зв`язок, що вони катаються по місту. Інакше, мабуть, їм не можна було казати», - згадує Ірина Володимирівна перші дні вторгнення окупантів у Маріуполь.

А потім пересилає мені СМС від сина: «Мамо, я побачив таке, що не хотів би, щоб бачили наші матусі і наші діти!» Жінка довго збирається з думками, намагається стримати сльози. «У Влада є два похресника, яких він дуже любить і з якими проводив багато часу. Вони були зовсім маленькі, коли почалась війна. Хлопчики дуже чекають на повернення свого хрещеного батька», - на відстані відчуваю, як пані Ірина починає посміхатися і поринає у спогади про сина.

«Знаєте, Владислав для нас був дуже очікуваною, виплеканою дитиною. Сім’я для нього є найголовнішою цінністю в житті. Ми дуже часто гуляли родиною містом, на березі моря, він завжди хотів проводити разом багато часу», - клаптики теплих спогадів про сина починають вимальовувати цілу картину життя.

З чотирьох років Владислав займався спортивною гімнастикою, здобув чимало перемог. А потім у юнацькому віці він захопився тайським боксом. Мама надсилає мені фотографії сина, яким дуже пишається. Зі світлин на мене дивиться усміхнений русявий юнак із блакитними очима. Лише потім за дитячими рисами обличчя помічаю підтягнуту, чоловічу фігуру зовсім ще молодого воїна. «Він дуже відповідально відносився до тренувань, які займали 6-7 годин на добу. Він завжди брав участь у спортивних змаганнях за школу, за ліцей, за підприємство. Мабуть, завдяки спорту, отримані в «Азовсталі» поранення, про які ми дізналися від знайомих людей, швидше загоювались.

Крім того, синочок завжди з посмішкою казав, що у нього такі м`язи, що будь-яка куля відлітає», - знову повертається у сумну реальність моя співрозмовниця.

Вона продовжує переповідати події перших днів, коли син їздив на чергування містом, а велика родина з 14 чоловік під страшними обстрілами тулилась у двокімнатній квартирі. «А 6 березня і у наш дім прилетів снаряд. У квартирі вибило вікна, потрощило дах, повністю знесло балкон. Коли почались авіаудари, вся наша сім`я зі старенькими бабусями спустилася в підвал, де прожили аж до 16 березня. Я дуже не хотіла виїжджати, бо мій син захищав Маріуполь, я хотіла бути поруч. Але ми були змушені поїхати. Дорогою на Запоріжжя ми потрапили під обстріл «градами». Влучили в машину, яка була зовсім недалеко від нас. Там на наших очах гинули люди, було ще страшніше, ніж у Маріуполі. До Запоріжжя ми їхали 12 годин», - швидко переповідає свій шлях поневірянь Ірина Володимирівна.

Жінка додає, що тоді вони їхали кудись в невідомість подалі від обстрілів. Зупинялися в різних містах. Аж поки не доїхали до Чернівців, де до них просто у магазині підійшли незнайомі люди і запропонували безкоштовне житло у селі неподалік. Так і залишилась вся велика родина із Маріуполя на Буковині. Спочатку ненадовго, а потім ще. Знайшли роботу, почали винаймати житло. До вторгнення росії в Україну Ірина Володимирівна працювала директором однієї з найстаріших шкіл у Маріуполі. Школа на вулиці Грецькій була міською пам’яткою архітектури. Тепер цієї будівлі не існує. «Наша школа вистояла навіть під час бомбардувань фашистськими загарбниками за часів Другої світової, але її знищили вщент російські бомби та снаряди. Я сподіваюсь та вірю, що син мій повернеться із полону, а Маріуполь повернеться під контроль України. Тоді ми всі разом повернемось додому та будемо відбудовувати те, що зруйнували окупанти», - з впевненістю в голосі говорить Ірина Володимирівна.

Зараз жінка працює онлайн – викладає у одній із шкіл Маріуполя, які перейшли на дистанційну форму навчання. «Майже весь час працюю, у неділю йду з молитвами до храму, щоб швидше закінчилась ця війна, щоб повернувся мій син, щоб всі діти повернулись до своїх батьків», - плаче у слухавку мама Владислава.

Перебуваючи на «Азовсталі», Владиславу дуже рідко вдавалося виходити на зв’язок. Але, коли він дзвонив або присилав повідомлення, він весь час повторював мамі, що все буде добре. Лише одного разу, коли «Азовсталь» закидали авіабомбами, син написав матері, що скоріше за все вони більше ніколи не побачаться, бо надії на допомогу в повному оточенні вже не було. Але вони боролися до останнього дня без їжі, води, медикаментів. Попри все до останнього вони виходили на бойові завдання, але поверталися не всі. Коли батьки побачили фото, яке було зроблено в «Азовсталі» в травні 2022 року, то ледь впізнали перед собою сина – на знімку був змучений і схудлий хлопчик, який після тяжкого поранення знаходився у шпиталі.

Материнське серце просто рвалося на частини. Допомагали тільки молитви за життя наших воїнів і життя синочка!

Після виходу з «Азовсталі» Владислав разом із побратимами потрапив до Оленівки. Батьки дізналися про це з відео, яке ширилось інтернетом. В одному із записів вони впізнали свого сина. Тоді всі ще сподівалися на швидке повернення. Почалися довгі дні очікування. 500 днів минули ніби вічність…І кожен день, кожну хвилину всі думки тільки за сина…

«Ми дуже вдячні хлопцям, які вийшли з полону, за розповідь про Владислава. Вони говорили, що він весь цей час мужньо тримається сам і підтримує інших. «Він у вас такий живчик», - казали. А як вони могли знати! Це ж наше кодове слово. Так Влада називали у садочку, бо він у нас дуже енергійний і непосидючий. На протязі всього часу, коли синочок міг вийти на зв’язок, він писав наше кодове слово «Живчик». Він дуже любив свій дитячий садочок і найбільшим для нього покаранням у дитинстві було – це не піти у садок», - дитячі спогади знову відволікають мою співрозмовницю від сумної реальності. Жінка надсилає мені багато фотографій з сином. «Тут він з нами, а ось з бабусею. А це кицька Тяпа, він мені її подарував два роки тому на Різдво, але любить вона тільки його - завжди зустрічала його зі служби, чула його здалеку. Ось тут він на службі вже. А це фото із «Азовсталі», - ціле життя важко умістити на декількох клаптиках паперу однієї історії.

На одній із фото, яке надсилає мені мама, маленький похресник Владислава цілує портрет свого хрещеного. «Він - наш Герой, який до останнього захищав рідне місто! Він завжди говорить, що ми повинні захищати свою країну! Я знаю, ми вистоїмо і переможемо!» - на прощання говорить корінна маріупольчанка Ірина Володимирівна, мама українського Героя.

5 травня 2022, тоді ще 20-річного солдата Олейніченко Владислава Віталійовича, Президент України Володимир Зеленський нагородив медаллю «За військову службу Україні» за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

«Ми дуже чекаємо свого синочка! Ми віримо в перемогу! Слава нашим героям! Слава Україні!» - говорять батьки.