Коли Коля повернеться із полону, ми обвінчаємось!

14 лютого – найщасливіший день у житті Інни. Того дня вони разом із майбутнім чоловіком Миколою загадали своє найзаповітніше бажання. Спільне одне на двох. «Я подарувала Колі на День Святого Валентина фігурку янгола і листівку. А він подарував мені великий букет квітів, ніжно мене обійняв і запитав: «А ти подаруєш мені справжнє янголя?» Я відповіла: «Так», - дружина українського військового, який опинився у російському полоні, обороняючи Маріуполь, розпочинає свою розповідь із щасливих моментів з минулого. Їй так легше переживати розлуку зі своїм чоловіком. Через якийсь час після цієї розмови молоді люди побрались, а ще через трохи – у них з’явився загаданий ангелик. Первістка назвали Саша, але за звичкою кликали ще Валентинком, бо ж загаданий він був у цей день. З того часу минуло понад 20 років. Але у найважчі хвилини в житті Інна завжди повертається до цих світлих спогадів.

26 квітня 2022 року Інна та Микола Мелащенки мали святкувати 20-річчя свого весілля. Але Коля саме перебував на «Азовсталі», боронив Маріуполь разом зі своїми побратимами. Інна пригадує, що до цього вже тривалий час із чоловіком не було жодного зв’язку. Аж раптом на річницю він написав повідомлення. Жінка була на сьомому небі від щастя, коли отримала звісточку від коханого із невідомого номера телефону. «Це був найбільший подарунок у моєму житті», - говорить крізь сльози дружина українського військового. А потім Інна пригадує, як саме в цей день вона прийшла на обійстя у селі Богуслав на Дніпропетровщині, де вони із чоловіком прожили найщасливіші роки свого життя. Там вона сіла на колись обжитому, а нині запущеному обійсті, і почала в думках розмовляти із чоловіком, який в цей час перебував у оточеному ворогом місті.

Вже понад два місяці йшла велика війна в Україні. У Богуславі у друзів старшого сина Саши Інна із молодшим сином знайшла собі прихисток після того, як виїхала із Маріуполя. Тут було значно безпечніше…

Інна часто навідувалась до будинку, де вони прожили щасливі роки разом з родиною. Дім, дерева, кущі, які садила любляча рука Миколи – все тут Інні нагадувало минулі щасливі часи. Жінка гортає яскраві фотографії на телефоні. Щасливі батьки, поруч зовсім маленький, усміхнений хлопчик. Тато тримає заступ у руках і працює по господарству… Собаки, коти, кури, качки, гуси… На затишному обійсті Мелащенків завжди гамірно. Мама Інна порається на великому городі. Маленький Володя бігає за татом, який саме обробляє родючу землю, де вже вибились перші зелені пуп`янки майбутнього щедрого врожаю… «Тато, тато!» - кричить хлоп’я… Батько – високий і дужий, щойно прийшов зі служби у руках тримає гостинці – для сина, для песиків, для дружини.

Всі біжать до голови сімейства, знають – тато з порожніми руками не приходить, він любить всім догоджати. Інна згадує минулі часи. «Коля дуже багато часу присвячував дітям. Спочатку старшому Саші, потім молодшому синові Володі. Дуже любить їх, переживав весь час тільки за нас. Він багато працював по господарству. Коли Коля садив дерева, квіти, то вони неодмінно приймались», - жінка знову плаче, перед очима у неї яскраві квітники із Богуслава, а у квітах – маленький синочок, поруч коханий із щойно зібраною у велику каструлю смородиною… Таким було життя до переїзду у Маріуполь.

Навесні 2022 року Микола Мелащенко мав йти на пенсію. Військовій службі чоловік присвятив 25 років свого життя.

У 2020 році чоловік разом із родиною переїхав до Маріуполя. Саме тут сім’ю Мелащенко і застала велика війна. 10-річному Володі напередодні вирізали апендицит. Хлопчик важко переніс операцію. Мама Інна з сином знаходилась у лікарні, приходив до сина і тато. Але 24 лютого чоловіка викликали на службу…

Певний час жінка із хлопчиком перебувала у лікарні. Дитина була настільки слабка, що мамі доводилось на руках нести Володю до підвалу під час постійних обстрілів. Чоловік наполягав – потрібно виїжджати з міста, рятувати сина.

26 лютого 2022 року Інна бачила свого Колю крайній раз. Жінка прибігла до військової частини, принесла чоловікові цигарки. У очах коханого вона побачила невимовний біль. Він взяв дружину за руку і промовив: «Все буде добре. Ти біжи, ти у мене сильна – все витримаєш». «А мені так хочеться бути хоч іноді слабкою, ми завжди все разом робили, все вирішували разом. Він мене на п’ять років старший. Так піклувався про мене ще відтоді, коли ми почали зустрічатись. Це така ніжність була», - плаче Інна, при будь-якому спогаді про чоловіка. Через декілька днів Інна із Володимиром виїхали із Маріуполя – поїхали у село до родичів чоловіка за 100 кілометрів від окупованого росіянами міста.

Тільки приїхали – і вже через декілька днів окупанти почали бомбити сусіднє село. Жінка із сином та родичами майже весь час перебувала у підвалі. Коли вже почалися прильоти в селі, де знаходилась Інна,вона зрозуміла, що треба виїжджати, але як? Через декілька днів дали зелений коридор і вони вирішили їхати. Так вони дістались до Дніпропетровщини, де побачили зовсім інше, відносно мирне життя. 

Інна знову повертається до хороших спогадів. Пригадує себе зовсім юною, тоді вона навчалась у медичному училищі, жила у гуртожитку… Дівчата завжди заздрили своїй подрузі. «Он знову твій Коля прийшов!» - часто чула Інна від своїх сусідок по кімнаті. Одного дня вони знову покликали дівчину, вона виглянула у вікно. А там – «запорожець» Миколи.

«Іди сюди, Інно», - таємниче кличе коханий. Інна виходить на вулицю, нашвидкуруч накинувши на плечі легеньку курточку. На вулиці ще рання весна. Микола з усмішкою веде дівчину до багажника свого автомобіля. Відкриває його, а там – цілий ящик полуниці. «Ого скільки! Де ти її взяв!Ой навіщо,мені аж незручно!» - говорить Інна. «Нічого, їж. Тобі потрібні вітаміни. Поїсте з дівчатами», - як ні в чому не бувало, промовив парубок.

Таких випадків Інна пригадує десятки. Згущене молоко, цукерки, шоколадки, квіти – це все щодня Микола носив для своєї коханої Інни. Так гарно він залицявся… А ще, коли у гуртожитку було холодно, приніс своїй коханій теплу ковдру… Так вони і прожили всі 20 років. Чоловік піклувався про дружину, оберігав, шанував.

Дружина Миколи часто бачить його уві сні. Пригадує, що на її День народження чоловік також наснився. Привітав, а потім раптом почав йти… «Мав бути обмін, але його не обміняли», - схлипуючи переповідає свої переживання жінка.

Сльози… Скільки вони із Володею вилили за час чекання батька та чоловіка! Володя дуже сумує за татом. Дивиться новини, слідкує за обмінами. Перший час дуже сильно плакав, переживав, все питав маму, чи не вб’ють татуся. А потім якось обійняв маму і сказав: "Наш тато обов'язково повернеться!".

Перебуваючи на «Азовсталі», коли вдавалось вийти на зв’язок, Микола весь час втішав своїх рідних: «Не переживайте! Я повернусь і знову буду поруч!» Пізніше, коли повертались із полону побратими Миколи, то вони переказували дружині військового слова підтримки, підбадьорювали жінку. «Чоловік вас дуже сильно любить», - сказав мені один хлопчина, який жив із Колею у одному бараку. А я йому кажу: «Коли мій Коля повернеться, то ми обов’язково повінчаємось».

А він відповідає: «Знаєте, десь я вже це чув. Точно такі слова говорив ваш Коля. Тож будемо ще святкувати ваше вінчання!» - у голосі дружини українського військовополоненого відчувається впевненість і щира радість.

12 жовтня 2023 року. Вечір. Орендована квартира. Мама Інна прийшла з роботи, Володя - зі школи. Хлопчик із жінкою довго готуються, акуратно виводять на плакаті кольоровими маркерами: «Мій любий тато, я дуже-дуже чекаю на тебе!!! Поверніть мені тата!!! 12 бригада НГУ». Хлопчик плаче, дуже сильно, мама безуспішно намагається його заспокоїти. Вони знімають відео на флешмоб у підтримку українських військових, які перебувають у російських катівнях. Володя на відео схлипує. Ось уже понад півтора роки хлопчик не бачив свого батька.

31 грудня 2022 року. Мама із сином у супермаркеті купують дитяче шампанське, фрукти, солодощі, інші смаколики на святковий стіл. «Мамо, ми будемо святкувати Новий рік. Будемо готувати на стіл, а раптом приїде тато!» - хлопчик із заплаканими великими сіро-зеленими очима тихенько шепоче до кароокої брюнетки, стоячи поодаль від людей на касі. Тієї ночі тато не приїхав. Дитяче шампанське Володя відмовився відкорковувати: «Будемо чекати тата». Чекають досі. «Мої діти дуже мене підтримують – і Володя, і Сашко. Саша навчається на психолога. То він часто мене втішає, розраджує, просить згадувати хороші моменти. А їх так багато! Наш тато – це наше все життя», - моя співрозмовниця знову поринає у спогади...

Старший син Олександр, як і мама, дуже багато робить для того, щоб скоріше їх тато повернувся з полону, він звертається в усі можливі організації, до журналістів. «Я з шести років все більше придивлявся до тата, його інтересів і вчинків. Ми дуже багато часу проводили разом,а вже з тринадцяти років і до повноліття тато для мене був наставником та прикладом. Прикладом впевненості у собі,стриманості,цілеспрямованості,відповідальності, рішучості благородства. Саме такі якості тато прищеплював нам з дитинства. Мій тато боронив Маріуполь, був на «Азовсталі», а потім - почесний полон за наказом. Він для мене є і буде прикладом сили ,мужності, незламності, витривалості та стійкості», - говорить Олександр Мелащенко про свого тата, оборонця Маріуполя.

13 серпня 2023 року військовополоненому Миколі Мелащенку виповнилось 46 років. Він разом із іншими захисниками Маріуполя перебуває у полоні 548 днів.