Він не любить ніякої несправедливості!

16 червня 2021 року. Херсон. Вокзал. Щаслива усміхнена родина Літвінових – батько Дмитро, мама Аліна, син Дмитро і двійнята – Кирило та Стелла чекають на потяг «Херсон-Маріуполь». Кирилу і Стеллі того дня виповнився рік. Мама Аліна ледь стримує сльози… Вона стає між двома своїми чоловіками – чоловіком Дмитром і сином, обидва Дмитра тримають двійняток – тато тримає Кирила, а Діма – Стеллу, свою улюбленицю… В той день батьки проводжали свого старшого сина Дмитра на строкову службу до Маріуполя.

Фото, яке Літвінови зробили 16 червня 2021 року, на Херсонському вокзалі, де їх сім’я востаннє була разом, стоїть на заставці на телефоні у Аліни досі. З того дня минуло вже два з половиною роки. З того часу батьки не бачили свого старшого сина. 

 Рік і дев’ять місяців вони живуть у повній невідомості – жодної звістки, жодного листа чи дзвінка… Мама Аліна довго збирається з думками, намагається не плакати, але це їй не вдається: «Ми виїхали із Херсону, бо потрібно було рятувати малюків. Але я весь час думала про Діму. З ним не було ніякого зв’язку. Куди він повернеться? Як це все буде?»

Коли почалось повномасштабне вторгнення росії, Дмитро проходив строкову службу у Маріуполі. Після 24 лютого на зв'язок з Маріуполя він виходив всього разів зо три, говорили не довше хвилини. Питав, як мама, як маленькі, що відбувається у місті? Дуже хвилювався за рідних. Мама заспокоювала сина, говорила, що вони у безпеці - на той час у перший тиждень повномасштабного вторгнення Аліна з дітьми знаходилась у хрещеної донечки, у квартирі було дуже страшно знаходитися самій з дітьми. У ті дні тривали важкі бої на Антонівському мосту.

«20 березня Діма ще раз мені подзвонив, розмова була також коротенька.  

 Під час цих коротких дзвінків, він жодного разу не жалівся, і я розумію, що він не хотів мене засмучувати, хоча я розуміла, яка була надважка ситуація в оточеному місті. Завжди говорила йому: «бережи себе, синочку». То був крайній зв’язок із ним, коли я чула голос свого сина», - переповідає хронологію подій початку війни мама українського захисника.

А 26 березня 2022 родичка переслала Аліні відео, яке того дня з’явилось у соцмережах. Той ранок мама українського військового пам’ятає досі. На страшних кадрах вона побачила Дмитра разом із його побратимом Миколою Горобченком. На відео, яке зняли кадирівці, - Микола, зв’язаний наручниками із Дмитром, роздягнений до пояса, під примусом говорив завчений текст про велич кадирівської армії, закликаючи, своїх побратимів здаватися. Дружина Миколи Горобченка побачила побої та сліди катувань на обличчі свого чоловіка.

 Дружина Миколи Горобченка побачила побої та сліди катувань на обличчі свого чоловіка. Згодом жінка дізналась, що Миколу катували, а потім – розстріляли впритул. Дмитро ж опинився в полоні. З того часу жодної інформації батьки військовополоненого не мають.

«Діма ріс у нас таким домашнім хлопчиком, дуже допомагав мені з дітками. Він ніколи не давав мені носити важкі сумки. Всі сусіди, знайомі так по-доброму мені заздрили. Казали: «Такий Діма у тебе хороший», - розповідає про свого старшого сина Аліна, а перед очима ще зовсім юний хлопчик, який взимку на вулиці побачив, як якийсь розбишака кинув сніжком у обличчя дівчинці. Діма без жодних роздумів вступився за незнайомку. 

 Ми розмовляємо про минуле… Рідна багатоповерхівка в Херсоні. За півтора роки до війни у родині Лівінових народились двійнята. Діма дуже чекав малюків. Він з дитинства мріяв про сестричку, а тут така радість – і сестричка, і братик! У квартирі Літвінових на десятому поверсі завжди гамірно. Двійко діток – неабиякий клопіт. Найперший мамин помічник – Діма, він ніколи ні в чому не відмовляє. То сумки принести, то в магазин збігати. А одного дня у під’їзді зламався ліфт. І не працював понад шість місяців. Так Дмитро з дня у день носив важезний візок своїх братика і сестрички…

 «А знаєте, з якою ніжністю він брав Стеллу на руки! Він просто обожнює її. А Кирило у нас – реготун, то Діма завжди з ним сміявся, - говорячи про своїх дітей, Аліна знову плаче, маленька Стелла втішає маму, - із балкону нашої квартири видно Дніпро. Кімната сина, вітальня, сімейні альбоми, книги, іграшки, найулюбленіші сувеніри – все залишилось там. Зараз наш район постійно обстрілюють. Прилітало зовсім поруч. Ось ми і поїхали, але обов’язково повернемось, коли там буде безпечно для діток. Будемо чекати Діму вдома».  

 Аліна пригадує дитинство Дмитра. Він залюбки їздив до бабусі Валі у Василівку, яка знаходиться у Каховському районі. Нині це село під окупацією… Інше село Верби, в якому досі живе ще одна бабуся Діми Аня, також окуповане росіянами. «Бабуся тримала велике господарство, Діма їй допомагав. З радістю їздив. Там і сестричка його двоюрідна Таня завжди чекала. Вони росли, як рідні», - жінка гортає фотографії на телефоні.

У пам’яті спливають яскраві кадри із сімейної подорожі на Південний Буг у Мигію на Миколаївщині. «Ми їздили на рафтинг. Діма був в такому захваті! Ми завжди намагались показати дитині все, що в наших силах, всюди його з собою брали», - жінка дивиться на фотографію, на якій Дмитро стоїть поруч із батьком і дядьком. І чоловіки, і юнак дуже схожі між собою.  

 «Діма, говорять більше на мене схожий, але розріз очей – татів. Намішаний він у нас. На нього Кирило наш схожий», - Аліна говорить про старшого сина, який уже майже два роки у полоні, а дивиться на молодшого. Молодшому – три роки і шість місяців. Він вже починає розмовляти. Мама часто показує і Кирилові, і Стеллі фотографії і відео зі старшим братом.

«Діма!» - радісно гукають малюки в один голос, коли бачать худорлявого, високого чорнявого парубка у військовій формі. «Мені було дуже важко дивитись на світлини, на відео, де ми всі разом, де з нами Діма. Ми його так любимо! Так чекаємо!» - мама українського воїна знову починає плакати. Згадує, як в дитинстві Дмитро займався карате, а потім почав захоплюватись бігом.

 «Він не любить у нас несправедливість ніяку. До тварин завжди привітний. Часто просив, щоб ми купили щось бездомним котикам-собачкам. Ми росли із тваринами, так нас батьки виховували», - Аліна розмовляє і тримає на руках маленького той-тер’єра. Песика звати Юна. Її подарували батьки Дмитрові, коли синові виповнилось 12 років. З того часу минуло дев’ять років. Зараз Дмитрові 21. Собачку разом із малюками Аліна вивозила із окупованого росіянами Херсона. «Як я могла її залишити. Вона у нас така беззахисна! Вивезла у сумці», - пояснює моя співрозмовниця.

Ми розмовляємо через Інтернет. Час від часу зв’язок переривається. Жінка надсилає мені фотографії сина. «Тут мій син в першій шерензі четвертий. Цю світлину я зберегла із сторінки військової частини на Фейсбуці. А цю він сам мені надіслав - це під час служби у Маріуполі. А ось із випускного. Син закінчив школу у 2019 році.

А це Діма їде на велосипеді зі своєю собачкою, а це Стеллу триває у нас на кухні», - теплі спогади перед очима на трохи переносять у час, коли не було війни і всі були разом...

Від минулого пахне морем… Літо 2020 року. Обидва Дмитра – батько і син - прокинулись дуже рано. Сьогодні вони забирають свою матусю і дружину із пологового. Чоловіки завчасно купили величезний букет червоних троянд. Обидва помітно хвилюються. У кімнаті виписки вони бережно беруть до рук два маленьких пакуночка – рожевий бере батько, а блакитний – син. Посередині стає щаслива багатодітна матуся. Щаслива велика родина робить фото на згадку і повертається додому…

«Я коли Дімі показала УЗД, де було видно, що у нас буде двійня, то він мені відразу пригадав випадок, коли у дитинстві я його питала, кого він більше хоче – сестричку чи братика. А син тоді говорив, що буде, якщо народиться двійня. Я тоді і припустити не могла, що це трапиться. А Діма пам’ятав. Він дуже любить наших малюків!

 А малюки люблять свого старшого братика і чекають разом з нами! Чекають нашого Героя додому», - мама полоненого майже всю розмову плаче…

З часу народження двійнят минуло три з половиною роки. Рік, коли всі були разом, - найщасливіший час у житті родини. Діти росли, старший син допомагав, всі разом планували майбутнє… Після закінчення служби сина батьки хотіли зробити ремонт у його кімнаті. У грудні 2022 року Діма мав повернутись додому. Війна змінила все. Строковик Дмитро Літвінов перебуває у російському полоні уже 631 день.

«Аби всі вони мали сили, мужність те все витримати. Кожного вечора прошу у Боженьки, щоб давав ті внутрішні сили сину і всім полоненим. Бо болить душа за кожного з них», - промовляє на прощання Мама Воїна.