Лариса Кучеренко народилась і виросла у Маріуполі. Тут народився її єдиний син Сергій, троє онуків - Тимур, Таїсія, Тихон. У цьому місті народилась її мама Людмила Омелянівна. Це місто було рідним для чотирьох поколінь родини пані Лариси…
«Ми жили у квартирі дідуся майже на березі Азовського моря. Колись, поки не побудували сусідський будинок, із наших вікон було видно море. Пішки до моря йти від нашого дому 10 хвилин. Мама дуже важко переживає ці всі події, ми втратили свій дім. Вона дуже любить Маріуполь. Вона застала його різним – післявоєнним, радянським, а потім квітучим у роки незалежності України. Поки у наш дім не прийшли окупанти», - розповідає історію свого міста і своєї родини корінна маріуполька Лариса Кучеренко.
У січні 2023 року саме про цей мікрорайон, у якому пані Лариса знала кожен закуток, напише радник мера Маріуполя Петро Андрющенко: «Лівобережжя Маріуполя більше немає. Фізично. Від вулиці Меотиди до проспекту Перемоги окупанти перетворюють місто на декорації до Апокаліпсу. Не зупиняючись. Дивлячись на безліч фото та відео з міста, неможливо впізнати не просто адресу, але іноді район міста. Таким темпом же на перше березня від звичного всім Маріуполя залишиться пустеля історичного та адміністративних центрів по всіх районах міста».
В цей час Лариса Анатоліївна вже перебуватиме у Києві. За 2022рік жінка встигне пережити тортури у російському полоні, мікроінсульт матері та пошуки чоловіка з сином, які вже понад півтора роки знаходяться у російській неволі.
Рік тому, 17 жовтня 2022 року, Лариса Кучеренко повернулась із полону. У катівнях окупантів жінка провела більше шести місяців.
Коли почалась війна, Лариса Кучеренко служила у військовій частині 3057 на посаді начальника речового складу, її чоловік Михайло також працював у цій частині – слюсарем. «Він цивільний, не військовий. 24 лютого нас всіх викликали по тривозі. Ми там залишились ночувати. Я одягала всіх, хто прибував. Орієнтовно 28 лютого, коли частина готувалась на виїзд,тих жінок, що не були задіяні, відпустили додому. У мене вдома знаходилась мама старенька, їй 73 роки було на той момент. І вона була сама. Коли вже всі перебували на «Азовсталі», я сказала своєму начальнику, якщо я потрібна, то приїду. Він сказав, що вони самі впораються. Ось ми з чоловіком і опинились вдома. Ми жили під обстрілами весь час», - розповідає про перші тижні війни пані Лариса.
Син Лариси Анатоліївни також служив у військовій частині 3057. «І ось він мені один раз подзвонив із «Азовсталі» ще, коли був зв’язок. Я йому сказала, що приїду до нього. Але він сказав: «Ні! Ти потрібна бабусі, ти потрібна моїм дітям».
У нього троє дітей – старшому 10 років, молодшому на той момент було два роки, а дівчинці шість. Вони жили недалеко від нас у приватному секторі. Там у перші дні почався сильний обстріл, невістка встигла з дітьми виїхати», - жінка дуже швидко переповідає події, які назавжди закарбувались у її пам’яті.
Лариса Анатоліївна пригадує, як сусіди запитували, чи вона не боїться залишатись у місті, адже вона військова, син – також: «Я відповіла, що не боюсь - що буде, те буде. У нас вже не було змоги евакуюватись. Ми жили на Лівому березі – це був перший район, який окупували. А син мені сказав: «Мам, це моя професія, я прийшов у армію по власній волі. Я повинен бути тут».
25 березня 2022 року до квартири родини Кучеренків увірвались ДНРівці. «У нас майже весь будинок евакуювався. До того часу наш будинок горів не один раз, в нашому під’їзді верхні поверхи також згоріли. Вже ДНРівці ходили по двору. Того дня вони прийшли і сказали: «На вихід!» - розповідає
Спочатку чоловіка із жінкою привезли у Новоазовськ, а з Новоазовська - в Старобешеве. Саме там їх вперше допитували, там їх і заарештували. «Під час арешту нас допитували старі міліціонери, чоловіка били, на мене кричали, за горло брали. Я намагалась за чоловіка заступитись, пояснювала, що він цивільний, щоб вони його не зачіпали. Вони мені у грубій формі сказали закрити рота. Інакше вони сказали, що зроблять щось зі мною. Вони на мене і автомат направляли», - ділиться спогадами моя співрозмовниця. Позабирали все, що було – і прикраси, і телефони, і документи. Спочатку допитували чоловіка, а потім - жінку. Лариса Анатоліївна пригадує, як у неї забирали окуляри. Полонена благала повернути їх, але у відповідь отримала лише насмішки. Після цього допиту жінка побачила, що у документах про її чоловіка написали: «вільний найомник». Вона намагалась їм пояснити, що її Михайло працював цивільним у військовій частині, але все марно.
Наступного дня подружжя Кучеренків повезли у Оленівку.
Після трьох днів перебування у Старобешеве подружню пару перевезли до Донецького СІЗО. «Там нас знову обшукували. Роздягали, примушували присідати, знущались, як хотіли», - ділиться моторошними спогадами жінка. Наступного дня подружжя Кучеренків повезли у Оленівку.
«Утримували в жахливих умовах. Води не було, пліснява, бруд, туалети були в камері. Воду нам приносили у баклажках. Але давали її мало, її не вистачало. У Оленівці нас не допитували, а дуже часто водили фотографувати, відбитки пальців брали. Я казала, що у мене в росії фотографій більше, ніж у мене було в сімейному альбомі», - розповідає про чергові пережиті знущання моя співрозмовниця.
Саме в Оленівці Ларисі Кучеренко принесли підозру про те, що вона терористка. «Я, яка народилась у місті Маріуполі, все життя прожила у місті Маріуполі, здійснила терористичний акт по відношенню до Маріуполя!
У документах йшлося, що я «входила до складу терористичної організації «військова частина 3057». Я відмовилась це підписувати», - у голосі Лариси Анатоліївни чути обурення. Тих, хто отримав цю підозру, перевели у інші камери і утримували в набагато в суворіших умовах.
5 травня 2022 року у різний час подружжя перевезли знову до Донецького СІЗО. «В СІЗО з нами поводились дуже жорстоко. І наголо роздягали для фото, і, коли вели до камер, на голову одягали мішок. У мене проблеми з ногами. А їм потрібно було, щоб людина йшла швидко. То на мене кричали: «зараз повзти будеш». Дівчат деяких примушували повзти сходами догори-донизу, коли вели», - згадує тортури у Донецькому СІЗО пані Лариса.
Декілька ночей жінка перебувала у одній камері з дванадцятьма жінками. Пізніше її переселили у камеру, яка мала вміщати 10 чоловік, а там розміщували – 22 людини. «І ось ми були у цій камері до обміну. Це було напівпідвальне приміщення, на стінах - пліснява, брудні матраци, подушок не було, ми спали по двоє. Туалет був в камері. Нам могли тижнями не давати воду. У нас доходило до того, що коли нам приносили рідку їжу, то ми зливали із тарілок у пластмасові відерця. І групами по 5-6 чоловік ходили у туалет і після того змивали цією рідиною
Бувало таке, що приносили нам зелену воду. Вона смерділа болотом, але ми пили ту воду. Нам часто погрожували тим, що нас розстріляють… Ми чули всі етапи, які привозили, як їх били, як їх заводили. Коли водили на допити, вели з мішком на голові, поводились дуже грубо, спеціально не били, але робили так, щоб ти вдарився. Я ногою вдарилась об тачанку, якою розвозили їжу. У мене півтора місяці не заживала рана. Залишився великий шрам. Коли приїздив слідчий комітет росії, то нас водили до них на допит. Вели у мішках, руки за спиною, ставили на коліна в коридорі і ми повинні були, стоячи на колінах, вперті головою у стіну, чекати своєї черги на допит», - знову і знову повертається до страшних спогадів жінка.
Спати потрібно було з 22.00 до 6 ранку, весь інший час поневолені люди мали стояти. Часом траплялись тюремники, які дозволяли ненадовго присісти. В усіх полонених сильно затікали ноги. З їжею також все було дуже погано – на перше капуста у воді, цю страву окупанти називали російським борщем, на друге давали кашу і відварне сало.
За час полону Лариса Анатоліївна втратила 40 кілограм. Коли після звільнення до її рук потрапило дзеркало, то жінка ледве себе впізнала. Через деякий час після того, як пані Лариса вийшла із полону, їй вдалось віднайти хоч якусь інформацію про свого чоловіка і сина. Спочатку її чоловіки перебували у Горлівці, а потім їх перевезли, наразі жінка не знає куди. «Раніше було хоч трохи легше – знати, де вони. Ми примудрялись передачі передавати, листи писали. Там все стандартно, але все ж. Хоч якась звістка, що живі. А зараз повна невідомість. Але ми чекаємо, дітки чекають тата. Ми віримо, що вони все витримають і повернуться додому. Мені дуже важко, бо я бачила, що вони там роблять і, що переживають наші хлопці у неволі», - один раз плаче під час нашої розмови Лариса Анатоліївна.
Влітку цього року жінка разом зі старшими онуками вперше у житті їздила у Карпати. Вона брала участь у проєкті «Незламна мама». Пані Лариса пересилає фотографії з Карпат. На одній із світлин - ефектна брюнетка із впевненим і суворим поглядом у синій вишиванці. Незламна – перше, що спадає на думку. «Цю вишиванку я купила через Інтернет у майстра із Закарпаття. А знаєте, у мого чоловіка на плечі є татуювання - прапор і герб України, вишиванка, у якій зашифроване його ім’я, а ще - калина. Це все яскраве, кольорове. Це я йому зробила такий подарунок на річницю нашого весілля. То під час допиту його звинувачували в тому, що в нього нацистська наколка. Питали, чому він на лобі не наколов собі герб росії. Це просто нелюди! Ми мусимо їх перемогти!» - говорить на прощання сильна Жінка, Маріуполька, Українка, Мама, Дружина, Воїн. І я вірю їй.
Український Самміт подарував нам нових друзів. Ще вчора ми були незнайомі, а сьогодні разом ходимо коридорами Конгресу і говоримо про Україну.
Дякуємо за можливість бути почутими, представляти голос родин полонених і зниклих безвісти українських вояків та долучатися до адвокації на підтримку України у США.
Другий день Саміту у Вашингтоні був присвячений долям українських військовополонених, цивільних заручників і незаконно вивезених дітей.
З 12 по 16 вересня у Вашингтоні проходить 9-й Ukraine Action Summit, що організовує American Coalition for Ukraine