Поверніть мені тата!

Емілії шість. Вона сидить за столом у просторій кімнаті орендованої квартири у Вінниці. На столі – багато яскравих олівців і альбомний листок. Русява дівчинка старанно малює чергову картину для тата. Море, а на березі стоять люди – мама, тато і маленька дівчина. Тато тримає дівчинку на плечах. Всі посміхаються. «Тато, ми тебе чекаємо», - акуратно виводить літери, які ще зовсім недавно мале дівча навчилося писати. Насамкінець Емілія малює сердечко і жовто-блакитний прапор… Вона часто пише татові картини. Вже можна було б організовувати цілу виставку.

Емілія живе із мамою Олею у Вінниці. Дівчинка вже понад півтора року не бачила свого тата Сергія. Вона знає – тато - Воїн, він боронив місто, у якому народилася вона та її мама, а зараз тато знаходиться у російській в’язниці. Дівча чекає його понад усе на світі. Щодня вона запитує маму, чому інші діти гуляють із татами, а вони – лише із мамою удвох.

Емілія до війни жила у Маріуполі. Вона спала у своєму ліжечку, обіймала і цілувала татка перед сном. Вранці бігала з татом на березі моря, а ввечері разом займалась із ним спортом. Татко Сергій дуже сильний і сміливий, а ще у нього міцні руки і він завжди високо підіймає майже до неба.

Емілія дивиться очима свого тата на маму Олю. Вона дуже схожа на батька не лише зовні, але й мужнім характером. Мама Оля впевнена, що її дівчинка дуже сильна. На всі акції, які проходять в Україні на підтримку українських військовополонених, вони їздять разом.

«14 січня 2023 року на вулиці було дуже холодно. Але і це не зупинило Емілію. Вона сказала мені, що також піде і буде стояти, скільки потрібно», - розповідає Ольга Красюк, дружина українського військовополоненого Сергія Красюка. «Поверніть мені тата», - написано на плакаті, який тримає маленьке дівча, замотане у жовто-блакитний прапор.

Коли Емілія приїхала до Вінниці, то у неї було три мрії – це повернення тата, мир в Україні та повернення до Маріуполя. 1 вересня цього року Емілія пішла до 1 класу у Вінниці. Вона зустріла тут багато друзів і вже не хоче повертатись до Маріуполя. Мама говорить, що найголовніше, чого кожного дня чекає Емілія – це повернення тата.

«Ми вже і не зможемо повернутись у Маріуполь. Стільки біди там було, стільки друзів загинуло. Думаю, Сергій цього також не захоче. Ми будуватимемо наше нове життя тут, у Вінниці», - крізь сльози говорить про майбутнє дружина українського військового.

До 24 лютого 2022 року родина Красюків мешкала у Маріуполі. Напередодні війни чоловік сказав дружині виїжджати із міста. Ольга до останнього не робила цього, хотіла бути поруч зі своїм чоловіком. Але 24 лютого, коли все довкола почало здригатись від постійних обстрілів та бомбардувань, жінка залишила місто.

«Якось напередодні війни я його запитала, чи йому страшно. Він сказав, що ні. Вони знали, до чоло готуватись. Сказав, що у 2014 році було страшніше. Він завжди рвався у бій, це було його з самого початку військової кар’єри», - згадує Ольга останні дні мирного життя у рідному місті.

А військова кар’єра Сергія розпочалась у 2013 році зі строкової служби. У 2014 році чоловік написав рапорт і разом із батальйоном «Азов» брав участь у боях за Маріуполь, воював у Донецьку. У 2015 році Сергій вступив до лав батальйону «Донбас». Лише згодом майбутній дружині вдалось переконати чоловіка перевестись у військову частину 3057 у Маріуполі. У 2017 році у молодого подружжя народилась маленька донечка.

Коли розпочалась війна, Сергій саме навчався у Харківській академії НГУ, ось-ось мав отримати офіцерське звання. 18 лютого 2022 року вся родина святкувала день народження донечки – Емілії виповнилось п’ять років. Відпустили із навчання і тата Сергія. Родина востаннє у повному складі зібралась за великим столом.

«Ми довго гуляли тоді на набережній всі разом. А менше ніж за тиждень почалась війна», - згадує Ольга.

Жінка переглядає фотографії із минулого – усміхнені молоді люди на березі Азовського моря. «Це Маріуполь. Ми тут одружились, тут народилась наша донечка. Ми тут були такі щасливі!» - коментує світлини моя співрозмовниця. А далі надсилає фото, де вони з донечкою разом на різних акціях. Життя цієї родини, як і тисяч інших, війна розділила на «до» і «після». Після – це суцільне очікування, перегляд новин і безперервні відповіді на питання, коли приїде тато.

Всі ці понад півтора року Ольга отримує інформацію про чоловіка від військових, яким вдається вийти із полону. Вони із донечкою писали листа татові, Емілія малювала малюнок, обприскала папір своїми парфумами, але відповіді так і не отримали. «Думаю, Сергій не отримав нашого листа», - крізь сльози додає Ольга.

Жінка говорить, що 13 березня Сергій отримав важке поранення. 17 березня із військової частини зателефонували і повідомили, що він у шпиталі. А 30 березня прийшло повідомлення із невідомого номеру: «Все добре. Маріуполь». Згодом Ольга дізналась, що її чоловік перебував на заводі Ілліча, а 12 квітня його разом із побратимами взяли у полон.

Після одного із звільнень українських військовополонених до дружини Сергія Красюка зателефонувала жінка і сказала, що вона доглядала її чоловіка у шпиталі, коли він отримав поранення. «Пригадувала, як він всіх намагався відволікти, примудрявся навіть у тих умовах заварювати каву, жартував. А якось, коли по вулиці під вікнами йшли російські танки, він сказав його підняти, бо він не міг просто так без діла лежати. Але він не зміг ступити жодного кроку, бо був лежачим. Мав серйозні поранення», - із захватом розповідає про свого коханого чоловіка Ольга. «А ще він говорив, що як повернеться додому, то у нас буде син. А медсестру, яка його доглядала, він покликав хрещеною», - намагається вкотре не плакати дружина українського воїна.

Ольга пригадує, що побратими Сергія, які виходили із полону говорили, що він мужньо тримається. Вже навіть адаптувався до умов в’язниці. Сергій прокидається о 4 ранку і займається спортом. Зумів зробити собі гантелі і працює над своїм тілом, намагається відновитись після поранення. «Він у нас дуже сильний, мужній – справжній воїн. Але коли він розповідав про свою донечку, то у очах його стояли сльози. Вона для нього - все», - Ольга знову починає плакати. Поруч із жінкою стоїть шестирічна Емілія, яка чекала, що тато приїде на Новий рік, потім – на її День народження, потім – на 1 вересня. Тепер знову дівча чекає свят… 18 лютого Емілії виповниться сім років… А перед цим – 2 грудня її татові - 30 років. Вдома на Сергія чекає багато подарунків, листів, картин…

Ми завершуємо розмову, на заставці на телефоні у Ольги портрет Сергія. Емілія бере мамин телефон до рук і цілує його. Вона вірить – тато відчуває її любов на відстані.