Мріяв, що все буде Україна

501 день минув від останньої розмови Катерини зі своїм молодшим братом Юрієм. З того часу – тиша. Суцільна.

10 травня 2022 року востаннє брат із сестрою обмінювались повідомленнями у Телеграмі. Катерина знаходилась вдома в Ужгороді, Юрій – на «Азовсталі». Відстань - майже 1500 кілометрів. Чоловік весь час заспокоював свою сестру. «Він нічого нам не говорив, де він, що з ним. Казав, що все у нього добре. Все більше про нас питав, як мама, тато. Найбільше він переживав, щоб у нас все було добре», - пригадує перші дні війни жителька Ужгорода Катерина Семетковська.

23 лютого 2022 року був останнім вечором, коли родина Котових збиралась на традиційну сімейну відео конференцію. Спілкувались батьки, сестра і брат. «Він нас тоді переконував, що все буде добре, щоб ми не хвилювались. Весь час нам говорив, що нічого страшного не трапиться», - говорить про переддень війни пані Катерина.

Офіцер Юрій Котов був серед тих тисяч українських військових, які боронили Маріуполь з 24 лютого 2022 року.

Свій шлях до Маріуполя молодий уродженець Закарпаття торував самостійно. «Його ніби туди тягнуло. У 2013 році, коли Юрі було 18 років, він прийняв рішення - пішов служити. Строкову службу проходив у Дніпрі. Після того у 2014 році вступив до Харківської національної академії Нацгвардії України, яку з відзнакою закінчив у 2020 році. Як одного з кращих випускників його відправили на проходження служби на посаду заступника начальника військової частини 3057 у місто Маріуполь», - розповідає про початок військової кар`єри свого брата Катерина.

Молодий офіцер дуже швидко реалізував себе там. Невдовзі отримав чергове звання – старшого лейтенанта. А вже на «Азовсталі», як пізніше дізналися рідні, він став капітаном. «Він просто горів своєю роботою, швидко знайшов у новому місті друзів-однодумців. Йому у Маріуполі дуже подобалось.

Хоча ми його і відмовляли. Міг би служити десь у Львові хоча б. А це так далеко від дому. Нам було дуже важко! Але така була його мрія. У 2013-2014 роках він брав участь у Революції Гідності. Мріяв, що все буде Україна. Такий він обрав собі шлях», - ділиться своїми переживаннями сестра Юрія, згадуючи, що з початком військової кар`єри Юрій почав їздити додому дуже рідко.

«І племінники, мої дітки – Софія і Вадим чекали Юрія завжди, і ми з батьками. Він у мене на руках виріс. Мама з татом весь час працювали, а я його вигляділа до самої школи. Та й потім уроки з ним робила», - намагається стримати сльози моя співрозмовниця.

Катерина пригадує дитинство. Пригадує літні поїзди до Криму до бабусі Тамари. Юра збирав камінчики на пляжу у Керчі, шукав мідії. Було тепло і сонячно…

Жінка мені пересилає дитячі фотографії брата: «Ось тут ми всі разом – мама, тато, я і братик. Бачте, який маленький був. А потім виріс справжнім богатирем».

На одній із світлин, яка датована 2005 роком, великими карими очима на мене дивиться ще зовсім маленьке хлоп`я. «А ось батьки їздили до Юри на випуск у Харків», - коментує Катерина фото, на якому у засніженому Харкові стоять щасливі і горді батьки поруч із сином-випускником.

Наступна світлина вже зі служби у Маріуполі. Юрій Котов поруч із Володимиром Зеленським. «Це Президент у частину приїздив перед самим початком війни», - пояснює Катерина. Вже потім розглядаємо фото із «Азовсталі». «Бачте, як він схуд тут. Він не жалівся нам, ні про що не говорив, але ми самі розуміли, що це біда», - знову плаче молода жінка.

Найважчими для родини Котових були де-кілька тижнів у травні 2022 року. Тоді серйозно захворів їх тато. Про перебування батька у реанімації Юрі не говорили, щоб зайвий раз не засмучувати, бо розуміли, що йому і так там нелегко. «10 травня ми ще з ним спілкувалися, а 11 травня зв`язок зник. Потім нам сказали, що він загинув на позиції, куди влучила ракета», - переповідає про найстрашніше Катерина.

Після цієї звістки родина Котових шукала хоч якусь ниточку, хоч якихось свідків, які би бачили їхнього Юрка. «Знайшлася пізніше жінка, яка дуже близько знала мого брата і бачила його в той день там, куди влучила ракета. Я довго не могла про це сказати мамі. Але потім розповіла. Проте попри все – ми вірили і чекали». А в червні 2022 року прізвище Юрія Котова підтвердили у списках військовополонених. Значиться він там і зараз, проте жодної звістки за той час рідні не отримували. «Інші дзвонять, є фото, відео. А ми не маємо нічого. Але ми віримо до останнього і чекаємо його вдома», - знову не стримує сліз моя співрозмовниця.

Подвір’я родини Котових у селі Кибляри, що на Закарпатті, потопає у зелені. Тут достигає виноград, грона наливаються сонячними променями. Неподалік від затишного будинку росте яблуня, вся завішана яблуками. «Цю яблуньку садив наш Юра десь з десять років тому.

Ось фотографія, яку ми зробили у 2019 році, коли він приїздив у відпустку», - жінка показує світлину, на якій щаслива родина потопає у зелені власного саду на сонячному Закарпатті.

Востаннє Юрко був вдома у 2021 році. Мав приїхати на Великдень 2022 року. Але не склалося. 24 квітня 2022 року військовий вийшов на відеозв'язок із рідними із “Азовсталі». Не промовив тоді жодного слова, бо поруч було багато людей і він не хотів нікому заважати. В той день він лише слухав своїх найрідніших.

…Нещодавно батьків свого товариша відвідували друзі Юрія, з якими він разом навчався у Харкові. «Він їх просив, якщо з ним щось трапиться, приїжджати до нас. Ось ми всі разом і сфотографувалися під тією яблунькою, - Катерина надсилає ще один знімок вже без брата, - ми чекаємо його. Кожного дня. Ми шукаємо і хочемо, щоб наш Герой повернувся додому». 11 березня 2023 року офіцеру Юрію Котову виповнилось 28 років.