Коли почалась війна, Назарові було 18 років

Про місцевих жителів села Кринки писав колись Остап Вишня у своїх знаменитих «Мисливських усмішках». Письменник приїздив у цю мальовничу місцевість на Херсонщину на полювання та риболовлю. Саме авторству Остапа Вишні приписують вираз: «Хто в Крим, а я — у Кринки»… Полюбилась йому ця земля. Як і Ользі Степанівні, яка понад 20 років тому приїхала на Херсонщину із Волині працювати за направленням після навчання. Зустріла тут свого майбутнього чоловіка. Побралися. А у 2003 році у молодої пари народився син Назар.

Подружжя Калюжних - Ольга Степанівна і Віталій Олегович із сином Назаром жили у власному просторому будинку у селі Кринки на Херсонщині. Батьки тримали худобу – корови, кози, садили городину, а ще плекали свого єдиного синочка Назарчика. А Назар ріс парубком на славу. Любив плавати, рибалити, ганяв із товаришами футбол, допомагав по господарству. Зовні хлопчина – точна копія тата. Батьки не могли натішитись сином. 

Дитинство Назара минало на плавнях. Мама тоді працювала помічником лісничого і часто брала сина з собою на роботу, а лісництво знаходилось не у класичному розумінні цього словосполучення – у лісі, а практично на воді – у плавнях. Тож хлопчак часу не гаяв і дуже швидко навчився плавати, гарно пірнав, надовго затамувавши подих.

А ще Назарко дуже любив тварин. Та й ріс у такій родині, де все гарно ставились до худоби. «Це корівка Мілка, це Нічка, це Марта. А це наша найстарша собачка. Синочка нашого вона чекає разом з нами. Звати її Берта. Після того, як наше село затопило, коли трохи зійшла вода, ми приїхали по наших тварин – корови врятувались і три собаки вижили, двоє цуценят загинули. Ми могли виїхати на Волинь, але як худобу залишиш? Собакам вже і паспорти поробили. А корівки? Знаєте, хто тримав корів, той знає, що корівка – це член родини. Вона годувальниця», - мама українського військовополоненого Назара Калюжного Ольга розповідає про своє господарство.

Назарко з дитинства хотів бути моряком. Дідусь по маминій лінії був моряком дальнього плавання. Вони навіть деякий час із бабусею жили у Маріуполі. А потім переїхали на Волинь у Шацьк – там, де озера… Дідусь Степан Іванович помер, коли Назарові було лише 2,5 роки. Але залишив після себе фігурку незавершеного корабля. Вже брат пані Ольги доробляв кораблеві вітрила.

2012 рік. Шацьк. На подвір’я до Ганни Пилипівни забігає 9-річний хлопчак. Русявий. Загорілий. Це Назарко із мамою і татом приїхав до бабусі на Волинь із Херсонщини. «Бабусь! Бабусю!» - голосно кричить хлопчак і біжить у широко відриті обійми жінки, яка саме поралась на подвір’ї. Ганна Пилипівна разом із онуком, донькою і зятем заходять у будинок, де у вітальні на столі стоїть великий корабель із білими вітрилами. Назарко зачудовано дивиться на цей корабель. Він знає, колись давно його змайстрував дідусь, а ще раніше – він ходив у дальні подорожі на справжньому кораблі, знав багато премудростей, як ремонтувати ці кораблі, був дуже сміливим. Назарко також мріяв стати таким, як дідусь… 

«А ще у нас було багато знайомих капітанів. Старших вже. То вони говорили Назарові вступати в університет у Херсон і вчитись. Він і планував, але вирішив спочатку відслужити. В листопаді 2021 року він поїхав на службу до Маріуполя, а в лютому 2022 року почалась війна…» - мама Назара згадує про мрії сина.

В травні 2021 року Назар ще сидів за партою – закінчував 11 клас. У серпні йому виповнилось 18 років. В листопаді юнак поїхав служити, а через три місяці почалась війна…

«Назар десь в місті, мабуть, був на позиціях. Його побратим сказав про це своїй мамі, а вона – мені. Більше я нічого не знаю про те, як він потрапив у полон. Крайній раз я розмовляла з сином 2 березня. Він був дуже стомлений, сказав, що сплять по дві години на добу, світла нема, заряджають телефони по черзі. Просив, щоб я не переживала, запевняв, що все буде добре, він подзвонить пізніше. Більше зв'язку не було. Потім 14 березня він намагався додзвонитись, багато разів набирав, я відповідала, але в нас так і не вийшло поспілкуватись через поганий зв’язок», - намагається відтворити хронологію подій, які передували полону пані Ольга.

17 березня на телефон жінки ще надійшов дзвінок з невідомого номера. Десь через тиждень ще такий дзвінок надходив на номер мами і батька. Пізніше батькам зателефонували із військової частини і сказали, що їх син знаходиться у полоні, а де саме – не знають. Всі ці місяці Ольга Степанівна щодня писала у частину, щоб хоч щось дізнатись про сина, але їй відповідали єдине - зник безвісти.

«Мені прислали відео від волонтерів з синочком. Так ми дізнались, що він у Горлівці. Пізніше я отримала лист, у якому Назар писав, що ним все добре, просив, щоб ми не переживали,питав за обміни, коли вони відбуваються, питав за всіх рідних, просив, щоб я про всіх писала,він дуже скучає за всіма, за котика свого теж питав, за те, чи займаємось ми господарством, чи може вже продали», - мама намагається розповісти про сина усе – до найменших деталей. Згадує, як у перший день війни Назар благав батьків виїжджати із рідних Кринок. Тоді 24 лютого 2022 року втішав маму, говорив, що з ним все буде добре, він був з друзями. А з полону пізніше, коли мав можливість писати, то питав батьків, чи ніхто їх не ображає, переживав, щоб вони не голодували… Понад усе хвилювався за рідних.

 «На території нашого села йдуть активні бойові дії. Ми переїхали до родичів у інше село. Не знає цього Назар, не знає він і того, що 9 березня загинув його дідусь. Це чоловіка батько. Він був водієм, мав усі категорії. Назар хотів навчитись їздити на машині і отримати права, бо дуже любив їздити - мав свій мопед. Дідусь не встиг заховатись в підвал. А прилетіло прямо у двір їхнього дому. Старенький загинув на місці, а бабуся з онуками встигла забігти у підвал», - наше спілкування переривається через нестабільний зв’язок.

Ольга Степанівна згадує 2021 рік, а потім - початок 2022. Затишний двір, садок. 11 лютого розцвів перший морозник, вибились перші пагони тюльпанів із землі. 18 лютого вже були перші проліски…22 лютого зацвів жасмин голоквітковий. 23 лютого з’явились квіти на пахучій жимолості… А 24 лютого розпочалась війна.

24 лютого 2022 року село Кринки окупували російські війська.

6 червня 2023 року після підриву окупантами дамби Каховської ГЕС село повністю затопило.

14 жовтня 2023 року неподалік села детонував склад російських боєприпасів.

Листопад 2023 року. На місці колись квітучого, родючого села Кринки залишилась пустеля. Окупанти спалили, знищили все довкола...

«З нашого села Назар один такий молодий в полоні. Всі за нього переживають. З класу теж один він пішов відслужити строкову службу і потрапив на війну. Всі вчителі і друзі знайомі чекають його. Мені пишуть і переживають дуже за нього навіть друзі, яких я зовсім не знаю, вони з ним були знайомі через Інтернет ще до війни,пишуть що він їм, як брат, просять щоб я їм писала, якщо якісь новини про сина будуть», - говорить на прощання мама українського Воїна.

4 серпня 2023 року Назару Калюжному виповнилось 20 років. Юнак вже майже два роки перебуває у російському полоні.