Мамо, ніколи смерті не бійся!

Неділя. У кімнаті Віктора і Миколи дзвонить будильник. На годиннику лише шоста ранку. Вітя тихенько встає з ліжка, крадькома, щоб не розбудити молодшого братика, збирає свої речі і виходить у кухню. Хлопчика там чекає мама. Вони разом йдуть до церкви – мама Лариса співає у хорі, а маленький Вітя прислужує батюшці. У нього відповідальна праця – він паламар. Знає усі секрети, як ладан запалити, що піднести, подати священику під час богослужіння. Він виконує цю роботу із чотирьох років. Вперше його до церкви привела мама. Хлопчику сподобалось – так він там і залишився. Не було жодного свята, жодної неділі у Носківцях, щоб Вітя не біг до церкви. «Бог його вберіг і в найлютіші хвилини на «Азовсталі». Наша з Катрусею молитва, а ще – його віра», - впевнена мама українського військовополоненого Віктора Доди Лариса Володимирівна.

Від села Носківці, що на Вінниччині до Маріуполя майже 1000 кілометрів. У таку далечінь поїхав в листопаді 2020 року старший син пані Лариси Вітя на військову службу. «Зробили проводи. Я благословила його і поїхав служити. Він хотів йти у армію, ніколи не боявся. Втішав мене завжди. Казав мені: «Мамо, ніколи смерті не бійся!», - згадує розмови із сином напередодні його від’їзду Лариса Володимирівна.

Жінка переглядає фотографії. «Це ми проводжали Вітю. Ось бабуся приїхала. А ось ми із батьком на вокзалі, - сльози навертаються на очі мами від теплих спогадів, - Вітя такий у нас добрий, смиренний, все в собі тримає. Ніколи ні на що не жаліється. Богові своє життя присвятив. Прислужував у церкві з чотирьох років і до самого від’їзду у армію. Він працьовитий у нас такий. Як би йому тяжко не було, не скаржився, а мовчки ніс свій хрест».

Після закінчення школи Вітя вивчився на тракториста. Отримав права. Часто їздив із батьками на ринок – допомагав вирощувати і продавати свіжу городину. За старшим братом тягнувся і молодший – вчився у нього, все розпитував. «Якось ще до армії, Коля, коли Вітя мав йти до клуба чи ще кудись, говорив, що нікуди його не відпустить – прив’яже за ногу. А зараз дуже сумує. То кофту його одягне, то сорочку… Не вистачає Миколі Віті», - мама заходить у кімнату до хлопців. Тут все так, як було під час останнього приїзду її Віті у відпустку. Тільки одне ліжко порожнє - Вітіне. Віктор приїздив додому у відпустку восени 2021 року. На десять днів. «Що ті десять днів. Минули, оком не встигли й моргнути. З хлопцями поспілкувався, з друзями. З нами побув і поїхав. В травні 2022 року мав бути у нього «дембель». Але у лютому почалась війна… А в травні вони вийшли у полон», - жінка згадує про перебування сина на «Азовсталі», його листи із полону… Сльози знову заважають говорити. Мама українського Воїна потрохи збирається з думками і повертається до своєї розповіді.

Вже, коли син перебував у полоні, він листувався із рідними. «Ми отримали від Віті листи. Писали багато, робили колажі із фото, волонтери йому передавали їх у колонію», - пані Лариса показує найдорожче, що у неї є від сина – листи, написані акуратними, друкованими літерами на листочках у клітинку.

«Дорога мамо, я дуже радий, що ти мене знайшла. Пробач мене, свого сина, за те, що примусив тебе хвилюватись, переживати, не засинати стільки ночей, молитись і думати, живий я чи мертвий. Я дуже довго чекав дива, так як не міг дати про себе знати, куди я пропав і що зі мною сталось. Але я не втрачав надії, чекав і ось диво сталось. Мені допомогли з тобою зв’язатись хороші люди. Я хочу повідомити тобі, що зі мною все добре – живий, здоровий. І на тому дякую. Понад усе переживаю за вас – рідних і близьких мені людей. Матусю, ти була права щодо життєвих випробувань, які даються кожній людині. Я молюся Богові за вас і за себе, адже він зберіг мені життя. І я йому за це дуже вдячний. Користуючись нагодою, хочу передати великий привіт тобі, татові Міші, братові Колі, бабусі Вірі, бабусі Наді, тітці Тані, дядькові Сергію, сестричкам Наталі і Люді, дядькові Вані і тітці Зіні, бабусі Гані і рідному батькові Валері, хресній тітці Оксані, братові Віталію і сестрі Лєні, а також рідній сестрі Маринці, про яку я не знав і звісно ж моїм незамінним найкращим друзям у світі Владові, Русланові, Дімі, Юрі, моєму одногрупнику Ярику і окремий привіт Катрусі. Також привіт викладачам, сусідам і близьким всім моїм знайомим. Хочу вам подякувати за те, що про мене ніхто не забуває. Я дуже ціную вашу підтримку, яка проявилась у всіх випадках життя. Мені нічого не залишається, як чекати із вами зустрічі. Сподіваюсь, що з вашою та Божою допомогою швидко повернусь додому. Твій і ваш любий Вітя», - цей лист Віктор Дода написав 16 лютого 2023 року.

Після цього ніжного послання мама отримала ще декілька листів від сина, у яких Вітя так само багато пише про свою вдячність друзям, про Бога, дає поради братові, яким потрібно бути, дякує матусі за молитви, пригадує свою першу вчительку Ольгу Дмитрівну і виховательку Тамару Леонідівну... Ці акуратні літери, виведені люблячою рукою сина – це чи не єдине, за що останні місяці тримається надія пані Лариси. «Вже минув рік і дев’ять місяців. Хлопці обороняли Маріуполь. Вітя патрулював місто, потім разом із побратимами знаходився на «Азовсталі», а потім – полон. Хлопці, які вийшли, розповідали, що Вітя багато працює, все з ним гаразд… Ми віримо, сподіваємось, чекаємо», - мама полоненого показує світлини, на яких вони із молодшим сином тримають плакати: «Благаємо, почуйте нас і наш біль…», «Поверніть строковиків Нацгвардії України частини 3057».

Ці слова, які тисячі матерів, доньок, синів, дружин, батьків, братів і сестер ось уже майже два роки пишуть на великих білих листках – люди, доведені до відчаю виводять різнокольорові літери, виходять на площі українських і європейських містечок, стоять на морозі, під пекучим сонцем вдень і вночі, щоб хоч якось наблизити день звільнення своїх найрідніших і найближчих, які пожертвувавши власною свободою, а часто – і життям, стали на оборону українського Маріуполя від загарбників.  

Лариса Володимирівна пригадує, як перед самою війною син переповідав їй сон, у якому батюшка попросив Віктора засвітити йому свічку. Хлопчина вибіг зовсім роздягнений на вулицю у пошуках свічки, а знайшов - ікону із ликом Святого Миколая. «Добре, що знайшов ікону. Думаю, Бог йому зберіг життя», - мама Лариса вірить у Бога разом із сином, разом з дівчинкою Катрусею, яка чекає вдома на свого Вітю. Молоді люди почали переписуватись ще до того, Віктор пішов у армію. Катерина зі Жмеринки. Мама вже встигла навіть познайомитись із батьками дівчини свого сина.

Листопад 2023 року. Жмеринка. Військовий шпиталь. Тендітна дівчина із ніжною усмішкою на устах заходить до палати провідати поранених воїнів. Вона тримає у руках власноруч приготовлені смаколики для українських військових. Це Катя. Вона чекає свого Вітю, а разом з тим сушить чаї для захисників, постійно ходить у шпиталь до поранених. 

Мама Віктора надсилає мені фотографії сина, його дівчини, великої і дружної родини. Перше, що впадає у очі – це якась внутрішня схожість між Віктором і Катериною. Чи то щира усмішка, чи то беззастережна віра у Бога робить їхні обличчя якимось особливо близькими і духовними. «Все у них буде добре! Бо як же може бути інакше?!» - мимохіть віра мами 22-річного українського воїна передається і мені… Наприкінці розмови пані Людмила просить написати, що Вітю вдома чекають мама Лариса і тато Михайло Іванович.