Я повернусь і буду для тебе Героєм!

На території невеличкого шахтарського містечка Тернівка, що на Дніпропетровщині, за часів Запорізької Січі у далекому 18 столітті зимували козаки. Рід Івана Бутенка, військовополоненого із «Азовсталі», корінного мешканця Тернівки, цілком можливо має козацькі корені.

У великій родині Бутенків виховали шестеро дітей – четверо дівчат і два хлопці. У містечку про родину відгукуються дуже добре. «Це золоті люди – золота дитина , золоті батьки. Вони все для своїх дітей робили і роблять. Це, знаєте, дуже порядні люди. Іванка мені дуже шкода, він дуже-дуже відповідальний, чесний, справедливий, слухняний. Як тільки за нього згадаю, одразу починаю плакати. Ця дитина вже півтора роки у полоні. Ці батьки місця собі не знаходять», - не стримує сльози вчителька Івана Бутенка. 

Від самого початку війни обидва хлопці – і 24-річний Іван Бутенко, і його 28-річний брат Петро пішли боронити свою Батьківщину.

На момент повномасштабного вторгнення Іван проходив контрактну службу у Маріуполі. А його брат Петро, довго не думаючи і особливо ні з ким не радячись, без вагань і сумнівів, вже 1 березня сам пішов у військкомат. «Як я можу не служити, коли мій брат там», - ось так він сказав, йдучи на війну проти столітнього ворога України. Сподівався Петро потрапити до Маріуполя, щоб бути поруч із молодшим братом, але не склалось.

Минуло майже півтора роки як Іван Бутенко перебуває у полоні. За цей час Петро вже встиг побувати і на Харківському, і на Ізюмському напрямках. Зараз український військовий під Бахмутом. «Ми всі чекаємо нашого Івана. Як він повернеться, то я йому усе розповім про кожен день з нашого життя, поки він був у полоні. Говоритимемо дуже довго. Мені здається, його всі чекають – і друзі, і сім`я, і все місто наше. Він дуже позитивний,веселий, добрий. Бабуся каже, що він єдина дитина у сім'ї, яка любить працювати.

З ним завжди весело, завжди в усьому підтримував мене», - без зупину говорить про свого молодшого брата сестра Марія, яка на початку війни виїхала із рідними до Чехії, але як тільки полонених вивели із «Азовсталі», одразу повернулась додому. «Тут легше його чекати. Ми – вдома, Іван також скоро буде вдома», - вірить жінка. Вже, коли Іван був у полоні Марія намалювала портрет брата. Ось і чекає картина свого власника у рідній домівці.

…У дворі на вулиці Золотистій майорить жовто-блакитний прапор. Відчинена хвіртка одразу впадає у око будь-кому немісцевому. Місцеві вже давно звикли, бо ж тут батьки довгі місяці чекають свого Воїна додому. На подвір’ї порається жінка із спрацьованими руками. «42 роки стажу маю. Все життя працювала і діти працюють. Виховали ми із чоловіком шістьох дітей. Іванко – наш наймолодший. Він з дитинства для нас особливий.

Його всі люблять – і сестрички, і брат, і вчителі, і друзі. Він дуже миролюбивий, добрий, світлий такий. Я не вмію багато і гарно розповідати», - говорить зі мною мама Івана Бутенка по телефону. Жінка своє життя прожила на Дніпропетровщині, розмовляє зі мною чистою українською мовою. Вона згадує ті страшні дні, які чекали на їхню родину після 24 лютого 2022 року, раптом моя співрозмовниця починає плакати. Через деякий час пані Галина заспокоюється і продовжує свою розповідь.

З 22 на 23 лютого батько Івана Михайло поїхав до сина у Маріуполь. Коли повернувся додому, майже відразу почалась війна.

Останній раз Галина Іванівна розмовляла із сином після того, як українські воїни вийшли із «Азовсталі». Один раз Іванові вдалося пере телефонувати до мами із Оленівки. Після теракту у Оленівці мама згадує останнє повідомлення від сина: «Я живий. Готуй варення. Віталька і Андрюха також зі мною».

Про Вітальку і Андрюху пані Галина дізналась вже пізніше, коли сконтактувалася з рідними полонених. «Ми всі один одного підтримуємо, чекаємо наших хлопчиків додому!» - багато разів за нашу розмову повторює пані Галина.

Далі жінка згадує страшні дні життя свого сина на «Азовсталі». Галина шкодує, що під страхом, що телефон може потрапити до ворога, витерла повідомлення від сина. А там він писав багато різного. Усім ділився зі своєю матусею. Писав радісну СМСку про п`ять цибулин, які воїнам вдалось десь знайти: «У нас сьогодні буде справжнє свято – ми знайшли п`ять цибулин». Або ж писав радісні повідомлення про чай без цукру, банку яблук, цигарки і шматочок Нового завіту.

«Знаєте, ми люди віруючі, то він тата завжди просив писати до нього хоч декілька слів із Біблії. Він тримався на вірі і всім вселяв віру. Про це нам розповідали хлопці, які повернулись із полону», - говорить вже радісно пані Галина.

Одного дня із жінкою зідзвонився хлопчина на ім`я Сашко, який сказав, що знає родину Бутенків краще, ніж свою рідну: «Він усе нам розповів. Про те, як наш син підтримував усіх у найскладніші хвилини в полоні. Він говорив усім, що буде вдома вирощувати бройлерів і гриби. Займе на це мої сараї і буде разом з нами працювати. До полону він планував жити у Маріуполі. А тепер у нього плани змінились. Ми віримо, що наш хлопчик, як і всі інші діти, повернуться до своїх родин».

За словами матері, Іван дуже швидко полюбив Маріуполь, куди у 2018 році поїхав на строкову службу. Після строкової, коли всі його чекали вдома, хлопчина раптом підписав контракт і залишився у цьому місті. «Він любив це місто, це море… Іванко мене завжди з радістю водив містом, ми разом гуляли біля моря. Він мріяв відвести мене на мій День народження до драмтеатру. Але не склалося…» - нашу розмову знову переривають сльози…

У обійсті Бутенків гамірно. Приходять діти, онуки, часом приїздить син Петро. «Хлопці раніше жили у одній кімнаті. Там і досі нічого не змінилося. Все як було. Все чекає на Іванка. Він колись у Маріуполі на базарі купив мені теплі носки, такі дуже яскраві і гарні, то я їх бережу до приїзду сина. Згадаємо тоді все разом. А ось вчора купила у місті улюблені парфуми нашого Іванка. Марійка принесла йому теплі носки. Всі знають, що скоро наш воїн повернеться додому», - говорить на прощання мама українського Героя.