Мамо, я все робив правильно!

Вікторія Володимирівна і Володимир Васильович Безсонови виховали чотирьох дітей – трьох синів і донечку. Двоє їх хлопців – старший Віктор і середній Євгеній у 2021 році потай від батьків вирішили йти служити – війна була зовсім поруч, вони це прекрасно розуміли, як і те, що хтось має захищати рідну домівку від ворога. Сини прийняли рішення самостійно, мамі повідомили лише тоді, коли шляху назад не було. Пані Вікторія говорить, що якби знала про рішення синів, то спробувала б їх ще відмовити. «Але що зараз говорити. Як є, так є», - ділиться своїми думками мама українських Героїв.

Ми розмовляємо по телефону. Пані Вікторія щойно повернулась із Києва на рідну Дніпропетровщину. Жінка часто їздить до столиці – на акції у підтримку українських військовополонених. «Українських Героїв», - поправляє себе моя співрозмовниця.

«Нас якось так завжди вчили, щоб ми зайвий раз не хвалили своїх дітей. Але після цих всіх подій, я можу впевнено сказати, що мої сини – Герої. Справжні Воїни, сини своєї Батьківщини. Я пишаюсь ними обома – і Віктором і Євгенієм», - Вікторія Володимирівна з початку війни багато речей для себе переглянула, чимало довелось пережити за той час. 33-річний Віктор майже весь час перебуває на «нулі». А 24-річний Євгеній ось уже понад рік і дев’ять місяців знаходиться у російському полоні. 22-річному парубку довелось пережити повне оточення на «Азовсталі», Оленівку, а далі – російські катівні. Де саме знаходиться Женя зараз, рідні не знають. Крайня звістка від сина була через побратимів, які вийшли із полону десять місяців тому.

«Хлопчики, які були поруч із Женею і на «Азовсталі», і у колоніях потім, коли повертались, то розповідали мені багато хороших речей про сина. Жодна людина мені не сказала, що він боягуз або ж робив щось не так. Навіть старші чоловіки говорили: «Якби не ваш син, який мужньо тримався, всіх довкола підтримував і допомагав, то я би сам не витримав цей полон». Це для мене – найвища похвала, як для мами», - Вікторія Володимирівна ледь стримує сльози. Нашу розмову перериває сигнал «Повітряної тривоги» на Дніпропетровщині.

Вікторія Володимирівна знаходиться у своїй просторій квартирі. Тут вони жили всі разом до війни – двоє батьків, троє синів, ще двійко онуків і дружина старшого сина.

Зараз із батьками живе лише наймолодший Ілля. Йому 16. Підліток – точна копія Жені – і зовні, і тембр голосу, і посмішка… Іноді мама навіть забуває і на декілька секунд забуває, що Женя у полоні.

Колись, як тільки народився Ілля, Жені тоді було вісім років, він весь час перепитував матусю, чи Ілля схожий на нього. «Звичайно, схожий», - говорила синові Вікторія. Але усвідомила цю схожість найбільше тепер, коли Женя дуже далеко…

Ілля їздить із батьками на акції, чекає брата додому. «Знайдіть зниклих безвісти», - тримає український прапор із написом Ілля. Юнак стоїть поруч із мамою Вікторією, у жінки в руках інший прапор – із великим портретом сина Жені. Хлопчина, який стоїть із жінкою поруч, дуже схожий на зображення хлопця на прапорі. «А це мої внучата – дітки старшого сина. Ангелінка і Златочка», - Вікторія переглядає фотографії із акції у Дніпрі. Маленька русява дівчинка із сумними очима тримає портер свого дядька. На іншій світлині руденька Ангеліна стоїть на колінах із портретом дядька Жені. «Поки ми мовчимо, їх вбивають у полоні», - поруч із дитиною бабуся із дідусем тримають прапори, на яких викарбувані такі важливі слова для тисяч рідних українських воїнів.

…Вікторія Володимирівна пригадує часи, коли Женя тільки закінчив школу. Як він допомагав вдома, як навчався на кухаря. «Він дуже любив сервірувати стіл, готувати. Міг все зробити своїми руками – і ремонтував різні речі, і придумував щось нове. Почату роботу Женя завжди доводив до кінця. А я в усьому його підтримувала, - ділиться спогадами про сина мама.

Згадує пані Вікторія, що ніколи не примушували Женю ні до чого. Те ж саме стосувалось і фотографування – не любив син фотографуватись, дуже рідко погоджувався. Майже ніколи не посміхався для фото.

«Зараз у мене більше його фотографій, ніж тоді, коли Женя був з нами поруч», - додає жінка.

Ранок. Селище Магдалинівка на Дніпропетровщині. Вікторія Володимирівна щойно прокинулась. Вона швидко йде до вітальні. Як віруючі стають перед іконами, так мама українських воїнів стає перед великим портретом сина. «Привіт, синочку! Ми робимо все, щоб ти швидше повернувся до нас. Ми тебе дуже-дуже любимо», - з очей жінки падають сльози. Вона довго дивиться на такі рідні риси обличчя сина, а потім виходить у коридор – потрібно збиратись на роботу. Пані Вікторія вже понад двадцять років працює вихователем у інтернаті. Її вихованці – дошкільнята. Робота трохи відволікає жінку від постійних думок про сина – як він там, що він їсть, про що думає, чи нічого його не болить…

Ввечері жінка знову приходить у вітальню, знову стає перед портретом Жені і знову розмовляє – так їй легше переносити розлуку, так, здається, має бути легше і йому…

Крайній раз мама розмовляла із Женею із Оленівки. Це був один дзвінок. За хвилину син встиг сказати матері, що вони можливо ніколи не побачаться. «Я все робив правильно, мамо, знай, вір! Робіть усе, щоб нас повернути!» - ось слова, які з дня у день несе із собою мама українського воїна вже майже 600 днів і ночей.

«Коли Женя телефонував до своєї нареченої, то сказав їй таку річ: «Лише тут я зрозумів, як добре мати чисту постіль і теплий суп». Ми розуміємо деякі речі тоді лише, коли їх втрачаємо. Така сутність людська. Ми цінуємо це найбільше, коли його втрачаємо. За час полону сина, за ці довгі дні пошуків, запитань без відповідей я зустріла стільки хороших, гарних людей. Такі юні хлопці з такими зраненими душами. Ці діти стільки всього пережили і продовжують робити такі важливі речі. Стільки жінок, які втратили своїх чоловіків, синів, я подумати не могла раніше, що біда може так зблизити людей», - пані Вікторія розповідає про поїздку, в яку вона поїхала разом із рідними військовополонених, разом із звільненими із полону чоловіками і жінками.

У цій поїздці жінка впізнала у хлопці без руки військового, який сидів навпроти її сина у автобусі, коли українських воїнів окупанти вивозили у полон. «Я впізнала його. Він не пам’ятав цього моменту із автобуса, бо був у шоковому стані. Але потім згадав Женю із «Азовсталі», говорив, який він сміливий, як всіх відволікав», - у голосі мами відчувається гордість за сина.

«Всі оборонці «Азовсталі» мали вигляд зовсім не полонених… Геть виснажені, змучені люди мали вигляд героїв… По-перше, вони виходили спокійно без піднятих рук - вони не здавалися в полон - вони виходили за наказом вищого командування, вони не мали вигляду бійців,які визнають свою поразку - не опускали очей, не відводили погляду», - у мами українського Героя часто перед очима виринають страшні кадри травня 2022 року.

Від того єдиного дзвінка із Оленівки Вікторія Володимирівна чомусь була переконана, що її Женю звільнять на його день народження. 27 липня 2022 року йому виповнився 21 рік. Мама чекала цього дня. Але син не приїхав і не передзвонив. Наступною датою жінка визначила свій день народження – 18 серпня. Материнське серце до останнього не могло змиритися із реальністю – все надіялась на військову честь ворогів, на співчуття і людські якості. Жінка чекала, що син приїде саме у цей день, думала, що окупанти його звільнять або ж, принаймні, дадуть поговорити із мамою. Але син не приїхав і не передзвонив. Лише з часом Вікторія Володимирівна зрозуміла, що ні про яку гуманність чи співчуття не може бути і мови - ворог не має ніяких людських цінностей. Поготів, переконалась у цьому мама військового після виходу із полону його побратимів. Хлопці, хоч і намагались не засмучувати матерів своїх товаришів, вже своїм виглядом показували всю жорстокість і звірства, які їм довелось пережити у полоні.

«Коли я побачила свого сина на відео, коли вони виходили із «Азовсталі», я побачила не дитину, яка йшла воювати у 2021 році, я побачила справжнього чоловіка – мужнього, сильного, незламного! Він, усі наші сини, брати, чоловіки, батьки – усі-усі повернуться із полону. Я вірю у це. І ми будемо робити для цього все від нас залежне», - говорить на прощання Мама воїна, Жінка-Воїн, звичайна українка із Дніпропетровщини.

Наступного тижня Вікторія Володимирівна знову їде до столиці – знову стоятиме на морозі із плакатом із закликом до байдужого суспільства: «Полон вбиває!». Бо вона обіцяла своїй дитині, вона обіцяла всім дітям.