Воїн зі сталі

Сергій Чумбаш народився у Маріуполі. У цьому місті він зробив свої перші кроки, пішов у садок, закінчив школу, служив строкову службу. Це місто він пішов захищати, коли на українську землю прийшла повномасштабна війна.

У Маріуполі Сергій знає кожен куточок, кожну вуличку, в дворах цього міста він ганяв з хлопчаками, цими вулицями він ходив з мамою і батьком. Тут на візочку він возив свою найкращу у світі сестричку Софійку. Колись для сім`ї Чумбашів Маріуполь був містом справжнього щастя і любові. Поки не прийшла війна…

Це зранене і зруйноване місто він бачив востаннє, коли на вулиці яскраво буяла весна. Це було у травні 2022 року, коли українські воїни вийшли з «Азовсталі»… Саме за декілька днів перед тим востаннє спілкувалась зі своїм сином пані Ольга.

Згадуючи цей момент, останні слова Сергія, жінка довго збирається з думками, а потім плаче: «Я йому сказала, щоб повернувся живим. Він сказав мені, що все буде добре. Він пообіцяв мені повернутись. І він повернеться, я знаю!».

Трохи заспокоївшись, вона продовжує: «Наш Сергій завжди був воїном з самого початку. Він з дитинства мріяв бути військовим, хоча в нас сім`я не військовослужбовців. Він марив військовою службою. Хотів в майбутньому бути офіцером, закінчувати військовий інститут… Знаєте, наш Сергій – сміливий, чесний, чуйний. Під час проходження строкової служби фотографія нашого сина була на дошці пошани. В нього багато друзів, він всім завжди допомагав».

Жінка відправляє мені у Телеграм багато фотографій із сімейного архіву. Із першої випадкової світлини, яку я відкрила у себе на телефоні, на мене дивиться блакитноокий блондин із часом ще дитячим поглядом і щирою усмішкою. На іншій фотографії - медаль «Ветеран війни». Цю нагороду тоді ще зовсім юний хлопчак отримав під час строкової служби. «За сумлінне виконання службових обов`язків, високі показники в службовій (бойовій) діяльності, зразкову військову дисципліну та з нагоди святкування 7 річниці з дня створення Національної гвардії України», - йдеться на одній з грамот на ще одній світлині. Ще одне фото - Сергій Чумбаш на дошці пошани. Інші фотографії із батьками, сестричкою. На всіх цих знимках радісні обличчя щасливих людей. Гарні, молоді. Мама, яка обіймає свого найдорожчого сина, сестричка у військовому кашкеті старшого брата, український воїн із автоматом…

«Ми виїхали із донькою із Маріуполя 13 березня 2022 року. З собою взяли лише трохи грошей. Сергій в той час був на «Азовсталі». Місто бомбили. Ми жили у підвалах. Виїжджали у Запоріжжя. Дорогою нас спиняли. Ми їхали у чужій машині. Але дивом нам вдалось вирватись. Тоді ми з сином переписувались. Часом він писав, дзвонив із чужих телефонів. Але ми вірили, що все буде добре», - згадує найстрашніші дні, тижні, місяці свого життя.

Сьогодні Ольга із 16-річною донькою Софіє у Чехії. Дівчина навчається у місцевому ліцеї. «Ми вже ніколи не повернемось до нашого Маріуполя. Немає міста, яке ми любили, немає минулого життя. Але ми почнемо все спочатку, головне, щоб Сергій повернувся. Ми його любимо і чекаємо», - говорить жінка і відправляє мені вірш, який її донечка написала своєму братикові:

«На вулиці, як і в середині, вихор...

Божевілля... Благаю, прокинься!

Та й очами блакитно-сумними

У вічність лише не дивися!..

Я благаю тебе, моя доле,

Розвій отруйний цей дим...

Та марно я кричу вкотре:

«Благаю, тільки не йди!»

Застиглі намертво пальці

І серце таке ж крижане

Обійму востаннє вже вранці —

Невже нас біда не мине?

Хіба тільки що зможуть

Солоні сльози, мов море,

Повернути в тіло це душу...

Ні! У тім і все горе...

Намертво вражена в серце

Стріла трагедій та бід,

 Напевно, вона повернéться -

Став в'язницею світ...

Здається, наче все сниться,

А вічності подих — вітри

Стогнуть зі мною: прокинься!

Благаю, тільки не йди!»

«Мені іноді здається, що це все неправда, сон, що це не з нами, що такого просто не може бути. Але потім я повертаюсь до реальності і живу», - ділиться своїми переживаннями мама Сергія.

Цього року її сину виповнилось 26 років. «В дитинстві Сергій був спокійний, урівноважений, дружелюбний, справжній джентельмен. В чотири роки подавав мені руку, щоб я переступала через бордюр. В таборі в сім років підходив до вожатих і пропонував свою допомогу. Це всіх дуже розчулювало. Коли народилась молодша донька, Сергієві було 10 років. Він нам багато допомагав.

Він Софію нашу виростив. Ми з чоловіком працювали. Їздив до бабусі, там всім сусідкам все ремонтував, вішав килими, виносив сміття», - поринає у спогади пані Ольга і додає, що Сергій виріс чесним, благородним, а найбільше любив море.

Дуже схожими словами, емоційно згадує свого побратима Едуард. Юнаки разом проходили строкову службу у Маріуполі. «Сергій був на два роки від мене старшим. Виручав в усьому. Він підставляв своє плече у найважчих ситуація. Був найнадійнішим товаришем, справжнім другом», - говорить військовий. Чоловік дуже швидко розповідає про свого товариша, намагаючись передати якомога більше хорошого, що трапилось із ними у минулому.

«Одного дня я був дуже втомлений після наряду. А напередодні у мене порвався підсумок. То Сергій непомітно підшив мені його, хоча це було і не по уставу. Він завжди був дуже людяним, я бував у нього вдома. Його сім`я мене дуже щиро приймала. Насправді таких випадків було мільйон. Сергій для мене справді близька людина. Я чекає його з полону. Головне, що він живий-здоровий. Значить дочекаємось», - підсумовує нашу розмову товариш Сергія.

Ще один побратим Сергія, якому вдалось повернутись з полону,також Сергій без особливих емоцій розповідає про найважчі місяці, які чоловіки прожили разом. «Найскладніше було у російській в`язниці, куди нас перевели із Оленівки. Там ми не могли розмовляти між собою, мали по 16 годин сидіти. Тортури, допити – це все ми переживали разом. Підтримуючи один одного», - ділиться своїм минулим військовий.

Мій співрозмовник швидко перебирає свої спогади, які, за його словами, вже перестали бути болючими, раптом він починає переповідати мрії: «Знаєте, Сергій мріяв, як він побачить свою маму і сестричку. Як він допоможе хворому батьку, який залишився під окупацією. Він дуже хоче обійняти своїх рідних».

У січні 2023 року, незадовго до Дня народження Сергія його мали обміняти. Вже навіть повезли на обмін, але раптом усе зірвалося і військовий разом із іншими повернувся назад до колонії. «Якраз за декілька тижнів перед цією подією Сергій розповідав мені, що йому приснилась бабуся, яка сказала йому, що якщо цього разу тебе не поміняють, то ти тут надовго. А потім таке… Але ми всі вірили і віримо. Попри те, як би не було важко. Наші мами, бабусі, сестри, дружини роблять усе можливе, щоб визволити нас з полону. Це дуже-дуже важливо для нас!» - завершує свою розповідь український воїн.