ЗВЕРНЕННЯ
українських громадських організацій до Європейської Комісії, Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу щодо забезпечення обміну і повернення в Україну всіх українських військовополонених та всіх незаконно утримуваних осіб, неухильного виконання Женевської конвенції про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року
Ми українські громадські організації, що об’єднуємо більшість родин українських військовослужбовців, що потрапили до російського полону. Метою нашої діяльності є збереження життів, захист прав і свобод українських військовополонених, їхнє звільнення з російського полону та відновлення справедливості.
Європейський Союз опирається на основоположні європейські цінності, зокрема цінності людського життя та гідності, свободи, рівності, верховенства права, - саме ці європейські цінності щодня знищуються Російською Федерацією.
Вже понад півтора року триває повномасштабна збройна агресія Російської Федерації проти України.
Минуло більше року з моменту масового вбивства щонайменше 53 українських військовополонених захисників Маріуполя, що сталося в ніч на 29 липня 2022 року в Оленівці.
22 червня 2023 року Російська Федерація розпочала так званий судовий процес над військовополоненими захисниками Маріуполя, що, і який має всі ознаки показового незаконного судилища всупереч міжнародному гуманітарному праву.
Російська Федерація свідомо прагне уникати з політичних мотивів обміну всіх українських військовополонених та всіх незаконно утримуваних осіб, що збільшує загрозу їхньому життю та здоров’ю і підтверджує важливість посилення політико-дипломатичних зусиль для їхнього звільнення.
В резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/6 "Принципи Статуту Організації Об’єднаних Націй, що лежать в основі досягнення всеосяжного, справедливого та міцного миру в Україні" від 23 лютого 2023 року міститься заклики до повного обміну військовополоненими, звільнення всіх незаконно утримуваних осіб та повернення всіх інтернованих і примусово переміщених та депортованих цивільних осіб.
12 липня 2023 року лідерами держав - членів Групи Семи оприлюднена Спільна декларація про підтримку України, в якій підтверджується відданість підтримці України шляхом притягнення до відповідальності Російської Федерації та осіб, винних у воєнних злочинах та інших міжнародних злочинах, скоєних в Україні, згідно з міжнародним правом, у тому числі шляхом підтримки зусиль міжнародних механізмів, таких, як Міжнародний кримінальний суд (на підставі ст. 12(3) Римського статуту Міжнародного кримінального суду заявами від 09.04.2014, 08.09.2015 Україна визнала юрисдикцію цього міжнародного юрисдикційного органу). Відповідно до статті 8 Римського статуту для цілей цього Статуту «воєнні злочини» означає, зокрема, грубі порушенн Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, а саме, будь-яке з таких діянь проти осіб або майна, що охороняються згідно з положеннями відповідної Женевської конвенції, зокрема, Конвенції "Про поводження з військовополоненими".
У Х Варшавському Безпековому Форумі, що відбувся 3-4 жовтня 2023 року взяла участь громадська організація «Вояцький Визвіл» разом з українськими військовослужбовцями, які пройшли російський полон. Українські захисники розказали про свій страшний досвід перебування в російському полоні, про жахливі знущання, тортури і порушення міжнародного гуманітарного права. Ось про що вони розказували:
«Яна, колишня військовополонена, військова, чоловік військовослужбовець досі перебуває у полоні.
Перебувала в полоні з 18 травня 2022 по 21 вересня 2022.
"25 лютого я допомагала евакуювати родини військових у Полтавську область автобусом. Після цього я повернулася в Маріуполь і вирушила на позиції до свого чоловіка та його побратимів. Там ми перебували до середини квітня, змінюючи позиції. У квітні ми разом проривалися з Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча на Азовсталь.
Звідти, за наказом, 18 травня ми вийшли в полон.
Це був вечір. Я знову побачила зруйноване місто. Я досі не можу забути, що росіяни зробили з Маріуполем. Міста не було, це було згарище, його знищили.
Спершу нас обшукували, записували на відео, фотографували, розпитували, хто ми. А потім пакували в автобуси. У той час до нас пробували прорватися представники Міжнародного червоного хреста, але їх не допускали. Одному з них вдалося прорватися до нас в автобус і я навіть змогла заповнити анкету зі своїми даними. Більше ми їх не бачили.
Нас відправили в Колонію в Оленівці (тимчасово окупована територія України, Донецька область).
Дві доби ми простояли перед Оленівкою в автобусах. Туди звозили полонених і були затори з автобусів в черзі на “прийом”.
Вдруге нас роздягали, переглядали і забирали речі уже під час “прийому” в колонію. Загалом у Оленівці в той час утримували близько 3000 українських полонених."
Камери та побут
"Нас розмістили в дисциплінарному ізоляторі на першому поверсі. Більшість наших хлопців розташували в бараках, деяких в дисциплінарному ізоляторі на другому поверсі. У нашій камері, розрахованій на 6 людей, площею 12 квадратних метрів, було від 27 до 29 людей. Коли ми пробували скаржитися, нам говорили, що тут вміщалося і по 45 - 50 людей. Взагалі ми сиділи майже постійно. Не вистачало сил, не було чим дихати. Дуже не вистачало кисню. А ще в камерах постійно горіло світло, вдень і вночі.
На відміну від хлопців, нас годували — їжа була гидкою і низькокалорійною. Як правило, це був борщ з консервованих овочів, без м’яса, а також пшенична каша з рибою. Скільки б ти не їв, ти залишався голодний. Вечорами ми говорили про їжу, про різні рецепти, дуже хотілося солодкого.
Бувало, що не було води день, але потім її підвозили.
Спершу нас взагалі не випускали. А потім — почали виводили погуляти у такі подвір’я-клітки на 15 хвилин, але стояти 15 хвилин сил не було, тому ми сідали на землю. Хлопцям виходити не дозволяли, лиш кількох людей літнього віку виводили на свіже повітря.
Коли ми були у дворику-клітці, то деколи могли пару слів переговорити з хлопцями, яких вели на допит, дізнатися новини.
Медичну допомогу нам надавали наші медики, лікарі та медсестри. Їм видавали наші ж конфісковані ліки з Азовсталі, нових ліків не привозили, їх було дуже мало. Їм дозволяли проходитися повз камери й давати нам таблетки."
Тортури й знущання
"Фізично нас не чіпали, вони знущалися морально, обзивали нас нацистами та різними словами. Уся охорона у жіночій частині була ДНР-ЛНР, у той час хлопців охороняли російські “специ”.
Ми сиділи в приміщення ДІЗО, на нашому поверсі були кімнати для допитів. Туди приводили на допити наших хлопців. Там були тортури, знущання, їх били і ми це чули, чули їх крики.
Одного разу хлопця так били й він так кричав, що ми в камерах на поверсі почали гримати у двері, щоб вони зупинилися. Після цього вони почали заклеювати під час побиття полоненим рот скотчем. Цей звук скотчу, що рветься досі мене переслідує.
Деколи нас забирали на допити, дівчатам пропонували лишитися в Маріуполі, отримати громадянство. Були такі пропозиції.
Коли до нас в камеру привезли дівчину, яка приїхала з іншої колонії, тоді ми зрозуміли, що буває значно гірше за Оленівку. Вона була дуже перелякана, здригалася кожного разу, якщо хтось підходив до дверей. З того моменту у мене появився страх, що мене можуть перевезти кудись інде."
Сергій, колишній військовополонений, військовослужбовець
Перебував в полоні з 18 травня 2022 року по 16 лютого 2023 року
«Після повернення з полону додому дуже сильно вражає, як добре і сито виглядають російські військовополонені тут, в Україні, як ставиться до них наша держава. Їх годують, надають медичну допомогу, дають можливість спілкуватися з рідними. У той час, як ми, українські військові та цивільні, під час перебування в полоні цього всього не мали і не мають. Нас морили голодом, не давали спати, спілкуватися між собою, не лікували належно, з нас знущалися фізично і морально. Ми не знали, де ми, як надовго і, що буде з нами далі. Про жодні зустрічі з рідними, або правозахисниками, або навіть волонтерами не було мови.»
Колонія в Оленівці (тимчасово окупована територія України, Донецька область)
«Перші два тижні під час перебування в колонії в Оленівці нас дуже погано годували. Взагалі не давали їсти по 2-3 дні. Нам привозили технічну воду з пуголовками та хробаками, при цьому називали її “придатною для пиття”. Ми мусили її пити. Вночі ми не могли спати від криків інших військових з яких знущалися. Під час допитів, на нас пробували “навісити” злочини щодо цивільних, вчинені російськими військовими в Маріуполі. Тортурами змушували зізнаватися. Постійно ламали психологічно. В Оленівці полонені повністю обслуговували життя колонії, виконуючи усі роботи від прибирання, до приготування їжі. За це “платили” додатковою їжею.»
Маріуполь
«У серпні мене разом з іншими військовими відправили в Маріуполь, розкопувати масові могили. Там мене відшукали мої батьки й приїхали побачити мене. За це мене покарали й відправили в дисциплінарний ізолятор, де мене протримали до жовтня. Потім перенаправили в Росію.»
Камишин (Волгоградська область, територія Російської Федерації)
«Під час прийому (прибуття в колонію) нас дуже сильно били, знущалися протягом перших двох діб. Усі хлопці були сині від побоїв. Вражала жорстокість з якою до нас ставилися росіяни. Ми чули постійні образи, нас принижували, обзивали фашистами. Нас змушували вчити пісні, гімн, співати російських радянських пісень, або пісень другої світової війни, вчити історію Росії. Потім уже під час перебування — змушували це повторювати.
Нас розмістили в камерах. У моїй було 4 людей, 3 воєнних і 1 цивільний. Загалом в камерах було від 4 до 16 людей. Їжу давали на всіх, на камеру, годували краще ніж в Оленівці. Ми мали постійно мовчати, не могли спілкуватися навіть з сусідами по камері, навіть губами не ворушили. За нами стежили цілодобово.
Щопонеділка у нас був день купання. На все виділялося 4 хвилини - 2, щоб роздягтися, одягтися, 2 на душ. При цьому нам не давали спокійно помитися, застосовували електрошок, постійно кричали, щоб ми спішили. Тобто ти залишався мокрим у вологому одязі.
Постіль і одяг забирали на прання, але деколи не повертали весь одяг, або білизну. Не вистачало ковдр та покривал. Було холодно, хлопці мерзли та хворіли.
За медичною допомогою ми намагалися не звертатися. Ті, кому критично була потрібна допомога, або хто мав хронічні захворювання і потребував щоденного лікування, під час медичних процедур зазнавали знущань від охоронців та медиків. Тому краще було не зізнаватися, що ти хворієш.
Окрім побиття, нам забороняли говорити, змушували сидіти нерухомо мовчки по 16 годин. Або присідати по 800-1000 разів, у декого з хлопців не витримувало серце.»
Наводимо також одне із свідчень стосовно смертей і вбивства українських військовослужбовців у російському полоні:
Євгенія розказала про те, що її чоловіка Миколу військовослужбовця Національної гвардії України було жорстоко вбито із застосуванням фізичного катування після того як він потрапив до російського полону, таке:
«25 березня 2022 року мені надіслали відео кадировці про те, що мій чоловік Микола Горобченко потрапив у полон. На відеозаписі він був з призовником Дмитром Літвіновим зв’язаний наручниками. Мій чоловік був роздягнений до пояса. На записі видно сліди побоїв та катувань на обличчі мого чоловіка. Його примушували говорити завчений текст:
«Пацани, вам потрібно здаватись. Ахмат – сила! І навіть не думайте щось зробити, і як ми. Ми хотіли здатись, нам не дали», - говорить на відео Микола Горобченко.
«Кто вам не давал сдаваться» - перепитує невідомий голос за кадром.
«Наші командири не давали здаватись», - відповідає Микола Горобченко.
«Какое подразделение у вас?» - перепитує невідомий.
«ВЧ 3057. Нашого командира Москаленка капітана вбило. Його вже немає. Немає роти другої. Всі розбіглись», - продовжує Микола Горобченко.
«Значит, ти совітуєш всєм сдаваться, да?» - наполегливо перепитує невідомий голос за кадром.
«Звісно, здаватись і жити в мирі», - продовжує Микола Горобченко.
«Ви поняли, что Ахмат – сіла, да?» - знову наполегливо перериває невідомий голос за кадром.
«Так, ми зрозуміли», - відповідає Микола Горобченко разом із Дмитром Літвіновим.
«Как работаєт Сомалі?» - питає невідомий.
«Він просто приходить, дає вказівки і їде», - відповідає Микола Горобченко.
Я декілька днів відходила від шоку і потім зателефонувала у частину. Надіслала їм відео і вони занесли мого чоловіка у списки військовополонених.
Орієнтовно 10-12 листопада мені зателефонували з Києва і сказали, що є тіло, яке за описом і ДНК схоже на Миколу Горобченко. Я приїхала у Київ чи 13 чи 14 листопада і одразу пішла в прокуратуру. Спочатку відбувався допит, а потім – впізнання.
17 листопада ми були на впізнанні. Це був просто шок. Мені потрібно було піднятись у вагон, де знаходились пакети з загиблими людьми. Ми знайшли номер, відкрили пакет. Це був мій чоловік. Впізнала я його по татуюваннях. Тіло майже все було з’їдено хробаками. Він такий був, як на відео – без верхнього одягу.
Я звернулась у прокуратуру і написала заяву, що хочу зробити розтин. Розтин було проведено. У результатах йдеться, що мій чоловік був застрелений.
Експертиза тривала з 28 листопада по 23 лютого 2023 року. «Смерть Горобченка М.О.наступила внаслідок наскрізного проникаючого вогнепального кульового поранення в ліву плевральну порожнину ушкодженням лівої легені, м’яких тканин та сьомого ребра зліва з внутрішньо та зовнішньою кровотечами. Крім того, експерти виявили повний розрив сугубої капсули під’язикової кістки справа. Згідно висновків експертів під’язикову кістку зламали прижиттєво за допомогою тупого предмету».
З моменту, коли мені прислали відео, десь протягом місяця надсилали фотографії вбитих хлопців. Говорили, щоб я зібрала всіх, у кого хлопці в полоні в Маріуполі, щоб ми йшли на Банкову і проводили мітинги з вимогою завершення війни, щоб наші хлопці здались. Зрозуміло, я цього не робила.
«Попроси, щоб Україна здалась; чоловіка з полону забирати плануєш; як справи у чоловіка; привіт від чоловіка; чоловік щось твій схуд, від’їсться на російських харчах. Шкода, що більше його не побачиш; Коля знайшовся, в полоні, вбивав росіян в Маріуполі. Все вам Донбас!; Привіт, Колю не чекай, він відвоювався!; Ти Колю впізнала? Він сказав, що ти його дружина. Я чеченець, він в полоні у нас. Сьогодні мають розстріляти його», - такого змісту повідомлення надходили після того, як було оприлюднене відео з катуванням Миколи Горобченко.
Був такий випадок влітку. На вайбер мені зателефонували. Невідомий чоловік говорив до мене українською мовою. Вони просили з мене 100 тисяч гривень. А Микола у мене російськомовний був. Я написала повідомлення, що я хочу фотографію і відео сьогоднішнє, що він живий. А потім будемо спілкуватися далі.
Останній раз я бачила Миколу 9 березня. Ми знаходились у будинку культури моряків в порту з дитиною. Зв’язку вже не було. Він додзвонився моїй сестрі в Одесу. І вона сказала, де ми з Анею перебуваємо. Після того він приїхав. Це було 9 березня. Ранок. Микола приїхав з водієм на машині, привіз нам сухпайок. Сказав, що знає, що голод. Ми з ним поплакали. Він був буквально декілька хвилин, сказав: «Ти не уявляєш, що робиться у місті – пали всі документи». Справа в тому, що я колишня військова. Я була списана перед війною за станом здоров’я.
Микола не палив, не пив, займався спортом. З ним був на відео був призовник Дмитро Літвінов. Він дружив з призовниками, вони до нього звертались, він їм давав телефон зателефонувати. Приносив додому фліски їхні. Я всім прала. У перший день війни, коли він умовляв мене поїхати, тоді була евакуація родин військовослужбовців, я відмовилась. Це для всієї України війна почалась у лютому 2022 року. А ми служили, Коля взагалі з 2015 року, я з 2018 року і ми весь час були на гарячих точках, ми думали, як усі, що далі вони не пройдуть і це все швидко закінчиться. Хлопці були мотивовані, ніхто не хотів йти. Він просив спалити всі документи або закопати їх, щоб ніхто не знав, що я маю учасника бойових дій, щоб я спокійно виїхала з дитиною.
Я вивезла всі документи. 16 березня, коли бомбанули по драмтеатру, мої друзі-лікарі з лікарні водників прийшли і сказали, що у них місце. Тільки без речей і без нічого. Ми побігли додому, зібрали в рюкзак всі документи, ноутбук. Все по видаляли з телефонів. У мене було дуже багато відео, на яких можна було побачити, що відбувалось у Маріуполі в перші дні війни, як російські танки били по багатоквартирним будинкам. Але перед виїздом ми все видалили. Ми проходили 18 блокпостів, поки доїхали до Запоріжжя. Ми дивом вижили. Думаю, не даремно, бо маємо про це говорити, як все це було.
Зв’язку у нас не було з 1 березня. Ми прожили у підвалі з 26 лютого до 16 березня 2022 року.
За даними «Медійної ініціативи за права людини» (МІПЛ):
«Точної цифри полонених, які наразі перебувають в РФ, немає, але йдеться про тисячі осіб. Частину з них утримують на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, утім більшість росіяни вивезли на територію Росії. МІПЛ ідентифікувала 42 місця утримання в РФ — слідчі ізолятори і виправні колонії. Вони розташовані як у прикордонних із Україною областях, так і в глибині країни. Напередодні повномасштабного вторгнення або вже після 24 лютого 2022 року їх звільнили від громадян РФ.
Арештанти з числа росіян залишилися у місцях утримання в якості персоналу.
З 24 лютого 2022 року і до 15 червня 2023 року документатори МІПЛ опитали понад 50 військовослужбовців, звільнених під час обмінів із російського полону. Аналізуючи зібрані свідчення, МІПЛ побачила системність політик і методів поводження з українськими полоненими, які застосовує Росія. Вони спільні для всіх місць утримання. Йдеться, зокрема, про неналежні умови утримання полонених, фізичні і моральні тортури, погане харчування та неякісна, а подекуди й зовсім відсутня медична допомога.
Переважна більшість військових розповідає про те, що одразу по взятті в полон українських армійців бʼють, допитують із застосуванням фізичного насилля, кілька днів тримають у підвалі, ямі або в тимчасовому таборі для військовополонених. Після цього бранців розвозять по місцях постійного утримання — в СІЗО чи колонії. Везуть у переповнених вантажівках, із зав’язаними очима та руками, без їжі, води, нерідко до них застосовують фізичне насильство.
Переміщення з вантажівки до камер у місці утримання полонені називають прийомкою. Цей процес всюди однаковий. Полонених виводять із машин, біля яких на них чекає шеренга з російських спецпризначенців у повній бойовій готовності — з кийками та електрошокерами. Проходячи повз них, військовополонені зазнають нищівних, потужних і масованих ударів із боку російських військових, які бʼють їх по різних частинах тіла, використовуючи кийки та електрошокери. Найчастіше бʼють по спині і ногах. Жорстоку процедуру прийомки проходять усі, незалежно від віку, статі чи стану здоров’я. Її проходять навіть полонені з серйозними пораненнями, бойові медики і полонені з ампутаціями.
Після цього у всіх військових, які потрапили в полон до РФ, беруть відбитки пальців і зразки ДНК. Їх також фотографують. Іноді роблять аналіз крові. Згодом їм видають тюремну робу, забирають особисті речі та розводять по камерах.
Умови утримання залежать від установи, в якій розміщують військовополонених. Слідчі ізолятори — це класична тюрма з важкими металевими дверима, заґратованими вікнами, залізними нарами і туалетом всередині. У камері розміщують від 2 до 20 осіб. Часто доварюють додаткові нари. Кому не вистачає місця в камері, того відправляють у карцер — одиночну камеру, розміщену в підвалі установи, де росіяни нерідко утримують до чотирьох полонених.
У виправних колоніях українських військових розміщують у бараках, де полонені живуть у великих кімнатах, розрахованих на 10—50 осіб. Часом у такій кімнаті може перебувати близько 100 людей, колишні бранці порівнюють їх із військовими казармами. Там у людей трохи більше свободи пересування, ніж в СІЗО, адже на прийом їжі їх ведуть у їдальню, а кожен барак має власний внутрішній двір. Колонії також мають штрафні ізолятори — такі ж камери, як і в СІЗО.
Правила для військовополонених в усіх установах, де їх утримують, однакові. Підйом — о 6 ранку. У цей час бранці зобовʼязані встати і заспівати гімн Росії, кожен полонений повинен знати його на пам’ять. Упродовж дня сидіти на ліжках суворо заборонено, в кожній камері повинен бути черговий, який відповідає за порядок і посуд. Двічі, а подекуди й тричі на день у камерах влаштовують перевірки на наявність заборонених предметів. Засоби особистої гігієни видають в обмеженій кількості, коли ті закінчуються, додаткові не видають. У душ полонених водять украй рідко, на миття зазвичай дають не більше 5 хвилин, часто бранці миються в холодній воді.
Усі свідчення колишніх полонених, задокументовані МІПЛ, обʼєднує факт системного застосування щодо українських військових фізичного і психологічного насилля. Це відбувається майже цілодобово. Інтенсивність побоїв збільшується під час прийому їжі, відвідування душу і перевірок камер. Є випадки катування під час допитів.
Допити проводять військові, представники місць утримань, Федеральної служби безпеки (ФСБ), Слідчого комітету РФ. Зазвичай полонені не знають, із представником якого органу спілкуються, — ті одягнені у військову форму, але без шевронів і погонів. У той момент, коли військовополоненим дають підписувати документ, прізвище того, хто допитував, закривають.
Теми, які цікавлять слідчих, досить обмежені: позиції “Правого сектора” та полку “Азов”, участь іноземних найманців у війні, створення біологічних лабораторій. Тобто запитують про всі фейки, які розповсюджує російська пропаганда. В останню чергу їх цікавить можлива причетність полонених до скоєння воєнних злочинів. Часто допити супроводжуються тортурами, побиттям кийками та застосуванням електрошокеру, допоки той не розрядиться. Ціль допитів — не здобути об’єктивну інформацію, а змусити людину взяти на себе вину, заздалегідь визначену тим, хто проводить допит. Якщо полонений ламається, зазвичай починається так зване слідство, а згодом — судовий процес. МІПЛ відомо про кілька десятків випадків, коли на території РФ проти полонених українських військових порушували кримінальні справи і виносили їм обвинувальні вироки.
Якщо полонений має травми або серйозні хронічні хвороби, зазвичай він не отримує медичної допомоги. Майже всі, хто був у полоні і кого опитали документатори МІПЛ, стверджують, що зазвичай прохання про медичну допомогу завершується побиттям, тому ті, хто її потребує, воліють мовчати, хоча й потерпають від хвороб. Дехто говорить, що нерідко медпрацівники відмовляються приходити на запит полоненого, а коли приходять, то разом із ліками, які видають, охорона виписує власне лікування — кілька ударів дубинкою. Фізичну силу до хворих застосовують і самі медики.
У багатьох випадках тортурами військовослужбовці називають харчування в місцях утримання. Дуже часто на прийом їжі дають лише 2—3 хвилини, страви надзвичайно гарячі, тому бранці весь час ходять із обпеченим ротом. Про надзвичайно низьку якість харчування свідчить той факт, що більшість звільнених мають критичну втрату ваги — від 10 до 30 кілограмів. Вони заявляють, що в полоні весь час були голодні. Єдине, що допомагало зберігати бодай якусь енергію, — хліб.
Іноді полоненим надають можливість повідомити рідних про факт, але не місце утримання. Написання таких листів відбувається під диктовку. Перед тим полоненим видають чернетку, де зазначено, що можна, а що заборонено писати. Серед дозволеного — інформація, що людина жива і здорова, утримується в хороших умовах, із нормальним харчуванням та належною медициною. Скаржитися і називати місце перебування категорично забороняється.
МІПЛ також відомі випадки смертей у полоні. Опитані нами військові повідомляють про те, що вони бачили або чули про факти загибелі військовослужбовців.
Без належного харчування і через постійне побиття у багатьох бранців не витримує серце, трапляється, що на прийомці конвоїри не розраховуютьсилу, з якою бʼють українських військових. У квітні 2023 року під час обміну тілами Росія повернула тіла двох військовослужбовців, які минулого року потрапили в полон у Маріуполі. Полон обох був офіційно підтверджений Міжнародним комітетом Червоного Хреста, тож рідні чекали на їхнє звільнення. Натомість отримали тіла. Обидва чоловіки перебували у місцях утримання в Іванівській області. Один — у СІЗО № 2 міста Кінешма, другий — у виправній колонії № 5 міста Кохма. Чоловіки померли восени 2022 року, причину смерті рідним не повідомили.»
За даними презентації доповіді Управління ООН з прав людини в Україні щодо поводження з військовополоненими та загальної ситуації з правами людини в Україні від 23 березня 2023 року
«Стосовно поводження з українськими військовополоненими, ми також глибоко стурбовані свавільними стратами 15 українських військовополонених невдовзі після того, як вони були захоплені Збройними силами Російської Федерації. Військові та безпекові контрактники «Групи Вагнера» вчинили 11 із цих страт.
З 203 українських військовополонених, яких ми опитали, 67% потрапили до рук російських сил після того, як командири домовилися про здачу в полон. У цих випадках ми побачили кращий їх захист на початку перебування в полоні.
Однак, більшість українських військовополонених, які потрапили в полон під час бою, перед інтернуванням зазнавали катувань або жорстокого поводження. Військовослужбовці Збройних сил Російської Федерації та співробітники ФСБ катували й жорстоко поводилися з ними, щоб отримати військову інформацію, залякати чи принизити їх, або помститися. Катування включали побиття, катування електричним струмом, а в деяких випадках – завдання вогнепальних чи колотих поранень кінцівок, поширеним явищем була також імітація страти. У доповіді описано один випадок, коли військовополонений помер від отриманих травм через кілька годин після катувань.
Умови тримання під вартою багатьох українських військовополонених були шокуючими. Військовополонений, з яким ми спілкувалися, розповів нам, цитую: «Нам давали їжу, якої вистачало лише для того, щоби не вмерти». Доступ до медичної допомоги часто був недостатнім або його взагалі не було, що іноді призводило до жахливих наслідків. У доповіді описано як п'ятеро військовополонених померли під час інтернування через брак медичної допомоги.
Кількість задокументованих випадків катувань і жорстокого поводження під час інтернування в пенітенціарних установах шокує – понад 84% осіб зазнали такого поводження. Працівники пенітенціарних установ піддавали військовополонених так званим «вітальним побиттям» після їхнього прибуття, регулярно били, катували електричним струмом під час перевірок у камерах або під час прогулянок територією установи. Співробітники Федеральної служби виконання покарань Росії (ФСВП) і особи, які були відповідальні за багато інших місць інтернування на окупованій Росією території, систематично застосовували таку практику щодо військовополонених. Колишні військовополонені розповідали нашим колегам, що боялися щотижневих походів у душ, які неминуче закінчувалися побиттям і приниженнями, часто з сексуальним підтекстом. Ми задокументували, що п'ятеро військовополонених померли упродовж інтернування від травм, отриманих під час катувань.»
З огляду на вищенаведене, підкреслюючи важливість поваги до норм та принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй, Загальної декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, наголошуючи на необхідності неухильного виконання Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, Конвенції про закони і звичаї суходільної війни, Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, з метою забезпечення обміну, звільнення та повернення в Україну всіх військовополонених, з метою забезпечення покращення умов утримуваних Російською Федерацією українських військовополонених та запобігання катуванню, приниженню честі та гідності, порушенню прав людини, встановлення місцеперебування всіх бранців - громадян України, з метою забезпечення неухильного виконання Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, ЗАКЛИКАЄМО Європейську Комісію, Європейський Парламент та Раду Європейського Союзу посилити політико-дипломатичний тиск на Російську Федерацію, ввести санкції проти Російської Федерації, в тому числі персональні у відношенні осіб, причетних до порушення прав українських військовополонених.