Данило Чеботарьов у полоні боявся забути запах хліба

Рівно 9 місяців полону, які страшенно хочеться забути, і ніколи не згадувати, і щоб навіть не снилися. Добре, що зараз є служба – вона допомагає вивітрити всі ті спомини з пам’яті. Добре, що в голові знову оселяються мрії. Мрії буденні – жити нормальним життям. І навіть — зухвалі: потім, коли все закінчиться, поїхати в навколосвітню подорож з коханою людиною. У 21 рік – все життя ще попереду!

Але перед тим, Данило Чеботарьов планує написати книгу спогадів про війну і про полон. З 24 лютого 2022 року він начитував короткі аудіозаписи про все, що відбувалось навколо. Раніше Данило міг писати вірші, їх навіть друкували в газеті. Але зараз поки не пишеться. Заважають поодинокі згадки про Оленівку і Горлівку. Загалом у полоні він втратив 23 кг ваги. При високому зрості Данила – це дуже помітно. Мама Леся згадує, що 17 лютого, коли вона його побачила після звільнення, - вона обіймала не сина, а – куртку і скелет: - Мамо, ти бачила оті фото, де щойно звільнений полонений дивиться на яблуко? Ми всі так дивились на хліб. Я не тримав його в руках і не куштував два місяці! Я думав висушити той шматочок, що нам дали, щоб потім діставати і нюхати, аби ніколи не забутии запах хліба!

В Оленівці наших військовополонених перший місяць просто «забували» годувати. Їх могли тримати голодними і навіть без води по дві доби, щонайменше. Додолу падали з дерева абрикоси, але наглядачі строго пильнували, щоб жоден український військовополонений не торкнувся плодів – заборонено. Таким був наказ начальника колонії. В іншому разі було передбачене покарання. На свій 21 рік Данило Чеботарьов пережив багато. Наприклад, у момент ведення бойових дій у Маріуполі – порятунок товариша, коли того поранило в ноги і довелося нести його на собі. А потім – чекати темряви, щоб повернутись на позицію.

Данило виріс у незвичній сім’ї: дідусь – військовий: все життя працював у військкоматі. Старший брат – воює. Після полону Данило зустрів дівчину, яка теж хоче стати військовою. У цивільному житті хлопець також себе не бачить – навчання на механіка у коледжі не сподобалось. Хоча техніку – збирати і розбирати – любить, з електрикою – взагалі на «ти». В Оленівці Данило робив кип’ятильники. Це дуже рятувало полонених, бо, принаймні, можна було приготувати чай.

Американський кокер-спаніель Джек – дочекався Данила, як і мама Леся. А також – брат Олександр, сестра Наталя, вітчим, хрещені, решта родичів, однокласники, друзі. Після реабілітації і контузії Данило знову перебуває на службі. Планує підписувати контракт зі Збройними Силами України. Мріє вивчитися на військового психолога, щоб допомагати таким, як сам. Помалу, але стабільно, набирає вагу. Данило Чеботарьов нагадує про те, що у полоні знаходяться дуже багато наших хлопців, і йдеться не тільки про його бригаду. Азов, прикордонники, морпіхи та ТРО. Всі вони хочуть якнайшвидше повернутись додому. Данило не уявляє, як вони там...