Сміливішої людини, ніж Владислав, на планеті Земля не існує

“Ми з Владом разом - уже 4 роки, і я жодного разу не бачила, щоб він був розхлябаний, несконцентрований на поточних завданнях і щоб дарував оточенню якісь інші емоції, крім радості і віри в хороше”, - каже мені при зустрічі в Києві уродженка Маріуполя Ольга, дружина військовополоненого Владислава Федосєєва (“Фєдя”), який ось уже півтора року перебуває в російських катівнях. - А ще він дуже роботящий. Думаю, це тому, що виріс у селі”.

“У нас завжди були то кури, то кролі, то свинка, то телята з козенятами, тому Влад привчений до важкої сільської праці, - підтверджує телефоном Неля, мама Влада, яка тільки оговтується після деокупації свого села неподалік Куп’янська на Харківщині. - Я працювала на заводі з виготовлення поліпропіленових мішків, чоловік - у шляхово-експлуатаційній організації, ремонтував автівки і тому син завжди бачив приклад  скрупульозної роботи саме руками. Але й голова в нього працює добре”.

У місцевому ліцеї Владислав здобув фах електрика і деякий час успішно працював консультантом у магазині побутової техніки в Харкові. Оскільки в сім’ї вважалося, що будь-який хлопець має пройти армію (наприклад, батько Влада служив у війську і жодного разу про це не пошкодував), то Федосєєви зразу погодилися на вакансію, запропоновану військовою частиною 3057 Національної гвардії України, дислокованої в Маріуполі. “Начальник місцевого територіального центру комплектування та соціальної підтримки (раніше - військкомат) розповів саме нашій родині про таку можливість, бо знав, що НГУ потрібні порядні та сміливі, - згадує Неля. - Щодо сміливості, то мушу Вас запевнити: якщо в селі і були хлопці, які могли захищати сам-на-сам свого друга чи подругу проти кількох сильніших нападників, то якраз таким був у старших класах наш Влад. Серйозно займався у школі футболом та баскетболом і “ботаніком” явно не був”.

Курс молодого бійця у Маріуполі, присяга - і Влад уже “складає іспит” на посаду водія вантажівки. “Його попросили поремонтувати ЗІЛ-131, і сказали, що якщо впорається, то буде возити на ньому різні вантажі, - каже Неля. - Наприклад, дрова, якими опалювалися військові за 25 км від Маріуполя. Там був фронт і - про це, на жаль, мало говорять! - там задовго до 24 лютого 2022 р тривали бої”. Хлопцеві вдалося поремонтувати ЗІЛа, і він їздив на ньому не лише всі 9 місяців строкової служби, а й тоді, коли підписав контракт. Посада мала назву “старший водій”, і всі визнавали: “Фєдя” точно на своєму місці.

“Наприкінці січня 2022 р я дізналася, що вагітна, - згадує Ольга. - Ми з Владом були дуже раді, особливо він. Він дуже хотів мати сина, а я інтуїтивно відчула, що має народитися саме хлопчик.

В першій половині лютого ми почали чути від інших військових, що з боку Росії має початися повномасштабне вторгнення. Ми, як і всі наші друзі і сусіди, чесно кажучи, не вірили. Але Влад зразу твердо сказав, що як би не склалося, я маю евакуйовуватися в безпечне місце, і що найбільш оптимальним варіант є, самозрозуміло, його родина на Харківщині”.

23 лютого Федосєєв увечері повернувся з роботи і беззаперечним тоном порадив коханій збирати речі і того ж дня їхати з Маріуполя, бо, мовляв, “повномасштабка” - це питання кількох годин. “Я відмовилася, і ми тоді сильно посварилися, бо я однозначно не хотіла покидати Владислава, Маріуполь і своїх тамтешніх родичів”, - зітхає Ольга.

Десь о 4-й чи 5-й ранку 24-го лютого Владислава підняли з ліжка телефонним дзвінком, і він поїхав у свою військову частину. З тих пір він жодного разу не ночував у їхній спільній з Ольгою квартирі.

Почалися обстріли і перші жахливі новини від знайомих, сусідів і родичів. 27-го лютого Влад, не маючи змоги взяти вдома харчі для себе та інших хлопців, свіжий одяг тощо, попросив Олю привезти йому це все в одну зі шкіл, тодішнє місце їхньої дислокації. “Таксі вже не ходило, і я вирішила рушати пішки, - згадує жінка. - Ніколи не забуду цей день. Йду 3 км з важезною сумкою, за кілька кілометрів від мене - обстріли, а я вагітна й беззахисна. Виходить до мене з тієї школи мій Влад, зарослий, неголений, брудний і його командир - такий же. І як вони не намагалися триматися бадьоро і говорити щось життєствердне, було видно, що все всюди - дуже погано, і їм дуже несолодко”.

Після того Ольга бачила коханого лише двічі. Одного разу йому вдалося виділити пару годин на те, щоб удома помитися, перекусити і розповісти жінці про загибель найближчого колеги-водія з позивним “Айфон”.

“Накрили градами саме той автобус, за кермом якого сидів Айфон, - переказує слова Владислава дружина. - А потім смерті стали регулярними. Особливо важко мій чоловік переживав смерті дітей: їх на Приазов’ї загинуло багато сотень”.  Сусіди та знайомі маріупольці навіть 23-річного Влада вважали для Війни надто молодим, про що неодноразово натякали Ользі, а що вже казати про дошкільнят і школярів?

“Останній раз я бачила свого чоловіка 8 березня: він приніс троянди на честь Міжнародного жіночого дня. Не знаю, де він їх узяв... Війна війною, але свято є свято. Я тоді розплакалася: дарування квітів тоді виглядало ще романтичніше, ніж у невоєнних умовах”, - згадує Ольга.

Абсолютно весь час Влад наполягав на евакуації вагітної коханої на Харківщину: на той момент його рідне село окупували, однак він був упевнений, що його рідні прихистять дружину і разом переселяться на підконтрольну Україні територію.

“Рішення їхати з Маріуполя прийшло 16 березня, - каже Ольга. - Був приліт у сусідній під’їзд, і я тоді на власні очі побачила, що таке масова загибель дорослих і дітей. Мені стало дико страшно”.

Разом зі знайомими, з різними пригодами, продираючись крізь сотні людських тіл, якими, все весну було вкрито усе Приазов’я, Оля виїхала на Харківщину. “Нашою невісткою займалася тітка Владислава: її село, на відміну від нашого, не було окуповане, - розповідає Неля. - А от у нас у березні-квітні 2022-го був армагедон: російські солдати дико знущалися з місцевого населення, і, наприклад, мого чоловіка змушували по всіх усюдах розшукувати усе нові й нові партії самогону, навіть глибокої ночі”.

У квітні Влада двічі було контужено: коли він своїм ЗІЛом евакуйовував з Маріуполя цивільних, і біля машини впала бомба (на щастя, тоді ніхто не загинув), а потім - у Східному районі міста, куди відправили 14 бійців, а повернулося живими 3. “Тоді був обстріл, але того дня нам запам’яталася не лише ось ця друга контузія, - згадує Ольга. - Так, мій чоловік був серед тих трьох, хто залишився живим, але всі ці троє були поранені. Одному з цих військових відірвало руку. І от уявіть собі: виходячи у безпечне місце, Владислав, маючи снарядний шок і прострелене снайпером плече, ніс на собі пораненого побратима та окремо - його руку”.

Квітень того року Оля згадуватиме як місяць, коли вона - на третьому місяці вагітності! - втратила 6 кг, бо постійно не хотілося їсти. Їй та іншим родичам Владислава вже сказали, що хлопець обороняє металургійний комбінат “Азовсталь” і, як стверджує жінка, “неможливо змусити себе їсти, коли знаєш, що твій чоловік явно недоїдає”.

19 травня Владислав зателефонував дружині, запитав, чи вже є результати УЗД стосовно статі майбутньої дитинки. “Дуже хотів хлопчика, - каже Оля, - але, звісно ж, дівчинці теж був би радий”. Тоді ж він повідомив, що 20 травня з “Азовсталі” виходить у російський полон.

Мама одного з побратимів Влада наполягла, аби Ольга народжувала в Києві, а не в Харкові, що постійно обстрілювався. 29 вересня в одному зі столичних пологових будинків побачив світ маленький Матвій. “Одного разу я прийшла з синочком у київський шпиталь побачитися з хлопцями, які повернулися з полону і проходили реабілітацію, - згадує жінка. - Адже ці військові були в тих самих тюремних камерах, що й мій Влад. Кортіло розпитати, як він там. І ось уявіть собі: один із учорашніх полонених, який не знає, що ми з Матвієм - Федосєєви, дивиться на малюка і каже: “Фєдя”. Потім перепитує: “Це - син Владислава Федосєєва? Бачите, я зразу впізнав, хоча малий - іще немовля. Дуже-дуже схожий на тата”.

Цей же військовий розповів, що коли мій коханий дізнався про народження сина (йому переказали інші вояки ЗСУ), то зрадів так, що ходив по всіх бараках колонії і розповідав кожному: “Ви уявляєте, у мене народився син!!!” Його товариші стверджують, що він ніколи не говорить про свій фізичний і душевний біль (полон - це завжди пекло), а натомість хвилюється за мій стан і Матвіїв”.

Понад усе Ольга, Неля та всі інші родичі та друзі Владислава Федосєєва хочуть, щоб він повернувся з полону, нарешті побачив маленького Матвія і належним чином підлікувався. “Сміливішої людини, ніж Владислав, на планеті Земля не існує, - кажуть усі вони. - І оскільки він боровся і бореться за всіх нас і Україну, держава має тепер поборотися за нього і визволити його з катівень Росії”.