На захист рідної нашої України стали найвитриваліші і мужні хлопці та дівчата

Батьківщина у кожної людини асоціюється зі своїми наймилішими і найдорожчими спогадами: у когось — з мамою, у когось — з дитинством і шкільними пригодами, або з рідною оселею і таким блакитним-блакитним мирним небом і яскравим сонечком.

І все це жорстоко обірвала війна, така безжальна і смертельна. Але на захист рідної нашої України стали найвитриваліші і мужні хлопці та дівчата, серед яких герой, про якого ми дізнались від його рідних.

Переді мною сидить зовсім юна, але водночас вже досить мудра дівчина, яку звати Нора, їй всього 23 роки. Зовні вона більше схожа на юну модель з обкладинки сучасного модного журналу, ніж на дружину військовополоненого. Тендітна, русява, з ледь помітним макіяжем на обличчі, стильно одягнена, вона відразу впадає у очі на фотографіях з акцій на підтримку українських воїнів, які перебувають у російських тюрмах. Лише дуже сумні очі, такі дорослі не по роках, а ще - плакат у руках – ось те, з чого можна зрозуміти, що Нора вже майже два роки чекає свого чоловіка із полону.
«562 дні мій чоловік у ПОЛОНІ. Поверніть моє життя!» - написано на плакаті, який тримала молода жінка на акції, яка відбулась на Майдані   Незалежності у Києві 3 грудня 2023 року.
Наступного тижня Нора вийшла на Майдан Конституції у Харкові. А влітку 2023 року вона із іншими рідними полонених їздила до Женеви.

За цей час важко навіть порахувати, у скількох акціях вона брала активну участь. Влітку, взимку незламна дружина українського Воїна стоїть поруч із такими самими жінками на площах різних міст України. Вона разом із мамами, дружинами, сестрами, дітьми та іншими рідними українських військових, які знаходяться у полоні, намагається докричатись до влади,  до суспільства: «Ціна нашої свободи - 1,5 року їх неволі! Не будьте байдужими - кричіть про полонених!»

562 дні – це довгі місяці невідомості, очікувань і постійних розчарувань. Аби зробити більше не лише для свого чоловіка, але й для його побратимів, Нора навчилась монтувати відео. Ось так взяла і навчилась самостійно робити майже студійні ролики. Вона знімає на телефон, іноді бере відео у операторів, часом їй скидають фото інші учасники акцій, а потім після роботи Нора терпляче монтує ролик.

«20 травня 2022 року Маріупольський гарнізон залишив «Азовсталь», виконуючи наказ вищого командування. Наразі, понад 500 днів наших Захисників утримують в неналежних умовах, використовують фізичний та моральний тиск, чинять суди над ними та не надають жодної інформації рідним. Ми, сім'ї, страждаємо у невідомості та робимо все задля їхнього повернення! Вони мають повернутися додому живими! Вони заслуговують нашої підтримки!» - йдеться у описі до одного із таких роликів. Їх десятки, яскраві відео швидко поширюються мережею. Жінка вірить, що це допоможе звільнити якомога більше воїнів, а потім – і всіх.

Сергій Сторожук, чоловік Нори, разом зі своїми побратимами боронив Маріуполь під час повномасштабного вторгнення росіян. Знаходився на «Азовсталі», потім – в Оленівці, а в жовтні 2022 року українського воїна перевели до російської колонії. Куди саме – рідні точно не знають. «Хлопці, які виходили із полону, трохи розповідали про загальні речі. То ми хоч щось знали. А ось вже протягом п’яти місяців не було ніяких обмінів. Повна тиша – це дуже страшно, ми весь час про це говоримо, нагадуємо, що влада обіцяла воїнам, коли вони виходили у полон із «Азовсталі». Це мали бути три-чотири місяці. З того часу минуло майже 19 місяців», - дружина захисника Маріуполя повторює те, що вже сотні разів говорила на різних ефірах, брифінгах, акціях та інших публічних заходах в Україні та за кордоном.
Ми спілкуємось через Інтернет. Нора знаходиться у рідному Харкові у будинку батьків. У цьому місті вони познайомились із Сергієм. Дівчині тоді було 13 років, а зустрічатись почали через чотири роки, не підозрюючи що доля їх так зведе…

Сергій, щоб не рвати наші серця, дуже коротко писав про події на Азовсталі. Про його мужні вчинки дізнавались згодом, від обміняних побратимів.

Одружились молоді люди 12 липня 2019 року. Через 657 днів почалась війна.
Служити до Маріуполя Сергій поїхав у 2016 році. Спочатку на строкову службу, а згодом – підписав контракт. Мама Сергія, Наталя Вікторівна, згадує, що більшість із строковиків, яких призвали у Харкові, залишились служити у рідному місті. Сергій же захотів до Маріуполя. «Ми тоді розуміли, що робилось у Маріуполі. Зовсім близько ще з 2014 року відбувались бойові дії. Але син стояв на своєму. На всі наші вмовляння говорив, що хтось повинен Батьківщину захищати. А потім ще й контракт підписав, йому подобалась ця робота», - говорить про службу в Маріуполі мама українського військового. Жінка багато розповідає про сина, каже, що Сергій ріс  чуйним і допитливим хлопчиком, все дитинство і юність філософствував про життя. Був дуже розумним юнаком, міг дати відповідь на будь-яке питання різної тематики. А подорослішавши, став справжнім чоловіком – мужнім, сильним, витривалим, серйозним, людиною, якій можна було сміливо довірити будь-яку справу, і бути впевненим у стовідсотковому її виконанні.
Мама українського воїна поринає у спогади. Перед її очима: кімната, а на ліжку хлопчик років восьми. Він обернувся до стіни і гірко плаче. «Синку! Що трапилось?» - питає занепокоєна матуся. «Мамо! Ну чому люди такі несправедливі та жорстокі?...» - хлопчик довго не може заспокоїтись, переживаючи якісь непорозуміння між однолітками. Жінка так розповідає про навчання сина у школі: «Сергію від природи легко давались різні науки - школу закінчив із золотою медаллю. Ріс він, як усі хлопчаки, - не сильно переймався успішністю, а коли щось було не до вподоби, то говорив прямо у очі». 
Перед очима Наталі Вікторівни виринають теплі моменти із минулого життя. «А ще Сергій наш любить готувати, ходив зі мною продукти вибирати, любить вишивати. Дідусь, навіть, колись говорив, що чоловікові не можна таким бути», - у її голосі чується материнська гордість і турбота.
Жінка пригадує одну із розмов із сином, коли він перебував на «Азовсталі». Він говорив матусі: «Не здогадаєшся, чим я тут займаюся!» А сам випікав для своїх побратимів різноманітні смаколики. Цим самим він намагався відволікти свої рідних від тих серйозних і небезпечних військових справ, якими займався.  Від теплих спогадів жінка повертається до реальності. Каже, що Сергій завжди піклувався про своїх побратимів і  намагався знаходити можливість передати через свою кохану вісточку їх рідним. А ще дуже вдячна Норі, яка стільки робить для визволення Сергія: «Вона така дівчинка була, коли вони одружувались, а зараз дуже подорослішала. Така мужня, сильна. Підтримує нас із батьком. Ці місяці дуже змінили наше життя».
…Харків. Великий, шумний будинок. У кімнатах бігають коти, собаки. Чути, як поряд співають птахи – це нерозлучники, яких Нора забрала додому, коли сусіди поїхали, як почалась війна… Вона бере до рук свого улюбленця - рудого котика Савелія. «Сергій мріяв про кота, бо до цього у нас були кішки вдома у батьків. Я побачила оголошення в Інстаграмі, прочитала, що кошеняті потрібна сімʼя, у нього була травма, але дівчина, яка його взяла, повезла до лікарні і його прооперували. До речі, жінка-лікар, яка його врятувала, теж зараз чекає на свого чоловіка з полону, її чоловік з нашої частини», - поки господиня говорить, кіт по-домашньому вмощується на її колінах, ніжно муркоче.
А Нора пригадує час, коли вони із чоловіком жили на зйомній квартирі у Маріуполі, а Савелій був ще маленьким кошеням. «Сергій його виховав, вони розуміють один одного з одного погляду. Савина улюблена іграшка - зімʼятий папірець або чек. Ми завжди йому брали з магазину чеки. Заходиш, ставиш пакет на підлогу - Савелій вже з пакету бере свій чек. Якщо кинути йому папірець, то він побіжить і назад несе, щоб кинули ще раз. Це чоловік його навчив, - від теплих спогадів про минуле на очі у молодої жінки навертаються сльози, - знаєте, Савєлій нас зʼєднує. Як би це не звучало, вони дуже схожі і зовнішньо, і за характером. Коли мені важко, то кіт завжди поряд, може навіть кинути погляд, як мій чоловік, може кивнути, коли з ним ділюся своїми думками. Я завжди, коли їду на зустрічі, акції йому розповідаю, куди їду і навіщо, коли щось дізнаюсь, то завжди йому говорю, він мене розуміє - це точно. Але Савелій більше татів синочок, я впевнена, звʼязок між ними є». Нора передивляється фотографії, де чоловік ніжно пригортає до себе улюбленого кота. Жінка часто знову і знову вмикає відеозаписи, на яких вони були разом. У пам’яті спливає стільки щасливих моментів – прогулянки Маріуполем, поїздки до Харкова… «Сергієві подобаються компʼютери, техніка. Він в них добре розбирається. Іноді на вихідних могли з друзями з Харкова телефонувати через месенджер - грали в ігри, спілкувались про життя. Він у мене дуже сімейний, домашній. Коли є натхнення, ми запросто могли сходити до магазину, набрати продуктів і він готував, що йому заманеться. Я не дружу з тістом, але він дуже, тому смачні пиріжечки, булочки, то все він. І завжди все смачно. А ще - він творчий. Вміє гарно співати, грати на гітарі – весь у маму. Розповідав мені, що мама хотіла, щоб він більш професійно цим займався і грав на фортепіано,  але Сергій брав гітару, йшов до своєї компанії і грав там. Йому подобається вишивка. Він давно тоді не вишивав і якось, навіть, забув про це, але перед війною сказав моїй мамі, що хоче знову цим зайнятись. І вона накупила йому купу різних картин - і великих і маленьких. І він почав вишивати потрошку. А ще мій чоловік має просто бездоганне почуття гумору, дуже доречно завжди жартує», - дружина могла б написати про свого Воїна книгу...
Розповідаючи про свого коханого чоловіка, Нора перебирає ланцюжок, який він подарував своїй коханій, коли молоді люди тільки почали зустрічатись. «Цей ланцюжок завжди зі мною, а ще - обручка і каблучка, яку Сергій купив, коли робив мені пропозицію. Це найцінніше. І звісно ж – наш кіт Савелій. У наших мам є шеврони Сергія… А ще до весілля він приніс мені свої такі речі, розумієте, дрібниці, але такі значимі, одна із них - його гармошка з дитинства».
Нора і Сергій у шлюбі понад чотири роки. Вже майже два роки молода дружина чекає свого коханого - український військовий Сергій Сторожук разом із побратимами знаходиться у полоні 573 дні.

19 листопада 2023 року захисникові Маріуполя виповнилось 28 років.

З нетерпінням чекаємо на повернення Сергія і всіх його побратимів! Віримо, що скоро Нора і батьки обіймуть свого героя — коханого чоловіка і улюбленого сина!