“СУМУЮ ЗА РИБАЛКОЮ З ТЕСТЕМ І ЗА ТЕЩИНОЮ СОЛЯНКОЮ”

“До 24 лютого ми з моїм Юриком були найщасливішою парою на Землі, - каже мені у Києві Юлія Ставрунова, дружина військовополоненого з в/ч 3057. - Родом ми обидва - з Донеччини. Він - із Красної Поляни, а я - з сусідньої Новопетриківки. Це села, причому його - засноване греками. Він і схожий на грека: чорнявий, не дуже високий і суперхазяйновитий. Родина, друзі і колеги - найголовніші його цінності”.

Юля та Юра познайомилися у 2016-му. Вже два роки як дівчина, маючи за спиною навчання в донецькому медколеджі, повернулася до батьків у Новопетриківку допомагати вести господарство. “Уявляєте, я змушена була отримати диплом медсестри денеерівського зразка, - обурюється. - Бо закінчувала навчання навесні 2014-го, тобто вже в окупованому Донецьку. До речі, постійно зринає в пам’яті Оленівка.

 Українці переважно знають її в контексті колонії для полонених, де в липні 2022-го відбулося масове їх убивство. А для мене це - селище, через яке я їздила регулярно студенткою. У 2014-му потрапила там під обстріли. Уперше тоді побачила наочно, що таке Війна”.

Тато Юлі - успішний фермер. Десятки гектарів землі в оренді, сотні найманих працівників, фури з пшеницею та насінням соняшника на експорт, комбайни. Юліні руки і голова точно були затребувані в господарстві. “А стосовно медсестри, то в сільській амбулаторії цю посаду обіймала... моя мама, - мовить. - Вирішили, що пізніше попрацюю ще й медсестрою” (усміхається). Юра на той момент мав освіту “кухар-кондитер” після технікуму в одному з ближніх сіл, відслужив в армії, а потім поселився в Маріуполі і працював там інкасатором, а  згодом - охоронцем. “Почав писати до мене в соцмережах - ось так і познайомилися, - розповідає Юля. - І зразу дуже мені сподобався.

 Красивий, уважний, серйозний, вдумливий, надійний і ще й земляк - для мене це все було суперважливим. Через півроку мої батьки зробили нам шикарне весілля у Новопетриківці, і я переїхала до Юркової квартири в Маріуполі”.

Найяскравіша емоція молодої дружини в перші тижні спільного ведення господарства - кухарський талант чоловіка. М’ясо (батьки постачали нам регулярно домашню птицю з села), випічка, салати - все виходило з-під ножа Юри смачнющим. “Якщо б Ви мене запитали, чи пропрацьовував свої страви мій чоловік, як це роблять солідні  й скрупульозні шеф-кухарі, то відповідаю, що ні, - каже Юля. - Саме через те, що в нього всі смаколики виходили ідеальними, зі збалансованим смаком, зразу ж! І для наших друзів багато куховарив, коли вони до нас приходили, і для мене. Особливо класну робив піцу, причому готування її було для мого чоловіка священнодійством. Пригадую, була вагітна, і щось дуже захотілося якихось булочок. 

 А він твердо: “сам хочу зробити!” і напік булочок цілу величезну миску!  Саме таких, як я хотіла!”.

У 2018-му подружжя стало батьками: народився хлопчик Дмитрик, причому зовні - викапаний тато. Юрій дуже зрадів. Йому було все одно, чи дівчинка, чи хлопець - головне, щоб здоровеньке. У Маріуполі мешкали коло Приморського пляжу (і, відповідно, коло Приморського парку), тому втрьох регулярно ходили дихати зеленню і морем. Щоліта любили поплавати, гуляли також коло Драмтеатру. Але пристрастю Ставрунових було все-таки село Новопетриківка. Оце роздолля! Саме туди їздили з малятком щовихідних. Там тобі і річка, де можна ловити рибу (Юрко, батько Юлі і брат - завзяті рибалки), і ліс, де можна смажити шашлики, і сільськогосподарські роботи, які точно приносять плоди, і татова величезна столярна майстерня з усім необхідним начинням! “Що там тільки не майстрували для господарства всі мої рідні хлопці! - захоплюється Юля. 

 - Як Ви вже зрозуміли, і в тата, і в мого Юрка - золоті руки, та й мій молодший брат - такий самий рукастий. Вони  примудрялися в тій видатній майстерні прилучати до роботи і Дмитрика!”. 

У 2019 році Юрій Ставрунов пішов на службу у в/ч 3057  - підписав контракт з Національною Гвардією України. Рідні Юри завжди пам’ятатимуть, як цілеспрямовано він ішов до цього: складав безліч заліків з фізпідготовки, спеціально відвідав безліч лікарів, щоб «підрихтувати» здоров’я… А коли вже його зарахували у патрульну роту і видали відповідну форму, любовно її прасував щоранку і кайфував від найперших завдань на службі. Фактично в нього почалося зовсім інше життя: чергування на блок-постах (наприклад, у найближчому селищі Сартана),  регулярні шикування…

 Стосовно лютого 2022-го, Юлія згадує двічі, коли в їхньому з Юрком оточенні говорили про загрозу повномасштабного вторгнення: знайома, чоловік якої працював у МНС, і командування Юри, яке одного разу зібрало всіх на навчальну тривогу о 4-й ранку і наказало готувати «тривожні валізки».

«16 лютого мій чоловік поїхав на блок-пост, бо мав там планове тижневе чергування, - відтворює у пам’яті Юлія. – Це був останній раз, коли я його бачила. 23-го лютого мав повернутися додому, але залишився на роботі. 24-го зранку десь о 6-7-й годині ми з синочком не чули обстрілів, бо вони почалися на лівому березі Маріуполя, а ми орендували квартиру на правому. Вже о 8-й бої стало чутно і в нашій частині міста. Мій Юрик зателефонував і наполіг, щоб ми того ж дня евакуювалися до батьків у Новопетриківку. Я взяла з собою документи і ноутбук. Коштовності навіть не брала».

 Юля і Дмитрик були переконані, що через кілька днів повернуться назад. Юлін тато, який їх забирав автівкою з міста, і Юрко телефоном активно запевняли, що повномасштабне вторгнення швидко згорнеться, бо українські військові дуже рішуче налаштовані і, мовляв, «Маріуполь це вже проходив у 2014-му, і все-таки швидко відстояв свою українськість».

Молода мама з сином побули в Новопетриківці буквально пару днів, але надивившись, скільки української воєнної техніки через їхнє село прямує в бік кордону між т.зв.ДНР і Україною, і передбачаючи бої поблизу рідного села, ухвалили рішення евакуюватися до родичів у більш безпечне Дніпро. «Там ми побули буквально до 8-го березня, а потім зі своїми дніпровськими родичами та їхніми дітьми рушили в Молдову, - згадує Юлія. – Дуже не хотілося, щоб наші малята бачили страхіття Війни». Жінка насправді дуже не хотіла їхати за кордон, бо усвідомлювала, що телефонний мобільний зв'язок із чоловіком буде ще більш ускладнений, ніж це було у східних регіонах України.

 «У першій половині березня Юра телефонував і слав смс-ки з перебоями, - каже Юля. - Щоб знайти мобільне покриття, їм із побратимами доводилося спеціально їхати до вишок «Київстара» на край міста, причому в танку, бо скрізь були вибухи й обстріли. Десь числа 11-го березня Юра, який завжди був оптимістом і два тижні вторгнення тримався супербадьоро, повідомив, що почувається дуже засмученим, бо у нього на руках помер його побратим. Мовляв, не довезли до лікарні пораненого. Він стік кров’ю».

Поки їхали до Молдови, доводилося Юркові регулярно надсилати фотографії Дмитрика. Дуже хотів бачити хлопчика. «Бережи мого сина», - наказував постійно дружині.

21 березня о першій ночі чоловік зателефонував Юлі і озвучив дві новини: що живий і що потрапив у полон. «У мене почалася істерика, - розповідає Юля. – Я ж раніше навіть ніколи не чула такого слова - «полон». Але добре розуміла, що це – щось жахливе. Це, власне, був останній раз, коли я чула голос свого коханого».

 У травні 2022-го року Юлія з сином переїхали жити до Києва. «Ще коли були в Молдові, знайшовся хороший варіант для оренди в українській столиці, - згадує. – Я повернулася з-за кордону в рідну країну з радістю, тому що точно знала: тут легше розшукувати через різні урядові інстанції Юру. Тим більше, село батьків уже на той момент було повністю окуповане росіянами, і тут я могла би швидше знайти варіант, як їх звідти визволити і перевезти на підконтрольну Україні територію».

Натепер у Юліних спогадах – кілька марафонів: один стосується переведення Юрка зі статусу зниклого безвісти у статус військовополоненого (хто в темі, той розуміє, наскільки це важливо і скільки високих кабінетів задля цього треба пройти!); другий – пошуку можливостей для передання харчів, ліків та предметів першої необхідності через маріупольських знайомих у Горлівську колонію, де перебуває Юрій Ставрунов; третій -  переїзду на Київщину батьків Юлі, тобто буквально їхнє звільнення від катувань

 (дуже муляла росіянам успішність українського фермера, який своєю наполегливою й чесною працею на землі зумів нажити собі великі статки, а також той факт, що і син, і зять його – у війську). «Найстрашніший спомин із цих усіх «епопей» - коли у відділку столичної поліції мене послали здавати ДНК, - відтворює в пам’яті жінка. – Я тоді мало не кричала на хлопців-у-погонах: «Навіщо ДНК?! Мій Юрик – живий!!! Він мені телефонував!!!».

Юра пройшов і Оленівку, і Донецьк, і Горлівку. Є чутки, що полонених незабаром перевезуть іще кудись… За майже два роки війни з Юлею спілкувалися два обміняні з полону хлопці. Казали, що незважаючи на душевний біль і поранення (у Юрка травмоване коліно), Ставрунов тримається гідно і постійно говорить про дружину і сина.

 «Я передала йому в Горлівку 32 листи, а він мені – 18, - каже згорьована жінка. – Знаємо з його слів, що сумує за рибалкою з тестем і за тещиною солянкою. Ми з нетерпінням чекаємо на повернення нашого татуся, коханого чоловіка і зятя. Все це буде, і ми віримо, що дуже скоро».