У полоні вчив хлопців молитися до Бога

Затишний будиночок великої родини Рудчиків оточений густим лісом. Саме тут посеред столітніх дубів, сосен, ясенів, кленів, лип у селі Клепачів у самісінькому серці Волині, 6 січня, перед Святвечором народився майбутній український воїн Ігор Рудчик.

Найстарший син у родині Рудчиків Ігор зростав добрим і чуйним, а ще - дужим і широкоплечим, як ті дуби, які оточували хлопчака із самого народження. Ігорко, здається, з колиски любив слухати українські пісні, мав дуже гарну пам’ять і тому знав дуже багато віршів і колядок. «Ігорко перед сном любив, щоб йому співали пісні. Ми всі співали, в нас дуже співоча родина. Хто вкладав спати дитину, той і співав йому. Як починались Різдвяні свята ,то моїх хлопців чекали у кожній хаті. Село нас протяжністю три кілометри. Але їх дуже чекали. Ще мої хлопці завжди допоможуть піднести чи підвезти сумки знайомим, а часто навіть не знайомим», - розповідає 45-річна Юлія, мама чотирьох синів.

Жінка поринає у спогади. Згадує, як зростали її сини. Найпершим народився Ігор, потім Сашко, Тарас, а вже значно пізніше – Орест. Всі хлопці Рудчики дружні і веселі. Про це знають не лише у селі, але й за його межами… На подвір’ї багатодітної родини завжди було гамірно… Коли Ігорко гостював у сестри пані Юлії у Генічеську,то в неділю прокидався зазвичай дуже рано. Тітка його вбирала у святковий одяг. А після того вони разом йшли до церкви. Мама Юля пишається своїм сином – він змалечку знає дуже багато молитов і з радістю завжди йде до храму.

«Я гратися не маю часу,бо вчора бачив дивний сон, що до одинадцятого класу стану такий як Соломон», - блакитнооких хлопчак у костюмі стоїть на лінійці і перед усією школою розповідає вірш, який напередодні із ним вдома вивчила мама.

Навчання у школі давалось легко Ігорю.

Навчання у школі давалось легко Ігорю. Після закінчення школи хлопчина пішов навчатись до залізничного технікуму, який закінчив з відзнакою, згодом - здобув вищу освіту і приїхав працював за фахом у Ківерці. А звідти поїхав служити до Маріуполя. Через якийсь час Ігор повідомив маму, що підписав контракт і планує продовжувати службу.

У січні 2022 року Юлія разом із наймолодшим сином Орестом приїхали до Ігоря на День народження. «Ми гуляли містом, Маріуполь був таким святковим. Все сяяло довкола нас. Ми ходили всі разом у центрі, побували на катку. Було так якось затишно всім разом», - згадує мама українського воїна останній раз, коли вона бачила свого старшого сина.

24 лютого 2022 року у родину Рудчиків увірвалось справжньою бідою. Адже у Маріуполі, крім Ігоря проходив службу ще й його молодший брат Тарас. А найменший Орест саме був у гостях у тітки в Генічеську,коли місто у перший же день окупували росіяни.

«Бувало тижнями я не знала нічого ні про Ігоря, ні про Тараса. Але через якийсь час вони виходили на зв’язок. Потім я для себе визначила, що телефонуватиму вже тоді, коли зв’язку не буде декілька тижнів. Подавала у розшук і одного, і іншого. Десь у березні пропав зв’язок взагалі з усіма. То я тоді ходила у церкву, багато молилась Богові», - розповідає про перші місяці війни пані Юлія.

У повній невизначеності жінка продовжувала сподіватись на диво. І одного дня у неділю, повернувшись із церкви, Юлія почула виклик на телефонів. Дзвонила дружина Ігоря Ірина, яка знаходилась у Маріуполі і з якою свекруха також не мала ніякого зв’язку. Іра, як і мама, не знала, що з Ігорем і де він. Але через якийсь час у той самий день зателефонував і Ігор. Він трохи заспокоїв матір і дуже втішився, що з дружиною все більш-менш гаразд. Через якийсь час Ірині вдалось виїхати із окупованого міста.

Згодом від невістки пані Юля дізналась, що Ігор якийсь час знаходився у порту. «Вони їздили по місту, вивозили продукти, які були у частині. Коли бачили на вулиці людей, то намагались їм дати хоча б щось із продуктів… А одного разу Ігор подзвонив по відеозв’язку. Вони вже тоді були на «Азовсталі», то я чула такий страшний стогін. Ігор мені говорив, що вони вже все навчились – як могли самі допомагали пораненим. Кругом були поранені», - моя співрозмовниця не стримує сльози. Матері довелось багато пережити за ці довгі місяці після 24 лютого. Найменший Орест, якому зараз вісім років, декілька місяців прожив під окупацією. «Моя сестра вчителька. Їй пропонували і роботу окупанти, і паспорт російський, але вона зуміла всією родиною виїхати і Ореста нашого вивезла. Він разом із родиною сестри щовечора ставав на коліна і молився. Ми дуже переживали, адже вони довго не могли виїхати. У місті вже робили катівні з училищ. Побачила свого молодшого сина я у серпні 2022 року.

Моїм рідним вдалось вибратись із окупації через Крим, звідти – у Росію, а потім - у Європу», - згадує свої переживання за дітей мама чотирьох хлопців.

Жінка говорить зовсім тихо. Повертається у спогадах до Ігоря. Юлія розповідає, як хлопчина, якому вдалось вийти із полону говорив за Ігоря: «Він у вас молодець. Він обов’язково повернеться, повірте. Він нас навчив молитися». Ось так жінка і чекає вже понад півтора року. Їздить на всі акції, які проходять на підтримку військовополонених. Для того, щоб хоч якось допомагати синові у полоні, довелось звільнитись із роботи, адже поєднувати працю і постійні поїздки на мітинги не надто виходило.

Вона показує фотографію, яку родина зробила влітку 2021 року. На світлині - жінка зі своїми чотирма синами біля рідної хати у Клепачеві – всі усміхнені і щасливі. «Тоді Тарас саме мав їхати до Маріуполя, у нього закінчувалась відпустка, а Ігор саме приїхав у відпустку. А я тоді була на заробітках закордоном.

Раптом мені так захотілось додому, я кинула все і поїхала, от ми і сфотографувались тоді всі разом… Ми всі переживаємо зараз за Ігоря. У мене дуже дружня родина. Старша сестра щодня молиться, як були ще в окупації, то всі в 21:00 ставали на коліна і молились. Всі – і старша сестра Світлана з своїми синами, і середня сестра з донькою і сином допомагають мені, щоб я їздила на різні акції. Висилають мені гроші. От і сьогодні їду в Женеві за їх кошт. Хлопці мої також переживають, у всіх тліє душа. Я дуже рада що в мене багато дітей. Мабуть, завдяки їм мені легше переживати це жахіття. З Тарасом розмовляла, то казала, добре що вас четверо. Ігор прийде, то буде кому підтримувати», - говорить матуся, яка виховала двох захисників Маріуполя.

19 грудня Юлії Рудчик виповниться 46 років. Сини зазвичай дарують своїй мамі квіти і допомагають накривати на стіл. «Дуже хочу, щоб ми знову біли всі разом. Я дякую Богові, що мої сини живі і здорові. Ігор, якому у полоні виповнилось 28 років, через хлопців переказував, щоб ми не робили із їхньої неволі траур, щоб святкували і жили, до церкви ходили, бо вони також між собою святкують, мають краєчок хліба, яким можуть поділитись. І на тому добре. Головне, щоб вони були живі. А ми їх дочекаємось вдома!» - переконана Мама українського воїна.