Буду військовим, як Мама!

Маші 10 років. Вона народилась у Маріуполі. В Маріуполі вона зробила свої перші кроки, пішла до 1 класу місцевої школи. В Маріуполі народилась її мама, бабуся.

Сьогодні Маша разом із 16-річний братом Артемом, бабусею Інною, тіткою Оленою, чоловіком Олени Євгеном, який прийняв дітей сестри дружини, як рідних, двоюрідними сестричками Златою, Діаною, Амелією живуть у Золочеві на Львівщині. Дівчинка відвідує тут школу, після уроків гуляє біля старовинного замку. Тут майже не чути вибухів. Вона приїхала сюди влітку 2022 року. Вже навіть звикла до відносно мирного життя на західній Україні, але у Золочеві немає мами і немає моря…

Щовечора Маша стає навколішки біля ікон і біля портретів своєї мами Галі. Дівчинка разом із двоюрідними сестричками молиться, щоб по швидше повернулась її матуся.

18 вересня 2023 року мамі Маші і Артема Галині Носковій, українській військовій, виповнилось 39 років. Жінка майже від самого початку війни перебуває у російському полоні. До недавнього часу у офіційних документах Галина Носкова значилась загиблою.

«Загинула при виконанні 27 березня 2022 року», - значилось у офіційному листі, який надіслали рідним із військової частини.

Інна Валеріївна, мама Галини розповідає, що у перші дні війни був хоч якийсь зв`язок з донькою: «Декілька разів вона із колегами приїжджала набирати воду. 16-18 березня вони через день-два приїздили. Брала їжу, воду, чоловічий одяг. Говорила: «Мам, хлопцям треба у щось переодягнутись». А 23 березня вона прийшла востаннє. «Ми зібрали речі, взуття. Попросила посмажити трохи млинців – на 14 чоловік. Я посмажила. Вона все це зібрала, обійняла дітей, нас всіх і поїхала. Я її просила залишитись, але вона не могла їх кинути, вона була для тих хлопчаків, як мамка», - згадує мама української військової. З того дня жінка більше не бачила свою доньку.

Мама Галини Носкової Інна Валеріївна до останнього не вірила у загибель доньки. Вона згадує, як шукала її у моргах Маріуполя: «Попри небезпеку я ходила пішли, шукала доньку всюди. Була у моргу, шукала тіло. Переглянула понад 2000 фотографій захоронених,але невпізнаних людей, які знаходились у моргу. Потім дивлюсь хлопці тягнуть якісь пакети. Раптом розривається пакет, а там наш військовий. Питала у них, чи не було там жіночки такої світлої. Вони сказали, що ні. Жара 40 градусів, а ці всі люди лежать на вулиці. Це ж чиїсь діти, батьки».

Потім із молодшою донькою Оленою, також військовою, пані Інна довгі місяці шукала хоч якусь інформацію про Галину. Були різні переписки у соціальних мережах. Десь вдалось знайти фото обстріляної машини, у якій їхали українські військові, з ними була Галя. Потім вдалось поспілкуватись із медсестрою, яка робила операцію жінці, у якій, за описом рідних, вона впізнала Галину.

Жодного дня жінки не припиняли своїх пошуків, аж раптом одного дня в одній із телефонних розмов вони почули таке омріяне: «Ваша Галя жива». Спочатку статус із загиблої на полонену не змінювали. Аж поки у грудні із полону не вийшли перші побратими Галини. Одна із жінок підтвердила, що чула як щоранку під час переклички звучало прізвище «Галина Носкова». «І була відповідь, значить вона там була. Потім інша жінка описала жінку із рисами обличчя нашої Галі. Вона зауважила, що бачила жінку із макіяжем у колонії. А у нашої Галі був перманентний макіяж», - згадує важкі пошуки мама Галини Носкової.

Ще багато-багато ниточок, які врешті-решт підтвердили – їх Галя жива. Всі сни, які цими довгими місяцями снилися рідним про Галю, всі розмови, всі перегляди відео, фото у мережі, ці щоденні пошуки у Маріуполі – все було не марним.

Інна Валеріївна згадує, як не хотіла їхати із Маріуполя, знала, відчувала просто, що тут вона має шукати доньку. Але якось влітку 2022 року до їхнього дому прийшли «кадирівці» та «ДНРрівці» - вони шукали тих, у кого були родичі українські військові. На щастя, вдома у той момент нікого не було. Коли ж жінка повернулася, сусіди повиходили зі своїх будинків, вони попередили знайому про небезпеку. Вони хотіли допомогти своїй сусідці, адже до квітня 2022 року всі ці люди – 26 чоловік сиділи у її підвалі, де було найбезпечніше місце на вулиці. 22 червня Інна Валеріївна разом з онуками вирішила їхати з міста, спочатку дістались до Запоріжжя, а потім – у Тернопільську область, там на рідних чекала молодша донька Олена, яка раніше разом із трьома маленькими донечками евакуювалась із Харкова. Пізніше родина переїхала до Львівської області - у місто Золочів.

Пані Інна пересилає мені фотографії своїх донечок-красунь – Галини і Олени. Між дівчатами 4 роки різниці. Галині 39, Олені 35. На світлині обидві усміхнені жінки у вишиванках, їхні голови прикрашають українські віночки. «Це 2017 або 2018 рік. Маріуполь», - розповідає мама.

На іншій світлині вся родина разом – Олена зі своїм чоловіком і дівчатами, Галина зі своїми дітками, мама Інна. Всі посміхаються, жінки тримаються за руки. «Це ми їздили у Харків на День народження до Оленки», - пояснює Інна Валеріївна.

Далі жінка надсилає фотографії своїх онуків. Діти стоять на одній із численних акцій на підтримку українських військовополонених у Києві. Хлопчик і дівчинка тримають портрет гарної, білявої жінки. «Поверніть нашу маму з полону… Вона стала на захист країни, тепер вона в полоні 17 місяців… Після поранення», - написано на плакатах у руках дітей.

Ще багато-багато фото. Вони різні. Щасливі – до війни. Після – одні руїни. Руїни квартири на вулиці Захисників України, 52.

У січні 2022 року Інна Валеріївна саме виплатила кредит за цю квартиру – придбала її для дітей. Там вони і жили, поки не почалась війна. А 19 березня квартиру розбомбили окупанти.

«Діти, онуки мене врятували просто. Наш Артем за себе не думав ніколи. Галя їх так виховала. Коли були обстріли, то наш хлопчик кидав одіяло на підлогу, лягав зверху на Машу і прикривав її своїм тілом. Коли я плакала, то він мені казав, бабусю, не псуй Маші психіку. Так само Маша не давала мені плакати. Казала: бабусю, не псуй Артему психіку. Так досі говорять, той не можу я плакати. Я чекаю свою донечку, знаю, що вона повернеться до нас, до своїх діток», - говорить крізь сльози мама української військової, Героїні, яка ціною власної свободи захищала рідне місто.

Мама Галі сидить у кімнаті орендованої квартири у Золочеві, поруч вчать уроки старші онуки, в сусідній кімнаті бавляться молодші дітлахи.

В квартирі гамірно. На ліжку Інна Валеріївна розложила акуратно випрасуваний одяг Галини, який, як найдорогоцінніше у світі, в останній момент встигла захопити жінка із Маріуполя. «Я одяг Галюсі попрала, попрасувала і знаю, вірю, що вона скоро повернеться додому!»,- крізь сльози говорить Мама, яка у найважчі хвилини не вірила, що її донька загинула, яка ось уже понад 17 місяців чекає свою дитину із російської катівні.

14 вересня сину Галини Носкової Артему виповнилось 16 років. Артем обрав своє майбутнє - він хоче бути військовим, як мама. 12 грудня Маші виповнилось 10 років. Дівчинка малює для мами гарні картини і мріє стати дизайнером. Діти впевнені, скоро їхня Найрідніша повернеться додому. І вони будуть разом, щоб ніколи більше не розлучатися. Будуть знову щасливі, як раніше...