Я щодня пишу до Сергія листи…

Корінні маріупольці Галина Василівна і Володимир Дмитрович прожили разом довге і щасливе життя. Вони народилися у цьому українському місті на березі Азовського моря. 36 років пліч-о-пліч вони тут пережили багато радощів і печалі. Разом вони посадили садок, збудували будинок, народили і виплекали сина. А ще доньку…

Разом вони переживали загибель єдиної доньки Ксенії на «Азовсталі». Разом вони чекають додому повернення з полону свого єдиного синочка Сергія… Все разом.

24 лютого 2022 року назавжди змінило життя цієї щасливої родини. Дитячий сміх, застілля, зустрічі з рідними, веселі розмови з друзями – все зникло із цього колись такого затишного обійстя на вулиці Зелинського.

Після 24 лютого 64-річна Галина Василівна лише зрідка виходить на подвір`я свого напівзруйнованого будинку у самому серці Маріуполя. Жінка довго вдивляється у зелень дерев колись такого квітучого саду, торкається руками лози винограднику, що росте біля порогу, вона плаче, плаче від спогадів, плаче від болю. Перед очима щодня постають дитячі обличчя її найрідніших кровинок. Пані Галина нікуди не їде з міста. Попри те, що всі рідні виїхали, попри блокаду, попри голод, який довелось пережити, попри постійні вибухи. Попри те, що російська ракета майже зруйнувала будинок. Їй так легше, тут, вдома легше жити і чекати. «Я так ближче до своїх дітей», - думає жінка, яка щохвилини чекає, що Сергій нарешті приїде із полону. Розділяє це небезпечне чекання у окупованому місті із Галиною Василівною її хворий чоловік Володимир Дмитрович, а ще - Ксенін пес Муха, кіт Шпоня і вівчарка Ельза.

35-річний Сергій Монастирний разом з старшою сестрою Ксенією та її чоловіком Русланом за декілька років до війни проходили військову службу. Потім закінчився контракт і кожен почав займатися улюбленою справою. Кожен вибудовував, вимріював життя у Маріуполі. Сергій планував відкривати юридичну практику, чоловік Ксенії Руслан мріяв про власний ресторанчик.

Але 23 лютого 2022 року зненацька, як грім серед ясного неба, колишнім військовим прийшло повідомлення про те, що потрібно негайно з`явитись до військової частини. Ось тоді все змінилось. Зв`язок із рідними родина Сергія і Ксенії втратила у лічені дні…

Десь далеко від рідного Маріуполі у чеському містечку по старовинним вуличкам блукає рудокоса жінка, яка тримає за тоненьку ручку маленького хлопчика, схожого на Маленького Принца із казки Екзюпері. Жінка гуляє с хлопчиком і говорить до когось ще, до того, кого ніхто, крім них двох не бачить.

«Сергію, бачиш, як тут гарно! Вчора ми святкували твій День народження. Разом із тобою. Ти ж бачив, я спекла тобі торт. Я купила тобі м`якеньку качечку! Ми так тебе чекаємо!» - дуже тихо говорить незнайомка…

Ми спілкуємось з Мілою по Телеграму. Вона далеко. Час від часу нашу розмову перериває плач молодої жінки, яка вже понад півтора роки чекає з полону свого коханого чоловіка. Жінки, яка пережила окупацію, голод у підвалі, невідомість, яка попри страх разом із тисячами інших українців і українок рятувала свою дитину у холодному і страшному березні 2022 року із українського міста Маріуполь, яке окупувала росія.

«Останній раз я бачила свого коханого 26 лютого 2022 року. Лише на декілька хвилин він вийшов до мене. Я принесла йому подушку і їжу на КПП. Перед цим я запитувала його, на чому він спить, він сказав мені, що на касці. Ось я і віднесла подушку.

Я не думала, що це так надовго буде. Хоча я одразу хотіла з ним йти служити. Я ж медсестра. Мої там руки не будуть зайвими. Але мама Сергія, наша спільна мама, була категорично проти. І Сергій мені не дозволи йти. Сказали, що я потрібна дитині», - ось так я і залишилась.

Далі були тижні невідомості, що переривались коротенькими записками, які чоловік передавав коханій дружині. «Люблю, все буде добре, бережи себе і дитину. Як ти?», - ось коротенький зміст послань між найріднішими людьми. 2 березня зв`язок із чоловіком Міла втратила повністю. Не було вже навіть і коротеньких СМС. Лише пізніше від знайомої жінка дізналась, що чоловік разом з сестрою і чоловіком сестри знаходяться на «Азовсталі».

«Це було просто пекло. Я спочатку ходила, не знала, що робити. Місто бомбили. Ми перейшли жити у підвал. Там були інші люди з дітьми. Я не могла нікуди вийти. Навіть не знали, як батьки. Я боялась загубитись, втратити Сергія.

Врешті-решт я пішла у квартиру збирати документи, щоб йти служити, як у квартиру в цей момент потрапив снаряд. На нас обвалилась стеля. З поламаною ногою я знову була у підвалі. Довгі дні, страшні ночі і дні», - згадує пекло у Маріуполі Міла. Весь цей час вона не знала, чи живий чоловік, чи живі рідні.

Пізніше Міла дізналася, що сестра Сергія Ксенія загинула у березні під час чергового авіаудару по «Азовсталі». Спочатку тіла зберігали, щоб у майбутньому поховати. Але після другого авіа удару не залишилось навіть тіла. «Це була така рідна для Сергія людина. Вони з ним були просто не розлий вода. Дуже близькі люди. І Сергій, і чоловік Ксенії Руслан дуже важко пережили цю втрату. Мама, батько – всі ми. Ксенія була для нас цілим Всесвітом», - говорить Міла. Вона довго розповідає про теплі стосунки, які були між братом і сестрою, про міцну родину, про найкращі митті їхнього життя…

«В березні мені сказали, що Сергій живий, у квітні мені повідомили, що він загинув. Я не могла повірити, телефонувала у частину. Там підтвердили його загибель», - розповідає далі жінка, голос її змінюється, чути, як вона плаче, знову переживаючи довгі тижні невідомості, у які рятувала лише молитва. Аж раптом 24 травня Сергій сам зателефонував дружині і сказав, що все добре, попросив лише трохи почекати.

Це була остання їхня розмова. Далі знову невідомість і тиша. Аж поки раптом у грудні 2022 року не зателефонував незнайомець. Як виявилось, чоловік, що дзвонив, нещодавно повернувся із полону, він перебував із чоловіком Міли у тюрмі в Горлівці. Після того рідним вдалось налагодити переписку з Сергієм. Батькам навіть вдалось одного разу відвезти передачу для сина і чоловіка загиблої доньки. Але з 15 липня 2023 року у тюрмі, в якій перебуває Сергій полоненим заборонили будь-яке листування. І так до сьогодні…

Міла вірить, що вже у вересні Сергія поміняють і вона разом із сином Левом зможуть обійняти свого Героя.

А поки жінка скидає мені у Телеграм сотні фотографій. На знімках щасливі молоді люди, такі світлі, радісні, сповнені життя. На фотографіях батьки Сергія, усміхаються і тримають одне одного у обіймах. «Сергій дуже любить риболовлю… А ще ми любили гуляти нічним пірсом… Обожнювали пити каву на Драмі…Наш Халк (маленький песик)… Сергій на роботі (фото блакитноокого блондина у військовій формі)…Це Новий рік, Різдво…А це останнє фото із сестрою… А це останні фото з мирного життя. 23 лютого 2022 року. Ми ходили у кіно, прогулялись по Драму, спустились до моря. Відвідали улюблені місця. Ніби прощались з містом. Від початку війни я пишу щодня листи своєму чоловікові. Я їх не відправляю, але пишу. Книжку можна було б видати уже», - на цьому світлі спогади Міли закінчуються. Далі перед очима постає зруйнована квартира без стелі, розбиті іграшки, спалений будинок, підвал, заповнений дітлахами і дорослими. Поламана нога, евакуація, змучена дитина. Ці фотографії, як уламки життя, найстрашніші свої спогади, жінка не може видалити ні з пам`яті, ні з телефону.

«Я ніколи не повернусь у це місто. Це пекло на землі. Навіть, якщо його відбудують, я не зможу. Там трупи сусідів. Це місто мертвих. Ми знайдемо собі безпечне місто, заберемо до себе батьків і будемо починати все спочатку. Головне, щоб повернувся Сергій», - зі сльозами у голосі прощається зі мною Міла, яка продовжує чекати свого Героя і писати до нього щодня листи, говорити зі своїм чоловіком і жити життям, яке в одну мить знищили…