Мужнього – не зламати!

Валерій Лукащук виходив із «Азовсталі» у числі останніх - 20 травня 2022 року. 24 травня 2022 року Президент України Володимир Зеленський підписав указ про відзначення державними нагородами За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі захисників Маріуполя, в тому числі, майора Валерія Лукащука.

В українського військового Валерія Лукащука майже ідеальна біографія. «Він дуже любить свою роботу – стрільби, полігони, навчання. Він - військовим до мозку кісток! Це його життя, його покликання!» - розповідає із захватом і гордістю дружина Валерія Римма.

У дев`ятому класі юнак із невеличкого села на Хмельниччині поставив собі за мету – стати військовослужбовцем. «Він довго тренувався, займався, загартовувався. Він бігав довкола села, все робив для того, щоб вступити до військового вишу. У нас не було нікого військових у родині, але він дуже хотів», - згадує мама Валерія Лукащука Ольга Олексіївна. Як результат - у 2010 році після закінчення школи хлопець вступив до академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові за спеціальністю «артилерист». У 2014 році після закінчення навчання 21-річний лейтенант Лукащук поїхав на службу до Запоріжжя. З того-таки 2014 року багато разів їздив на війну на окуповану територію України. «Він отримував звання позачергово. У 28 років він отримав звання майора. Валерію завжди все вдається, чого він прагнув», - продовжує розповідь про чоловіка Римма.

Жінка надсилає мені фотографії із минулого життя. «А це зі старшою і молодшою донечками, це з Маріуполя, це з парку. А це – з «Азовсталі», - у хронологічному порядку відкриваю я фотографії. «А це наше єдине спільне фото», - підписана яскрава світлина із затишної квартири. На знімку щаслива родина. Мама, тато і двоє маленьких донечок на фоні новорічної ялинки. Всі усміхнені і щасливі. До початку війни родина Лукащуків – тато, мама шестирічна донечка Аня і тримісячна Настя жили у Маріуполі. Жили звичайним життям – гуляли у парку, на набережній, тато ходив на службу і повертався додому, де на нього чекала любляча родина.

24 лютого Римма разом із двома донечками, двома сестрами і чотирма племінниками назавжди виїхала з Маріуполя. «Валєра мене готував до цього. Він декілька тижнів вночі їхав по тривозі. Ось так 24 лютого він поїхав посеред ночі. Більше я його не бачила», - згадує останній день вдома дружина українського військового.  прихисток.

Того ранку жінка, яка ще зовсім недавно навчилась водити, сіла за кермо і їхала вулицями міста, яке вже активно обстрілювали росіяни. Час від часу телефонував чоловік, який намагався вивести своїх рідних безпечними шляхами. Майже 12 годин зайняла дорога до Запоріжжя, потім була коточка ночівля у знайомих і далекий шлях на Хмельниччину – до мами чоловіка, де вся родина і знайшла. «Зараз ми всі разом придбали невеликий будиночок на Хмельниччині і живемо недалеко від мами Валєри. Нас дуже багато, багато дітей, багато клопотів», - посміхається Римма, яка до декрету працювала вихователькою у дитячому садочку.

Жінка, згадуючи минуле, говорить, що мріє повернутись до Маріуполя, коли він буде українським: «Ми були там такі щасливі. Я обіцяю своїм донечкам, що коли до нас повернеться тато, ми поїдемо подорожувати. Старша має вірити у хороше, чекати хорошого. Ось в неї повернення тата і асоціюється із подорожами і веселощами».

Дружина українського військового останній раз говорила із своїм чоловіком 27 серпня 2022 року. Він тоді перебував у Оленівці. «Наступного дня мені зателефонувала жінка, у якої так само був чоловік у Оленівці і повідомила, що Валерія кудись забрали. З того часу ми не знаємо про нього нічого. Зв`язок обірвався. Що з Оленівки, що з «Азовсталі» Валерій телефонував, писав, він завжди цікавився нами. Жодного разу він не скаржився на свій побут чи не говорив про свої проблеми. Я розумію, що він нас оберігав від цього. Але про їжу він казав, що у АТО їсти доводилось і гірше, спати казав, що і раніше доводилось не в надто граних умовах. Тому він ні на що не скаржився», - розповідає Римма.

Під час перебування на «Азовсталі» чоловік був поранений. «Але, коли виходили вони, то вже все зажило. То він також не акцентував увагу на цьому. Завжди втішав мене і говорив, що все буде добре», - додає жінка.

Розглядаю фотографії 30-річного майора Лукащука. На одній зі світлин чоловік стоїть поруч із пам`ятною дошкою Роману Шухевичу у Хмельницькому. «Мудрого не одурити, чесного – не купити, мужнього – не зламати». На іншій світлині – чоловік із родиною у вишиванках. «Це ми на День Незалежності у 2021 році у Маріуполі», - пояснює Римма. Інша фотографія із тримісячною донечкою із відеозв`язку з «Азовсталі». На руці Валерія вибите зображення козака із мечами. «Ми ним пишаємось. Його похресник, мій 11-річний онук, також хоче бути військовим. А я найбільше хочу, щоб мій син, наш Герой і воїн був поруч зі своїми дітками», - ділиться своїми мріями мама Валерія, яка саме знаходиться у Києві на акції у підтримку українських військовополонених.

Свої перші кроки Настя зробила без тата. У другий клас Аня також пішла без тата. Але разом з бабусями і мамами дівчатка ось уже понад півтора року чекають на свого захисника. Дивлюся на фотографію двох дівчаток. Старше дівча із карими татовими очима у руках тримає акуратно намальований портрет військового. Каліграфічним дитячим почерком написано: «Ми чекаємо на тебе, Татку! Скільки ще?» Через місяць Анні виповниться сім років…