Ми сильна нація і нам ніхто не страшний!

У невеличкому селищі Народичі на Житомищині, яке розташувалось над місцем злиття річок Уж та Жерев, живе звичайна українська сім`я Лавренчуків. Все б нічого. І робота є, і будинок затишний, і домашнє господарство до ладу. І сини-красені підростають… Але розпочалась війна, яка докорінно змінила життя цієї родини, як і життя сотень тисяч інших українських родин.

17 березня 2022 року у Маріуполі через декілька тижнів після початку повномасштабної війни старший син Лавренчуків Владислав потрапив у полон. «Він проходив строкову службу у Маріуполі. Владік дуже хотів там служити. Ми відмовляли його, говорили, що у Маріуполі небезпечно. Бо ж там під боком вже точилася війна. Але всі наші прохання залишились марними. Наш син вирішив і не хотів нічого чути. Хоча в нього була можливість їхати до Запоріжжя», - розповідає мама Владислава Наталія Миколаївна.

Жінка говорить зі мною по телефону. Довго збирається з думками, трохи чутно її тремтячий голос. Нашу розмову раптом перериває повітряна тривога у додатку наших телефонів. «Знову злетіли», - на декілька секунд зупиняє свою розповідь мама українського воїна.

«4 серпня Владіку виповнився 21 рік. Ми вже другий День народження мого синочка були не поруч з ним. Того року я була просто у трансі якомусь після усіх подій, після звістки про полон.

А цього року я із іншими мамами була у Києві на акції у підтримку військовополонених. Ми чекаємо наших дітей вдома і робимо все від нас залежне, щоб їм допомогти», - розповідає жінка.

Вже майже півтора року рідні українських воїнів, які потрапили у полон, спілкуються між собою і підтримують одне одного. Біда зблизила різних людей із різних куточків України. Всі вони пишуть в загальні чати, переглядають тисячі фото щодня, шукають рідні обличчя, допомагають знайти комусь сина, комусь онука, комусь батька чи брата. «Ми всі зараз разом. Всі новини переглядаємо разом, за всім слідкуємо. Раптом комусь вдасться побачити те, що хтось інший пропустив. Від того, часу, що Владік у полоні, мені вдалось знайти декілька відео із ним. Але й це добре, значить живий-здоровий», - говорить мама Владислава.

Після того, як син потрапив у полон, жінка лише один раз мала змогу з ним поговорити по телефону. Трапилось це 27 березня. Серце Наталії Миколаївни досі починає битись швидше, а голос якось сильніше тремтить, коли вона говорить про це: «Він сказав, що у нього все добре. Заспокоював мене. Говорив, що обов`язково повернеться. Довго ми не говорили». А потім аж у серпні 2022 року родина отримала листа від свого коханого синочка. Лист російською мовою був, вочевидь, написаний під копірку. Але і та звісточка ще й досі гріє душу мамі і татові. Після того більше жодних листів і дзвінків від своєї кровинки Лавренчуки не отримували. «Він ніколи не писав російською мовою. У листі були помилки. Добре, що він у школі так і не вивчив тієї мови», - ділиться своїми думками мама українського Героя.

А потім вона поринає у спогади і просто на одному подиху розповідає про свого сина: «Він закінчив гімназію. Допомагав нам у всьому, потім закінчив технікум, а коли постало питання  служити чи ні, то він жодної секунди не сумнівався. Наш син хотів іти у армію, хотів захищати Батьківщину. Владислав цілком свідомо зробив свій вибір». А вибір його був однозначний - служити. Одного разу, коли мова йшла про військовий обов`язок, Владислав беззаперечно сказав батькові: «Тату, ми сильна нація і нам ніхто не страшний!» Ніхто з ним не сперечався після того.

Коли ж Владислав приїхав на службу до Маріуполя, то просто закохався у це місто. «Він мені весь час говорив, що я маю побачити це гарне місто. Мріяв, що прийде літо і ми разом будемо гуляти на березі моря. Але не сталося так. Біда прийшла до нас», - з сумом говорить Наталія Миколаївна. Але швидко згадує ще одну мрію свого сина і з усмішкою, яку і відчуваю навіть по телефону, знову поринає у свої теплі спогади. Владислав дуже хотів заробити грошей і купити невеличкий будиночок на березі моря для своїх бабусі та дідуся. «Вони багато працюють, а він хотів, щоб вони відпочивали. От і мріяв про таке. Він дуже любить своїх бабусю і дідуся. А ми знаємо, що Владік обов`язково повернеться і втілить свою мрію у життя», - вірить мама українського Героя. Вірять у це і односельці молодого воїна.

А ще пані Наталія згадує, що її Владислав дуже любить котів. Він, коли знаходив бездомних кошенят, то завжди приносив їх додому, рятував знедолених тваринок від голодної смерті. Ось і Мурзик, якого ще хлопчаком Владислав підібрав просто на вулиці, рідні переконані, також з ними чекає свого рятівника. Він, здається, виглядає його, сидячи на порозі.

За словами мами найкращого друга Владислава Олени Миколаївни, більш надійного і правдивого товариша у її сина не було ніколи. «Мій син дуже переживає за Владіка, свого

найкращого друга. Він – дуже порядний і сміливий. Ми дуже чекаємо його додому і знаємо, що він неодмінно повернеться», - коротко говорить мама товариша.

Родину Лавренчуків добре знають у Народичах. Обидва сини Владислав і Максим закінчили місцеву гімназію. «Це дуже гарні діти. Дуже виховані. Це заслуга батьків, які привчили своїх

хлопців до поваги, праці і дисципліни», - розповідає про своїх учнів вчителька Юлія Василівна. Жінка з сумом згадує той день, коли довідалась про те, що її учень потрапив до полону. «Дай Боже йому сил все це пережити. Знаєте, Владислав ніколи перший не ліз у бійку і завжди захищав слабших. Дай йому Боже все це випробування витримати і повернутися до нас додому. Я якось особливо сильно засмутилась, що наш Владік потрапив у полон, але знаю, що все буде добре», - говорить вчителька.

Час невпинно іде… Мама Владислава згадує останній раз, коли її син був вдома у січні 2022 року. Тоді Старший брат спеціально помінявся відпусткою із товаришем, щоб приїхати на День народження свого молодшого братика Максима. «Це були найщасливіші дні нашого життя. Ми всі були разом», - згадує пані Наталя. З того часу у кімнаті Владислава нічого не змінилося, все так, як залишив господар... Ось-ось, здається, відчиняться двері і пролунає такий любий голос: «Мамо, я вже вдома!»