Ми разом повернемось на український Донбас і втретє розпочнемо наше життя!

«Доброго дня Вам, сонечко моє ясне, зіронько ти моя! Вітаю тебе зі твоїм 18-річчям, щоб ти була завжди щаслива, з коханим чоловіком, щоб все було добре! Я тебе сильно-сильно люблю! Чекайте на нас!» - звертається на відео до своєї дружини Нелі 18 квітня 2022 року її чоловік Олександр Крикля. На задньому плані на відео – руїни «Азовсталі». Сивочолий чоловік із добрими очима у військовій формі посміхається своїй дружині, він зі сміхом промовляє найзаповітніші слова. На відео видно, що Олександр поспішає, він захекався, але намагається не засмучувати кохану дружину. Неля тисячі разів переглянула цей запис. Підполковник Національної гвардії України Олександр Крикля знаходиться у російському полоні понад півтора роки.

У грудні 2023 минає 30 років як підполковник Олександр Крикля служить в лавах української армії. Його дружина зі сльозами на очах згадує, що в дитинстві її Сашко мріяв про військову службу, проте вважав, що тільки найдостойніші мають право керувати іншими людьми. Тому після 9 класу він пішов вчитися на ветеринара. Після закінчення технікуму він почав працювати за фахом. Здавалось, що в житті вже все було вирішене.

Але так склалася доля, що давня дитяча мрія сама наздогнала юнака. В той час він вже навіть намагався втекти від служби в армії. Але врешті-решт майбутньому військовому вручили повістку і у 1993 році він поїхав служити до Донецька, де рік відслуживши строкову службу, підписав контракт. Пізніше чоловік закінчив Донецький державний технічний університет, а після закінчення отримав звання молодшого лейтенанта. Спочатку був у частині фельдшером  ветеринарної медицини , потім - начальником складу паливно-мастильних матеріалів , командиром роти, а у 2014 році обійняв посаду начальника служби паливно-мастильних матеріалів, на якій і працював до повномасштабного вторгнення.

«Все було у нас добре у Донецьку – у 1995 році ми одружились, пізніше – народились наші сини – Сергій і Ілля. У нас була квартира і будинок під Донецьком. Але в 2014 році круто змінилося наше життя. Ми виїхали до Маріуполя. На той час у нас було одне лише бажання - щоб не було війни. Ми виїхали і почали будувати з нуля своє життя у Маріуполі. Ми це місто дуже полюбили, приросли до нього і душею, і тілом. Саша працював, а я з 2014 року не працювала. Ілля у нас спортсмен, він хокеїст – чемпіон України серед саоєї вікової групи, кандидат у майстри спорту, член збірної України U20, U18, виступав на чемпіонаті світу, срібний призер чемпіонату світу у своїй групі 2022  та 2023 року. Я вісім років свого життя завдяки Саші мала змогу віддати дитині», - згадує про своє життя до війни Неля Миколаївна.

Старший син подружжя Крикля Сергій у 2014 році якраз закінчив школу у місті Донецьку. Юнак вступив до Донецького державного університету і ще три роки там жив та відвідував навчання. Але зрештою батьки зрозуміли, що Україна не скоро повернеться до Донецька, тож їхній син також виїхав. Він переїхав працювати до Львова, а паралельно закінчував навчання у Маріуполі. У Львові зустрів дівчину переселенку з доннечинни, створив сімʼю .  Сергій із дружиною проживають у Києві.

«Діти – це наше щастя. Я за них також вдячна Саші, бо після народження першого сина, я вважала, що з нас досить , але Саша наполіг і І народився Іллюша. Наші хлопці – це наша гордість. Молодший син продовжує хокейну карʼєру в українському клубі, - радісно говорить жінка, показуючи фото із численними нагородами Іллі, а потім знову згадує про страшний день початку війни.

«За два тижні до війни я приїхала до Маріуполя і була із Сашею. Я не вірила, що буде війна. Я ніколи не могла повірити, що росіяни на таке здатні. Мій батько росіянин, мама українка. Він з мамою вони одружились у 1970 році. Він 35 років прожив в Україні, похований в українській землі, яка стала його домівкою.  мені було дуже боляче від усвідомлення, що люди, яких я вважала рідними на таке здатні по відношенню до нас», - крізь сльози говорить Неля Миколаївна.

Пізно ввечері перед початком війни підполковник Олександр Крикля повернувся із добового чергування. Він ліг спати і, коли вночі йому передзвонили повідомити про тривогу, то чоловік навіть не відразу почув виклик. Коли ж він прокинувся, то тихенько пішов на кухню готувати собі каву. «Я прокинулась, подивилась на годинник – була 5 ранку..Тривога у нас - сказав Саша. Ми жили на Східному. Це мікрорайон, якщо через поля, то він знаходиться за три кілометри до Широкіного, до лінії зіткнення. Коли відкрила вікно , то довкола дуже все гриміло. Ми часто чули вибухи і постріли раніше. Але навіть тоді мені до останнього не вірилось, що буде справжня війна», - згадує перші години війни Неля Крикля.

Далі Олександр поїхав на службу, залишивши дружну вдома. Але близько 12.30 у сусідній будинок влучила ракета. Через кілька хвилин задзвонив телефон. На іншому кінці говорив схвильований чоловік. Він почув вибух, перебуваючи у військовій частині, а вже через 30 хвилин приїхав і відвіз дружину, яка встигла зібрати документи, найнеобхідніші речі і кота Донбаса, у безпечніше місце. У квартирі побратима Дениса Неля разом із його дружиною прожила до 18 березня.

«Коли я була у Маріуполі зв`язку із Сашею не було. Приїжджали його товариші. Вони ще навіть привозили нам продукти і воду. 8 березня приїхав до нас Сашин  друг - привіз мені шоколадку і малюнок від Саша. Чоловік мені намалював красивий букет на клаптику паперу і підписав: «Моїй коханій – найкращі квіти!». Він мене всі 27 років називав «кохана», я його -«коханий». Я його дуже сварила, писала у листах: «Яку шоколадку! Вам там їсти немає чого. Ти б її сам там з`їв». Я уже розуміла, що вони на «Азовсталі». В сусідньому будинку на сьомому поверсі жили батьки Дениса, їхні вікна виходили в сторону «Азовсталі», тож ми мали змогу бачити обстріли, ми бачили, який там дим і що там твориться. Я тоді Саші написала: «Ми цю шоколадку з`Їмо з тобою удвох». Я була впевнена, що так і станеться. Термін придатності цієї шоколадки був до кінця вересня 2022 року. В мене така впевненість була, що до того часу він повернеться. Ця шоколадка до сих пір у мене. Вже рік, як вийшов термін. Але я чекатиму», - Неля Миколаївна .

За весь час перебування у Маріуполі три рази до жінок приїздили побратими Олександра. А 9 березня чоловік Нелі сам зумів вирватись. Але приїхав тоді, коли жінки саме вийшли . «Я відчувала, я так хотіла повернутися. І коли я прийшла, то побачила записку в дверях і передачу. Саша написав, що він чекав, але довше не міг чекати, бо йому треба було повертатися. В мене був просто розпач і відчай , що я його не побачила», - згадує дружина українського військового зустріч із чоловіком, який не судилось відбутись.

«В цей час, коли він був на «Азовсталі» я навіть спати боялась, мені здавалось, що якщо я засну, то уві сні не зможу молитись за нього. Тому що весь день я тільки ходила і молилась. І наше весільне фото я носила у кишені під одягом, щоб воно завжди було зі мною і коли я вночі засинала, я навіть уві сні продовжувала молитись», - продовжує свою сумну розповідь пані Неля .

18 березня, коли у місті не вщухали обстріли жінки наважились вибиратись. Знайомі довезли Нелю до Бердянська, а далі – до Запоріжжя. «У Бердянську я переночувала, здається, три ночі в ліцеї. Нас із котом приютили вчителі. Донбас дуже був переляканий, мені виділили окрему кімнатку і я там зі своїм Басіком жила, поки не їхала машина на не окуповану територію України. З Бердянська до Запоріжжя ми проїжджали 12 блокпостів. Лише на двох стояли люди слов`янської зовнішності. Тільки потім я зрозуміла ту небезпеку, на яку я себе наражала - я вивозила Сашин телефон, а у ньому - і номери українських військових, і довоєнні фотографії чоловіка з роботи. Я везла його документи, посвідчення учасника АТО, як у мене це не знайшли, я не знаю», - згадує свій шлях на рідну Черкащину до мами чоловіка Неля Миколаївна.

Шлях додому тривав довгі дні. Нарешті вона доїхала до Моринців, де минуло дитинство і Нелі, і її чоловіка. Нині тут мешкає мама Олександра. Вона живе у заквітчаній трояндами хатині. «Море троянд у мами Віри квітне завжди. У Моринцях народився Тарас Григорович Шевченко», - додає до розмови моя співрозмовниця.

У цьому мальовничому селі колись Неля познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Сталося це у першому класі сільської школи. «Ми з чоловіком народилися у одному селі, навчалися у одному класі. Він мені завжди говорить, що він коли мене в першому класі побачив, то так і закохався. Такий він однолюб. І так вийшло, що ми з ним одружилися у 21 рік. Він приїхав із Донецька у село і так ми з ним, не думаючи, одружились», - згадує щасливі миті свого життя дружина українського військового.

У 2020 році подружжя Крикля святкували 25 років спільного життя. Поруч із золотими скромними обручками, які молодим людям з великими зусиллями вдалося роздобути у далекому 1995 році, чоловік і дружина одягнули один одному срібні обручки. «Саша ніколи не знімав своєї обручки, він дуже нею дорожив. Коли ми одружувались у 1995 році скрізь була така бідність. І обручки у нас тоненькі були золоті. Але цінність їхня нематеріальна, цінність в тих роках, які ми з такою любовʼю їх носили. . В полоні якийсь час йому також вдалось ховати ці обручки, але потім відібрали і їх.

 пані Неля пригадує крайній Новий рік, який вони зустрічали разом із чоловіком. На Новий рік у квартирі родини Олександра і Нелі завжди була велика ялинка. Так було і того року. «А за чотири дні до війни Саша  раптово приніс  букет білих троянд. Я засміялася тоді, бо ж Саша дарував завжди квіти без причини. І цього разу приніс і сказав - так захотілось тобі квіти принести. - гарні спогади швидко один за одним виринають у пам’яті згорьованої дружини українського полоненого.

…Зв`язку із Оленівки із чоловіком у Нелі Миколаївни не було ніякого. Не було ні відеозаписів, ні фото у мережі. Лише потім від побратимів, яким вдалось повернутись із полону, жінка дізнавалась хоч щось про свого коханого. За весь цей час вона отримали лише один лист від чоловіка. Попри те, що зміст листа дуже стандартний і шаблонний, жінка з трепетом береже його, адже ці літери писала рука її найріднішої людини. «Молю Бога тільки про одне, щоб дав йому там сили витримати всі ті муки і знущання. Ми чекаємо Сашу вдома, ми разом повернемось на український Донбас і втретє розпочнемо наше життя», - переконана дружина українського Героя.

У листопаді 2022 року Неля Крикля пішла служити до лав української армії. Вона служить у військовій частині чоловіка, яка стала для неї підтримкою і силою  в такі тяжкі часи. Зауважує, що колись, коли вона пропонувала чоловікові, що піде на службу, той не погоджувався. «Але я вирішила, що там я потрібніша. Так мені легше переживати розлуку із моїм коханим, легше його чекати. У юності я хотіла бути військовою. От і збулась моя давня мрія через 30 років», - крізь сльози намагається жартувати жінка. Тож і найголовніша українська мрія також здійсниться як найшвидше . Сонце України встає на Донбасі .