А ми обов’язково прорвемось!

Владислав і Аліна познайомились у Харкові у 2017 році. Він саме закінчував академію Національної гвардії України. Вона працювала моделлю у відомих агенціях. Дуже швидко молоді люди почали зустрічатись і жити разом. Обоє гарні, амбітні, яскраві, талановиті. «Модель із подіуму і командир роти із окопу на кордоні із окупантами», - говорить про молоду пару мама Владислава Наталя Крамаренко.

У 2017 році відразу після закінчення навчання Владислав підписав контракт на п’ять років і поїхав служити до Маріуполя. Того ж року вони із Аліною переїхали до Маріуполя. Дівчина весь цей час їздила, то в Харків, то в Маріуполь.

П’ять років яскравого життя у парі - разом вони цибали з парашутом у Харкові, разом займалися рафтингом у Туреччині, разом ганяли на квадроциклах… Разом завели кота Марса, якого мама Владислава ще й досі лагідно кличе: «онучок»… Разом мріяли, планували – жили… Всього і не перелічити. Романтичні прогулянки на велосипедах. Ранішні поїздки на берег моря і зустрічі світанків. «Влад дуже любив зустрічати світанки на березі моря,бувало таке, що ми спеціально прокидались рано вранці, щоб поїхати на пірсі зустрічати світанок», - наречена Владислава Аліна розповідає про свого коханого у минулому часі.

Березень 2022 року назавжди змінив життя цієї молодої пари. «До війни ми часом сварились через дрібниці, а коли все почалось, то я зрозуміла, що це просто не варте того, щоб ображатись і сперечатись. Ми спілкувались,коли він був вже на «Азовсталі», то домовились, що як він вибереться, то ми розпишемось.

Коли все починалось, я питала його весь час,а що далі, що вони будуть робити в блокадному місті. А Влад відповідав, що йому дуже страшно за літніх людей, неповносправних і хворих, за дітей,а вони - обов’язково прорвуться», - згадує спілкування із нареченим Аліна.

Не зникла ця впевненість у Влада і 13 березня, коли на завданні на Лівому березі Маріуполя їх із побратимами «накрили» окупанти. Тоді уламок від бомби пролетів Владові через рот і застряг у горлі. Військовому поранило сонну артерію, розірвало щелепу, пів язика, рознесло повністю нижній ряд зубів. «Потім його привезли у шпиталь на Нептуні. Він мені потім написав, що там йому уламок діставали. Губу і язик зашивали. А вранці він прокинувся, а з горла тирчить якась трубка. Він не розумів, чим він дихає, не розумів, де знаходиться. І в цей момент росіяни скинули авіабомбу на госпіталь.

Згодом Влад мені потім писав із «Азовсталі», що він пам’ятає, як побратим йому казав: «Крамар, відкрий очі!». А він лише пам’ятав, що з горла хлистала кров. Його врятувало те, що він знаходився у післяопераційній палаті. Він написав мені потім про обстріл шпиталя з «Азовсталі»: «Я тільки пам’ятаю, як падає стеля. А хлопці на моїх очах загинули». Вони просто добивали поранених, кидаючи авіабомби на госпіталь», - Аліна не може спокійно згадувати останні тижні переписки із коханим, який попри важке поранення, не дозволяв собі слабкості.

Після авіаудару по шпиталю всіх, хто вижив, евакуювали на «Азовсталь». І вже з бункеру з чужих телефонів Влад писав коханій. Питав, як мама, говорив, що у нього все добре, хвилювався за рідних. Переписка була систематичною, військовий намагався написати рідним хоча б хрестик, коли зовсім не було зв’язку.

Через отримане поранення Влад не міг нормально ні їсти, ні пити. Всі ці дні він пив лише молоко і сік. «Йому його побратим приносив із частини персиковий сік. Де він його брав у тих умовах? Він мені писав: Я так хочу самий звичайний бутерброд з маслом. А я п’ю лише молоко і персиковий сік. 30 березня ми ще спілкувались. А ввечері його забрали з «Азовсталі», мали евакуйовувати гелікоптером у Дніпро разом із іншими пораненими», - згадує останні миті переписки із нареченим Аліна.

А далі була тиша. Аліна сподівалась, що 31 березня Влад, як завжди, вийде на зв’язок, адже переліт від Маріуполя до Дніпра не міг зайняти багато часу. Але цього не сталось. А десь ближче до обіду у російських новинах дівчина прочитала: «Под Мариуполем был сбит вертолет с нацистами».

«Вони так вихвалялись цим, писали, що вони убрали вище керівництво «Азову», а насправді там були самі звичайні хлопці з пораненнями – хтось без руки, хтось без ноги, вони просто добили поранених, вони вбили хлопців, які були без зброї», - крізь сльози говорить дівчина.

Аліна почала переглядати фотографії. На знімках було багато загиблих. Вона почала придивлятись, почала писати хлопцям на «Азовсталь», щоб вони хоч щось їй сказали. А хлопці тоді її втішали, мовляв, у тебе скоро весілля, а ти дивишся на трупи. Того дня внаслідок збиття вертольоту загинули 15 українських військових, в тому числі - пілоти. Двом пораненим вдалось вижити. «Тоді я побачила фото у формі національної гвардії. В мене в голові промайнула думка, що це він. Не знаю, як це пояснити, не хотілось до останнього вірити, ми там з друзями усіма дивились фотографії, наближали, порівнювали пальці і все, що тільки можна. Він, а раптом не він? Але вже через довгі місяці надій та пошуків з’ясувалось, що це таки був Владислав.

Хоча я до останнього не вірила», - ділиться страшними спогадами про загибель українського військового його наречена.

Влітку 2022 року, коли повернули тіла, у закриту групу скинули фото татуювання. Аліна відразу впізнала це дивне тату, яке якось ні з того ні з сього зробив Владислав – трикутник на лівій нозі біля кісточки. «Я бачу це фото, стіна переді мною просто рухнула. Я зрозуміла, що це він. Надії вже не було. Поїхали на впізнання в Київ. Потім чекали ДНК… Коли він зробив це татуювання, то я ще сміялась з нього. Питала, навіщо ти його зробив. А потім так виявилось, що це татуювання допомогло нам його знайти. Інших хлопців, які були у гелікоптері, досі не знайшли і не поховали. Якби не було цього тату, ми б досі не знали».

Після цього Аліна собі також зробила татуювання. Написала під серцем на ребрі слово: «Кабася». Так її ніжно кликав коханий Влад. Зробила татуювання і мама Владислава Наталя, вона написала на руці: «Mariupol». Поруч з тату мама українського Героя носить браслет із написом: «Міцніші за сталь».

Жінка говорить, що у пам’ять про Влада зробили татуювання і його хрещений батько, і його двоюрідні сестра: «Я взагалі проти тату, але татуювання сина допомогло нам його знайти. Пілот майор Юрій Тимусь, Герой України, ще досі не похований, хоча він був серед тих хлопців, які загинули. Того дня два борти долетіли нормально до Дніпра, де сіли на футбольному полі, а наш збили на наднизькій висоті через декілька хвилин після злету».

«Це наше останнє фото разом у Васищеве», - показує мама українського воїна фотографію із сином, на якій гарна, молода жінка радісно сміється, поруч – широко усміхається її старший син – старший лейтенант Владислав Крамаренко. Жінка додає, що Владислав - їхня гордість, приклад для молодшого Максима. Максимові 15 років. У нього залишилось багато спільних фотографій із Владом, а ще багато спільних спогадів. «1 вересня Влад вів його до школи. А взагалі-то останнім часом вони мало бачились. Влад – кадровий офіцер, ніс службу», - згадує мама двох синів-красенів.

23 лютого 2022 року Владові саме виповнилось 26 років. У той день він знаходився на службі, з рідними спілкувався по телефону. Аліна пригадує, що саме в той день наречений сказав їй, що почнеться війна, сказав зібрати речі і документи. 24 лютого розпочалась Велика війна…

«За ці півтора роки написали дуже багато його побратимів – і ті, хто виходив із полону, і ті, у кого він раніше був командиром. Всі писали про те, який він був хороший командир. «Найкращі йдуть!» - писали мені вони», - і мама, і наречена багато розповідають про сина і про коханого.

В червні 2022 року у Влада закінчувався контракт, він планував повертатись у Харків, хотів трохи змінити професійну сферу, вивчав IT, крім того, планував займатися автомобілями. Він так хотів повернутись у своє рідне місто… А повернуся 28 жовтня 2023 року. Старшого лейтенанта Владислава Крамаренка поховали на Алеї Слави у Харкові. Дорога додому зайняла 576 днів. Вже після смерті воїна родина отримала його нагороди - медаль за військову службу та Орден Мужності.

Цієї весни Аліна повернулась до Харкова. Мешкає у квартирі батьків Владислава разом із котом. Коли Аліна їде по роботі у інше місто, Марса до себе забирає дідусь Владислава. «Влад так хотів, щоб ми були однією родиною», - пояснює пані Наталія.

«Ми в Маріуполі завели кота. Ми поїхали купили його. Він досі зі мною живе. Коли Владислав вже був поранений на «Азовсталі», він просив скинути мені фотографію Марса», - поринає у спогади наречена загиблого військового.

Після початку війни Аліна виїхала із Харкова - вона жила у Львові, в Одесі, Кременчуці. А потім, коли вирішила повертатись до рідного міста, мама нареченого запропонувала жити у їхній квартирі.

У квартирі, в якій минуло дитинство Владислава, Аліні все нагадує коханого. Його фотографії, дитячі іграшки, речі, які досі зберігають улюблені парфуми, військові шеврони… Це все гарні, світлі спогади, з якими Аліна не хоче розлучатись: «В мене є в телефоні є його улюблене фото,я його зробила колись в квартирі, а зараз дивлюсь на фото і фон в квартирі,все залишилось те ж саме,але Владислава більше тут немає. Цей район, де зараз я йду сама - тут кожен куточок, кожен двір і вулиця просякнуті нашими спільними спогадами».

Нещодавно було 9 днів з дня поховання Владислава. Аліна їздила на кладовище до нареченого. «Владислав палив раніше. Я взяла з собою сигарети. Я підпалила одну цигарку йому поклала і вирішила одну викурити. Вона один раз у мене потухла, я вирішила вдруге підпалити, вона знову потухла. Я дивлюсь на телефон, а там раптом з’явилась його фотографія на екрані. В цей момент я викинула цигарку. В мене аж мурахи по шкірі пішли. Він просто завжди був проти того, щоб я палила. Після того я сказала, що більше ніколи не буду палити. А через годину до нього їхали на кладовище наші друзі. Вони мені скинули фотографію сірого неба, а між хмарами – веселка. Це наш Влад, він завжди усміхався», - Аліна намагається не забути жодну деталь із життя коханого вже навіть після його загибелі.