Олександр Козидуб: ніколи не забуду запах запеченої крові і гнилого тіла

41-річний Олександр Козидуб до 2014 року працював у міськводоканалі мирного Маріуполя електрогазозварювальником. Після окупації Новоазовського району Донецької області, а саме звідти родом Олександр – із села Саханка, (по сусідству із Широкиним) - чоловік почав партизанити у підпільній організації на «Азов», ЗСУ, артилеристів. Олександр допомагав їм, чим міг – координував роботу, виконував усіх накази військових. Та про таку діяльність чоловіка згодом дізналися росіяни. І наприкінці 2014 року почали ретельно шукати Олександра, щоб покарати. 

 Наприкінці лютого 2015 року Олександр виїхав із Саханки до Маріуполя і вступив до полку «Азов». Брав участь у боях за Широкине. Пробув у полку до кінця 2016 року. Восени перевівся до Нацгвардії, до роти 3057. Олександр Козидуб служив там до повномасштабного вторгнення. Його мати теж виїхала із Саханки наприкінці 2014 року, бо жити під росіянами було нестерпно. Батько залишився у селі до 2015-го, а потім сталася подія: на базі «Азову» у Маріуполі випадково сусід із села  впізнав Олександра – той був без балаклави. Сусід дуже здивувався. Тієї ж ночі батька Олександра росіяни взяли в полон. 66-річного чоловіка  допитували, возили у сусіднє село «на яму» - в ізолятор, навіть виводили на розстріл. 

 Протягом 4-5-ти днів «азовці» знайшли сусіда-зрадника, його прийомний син працював поліцаєм у Саханці. Сам односелець переїхав до Маріуполя. Орендував там квартиру біля бази полку «Азов», щоб зручно було шпигувати. Сусід зізнався і у шпигунстві на користь рф, і у тому, що здав батька, брата і самого Олександра. Навесні 2015 року брат теж пішов служити в «Азов». А батька потім обміняли на сусіда-зрадника. Батько, до речі, на той момент не розумів, що сталося – про службу сина у полку він нічого не знав. Коли обоє батьків дізналися, де перебуває їхній син, вони не приховували гордощів. Мама, щоправда, хвилювалася, бо робота військового – небезпечна. Але їхній син не перейшов «на ту сторону» і це було головне. Олександра підтримала також його молода дружина Вікторія – восени 2015 року пара одружилась.

 23 лютого 2022 року Олександр рано ліг спати, бо 24-го мав заступати на чергування. На той час він працював водієм БРДМ і мав заміняти молодого хлопчину, який уже підписав контракт. Але всіх у частині вночі викликали по тривозі. Хлопчина не змінився – він пересів на інший БРДМ. На частину обрушилась дуже сильна ракетна атака. Дружина повідомила, що за лівий берег Маріуполя тривають бої. Олександр відпросився з частини, щоб вивезти родину – дружину і маленьку донечку, якій ще і року не було. Коли Олександр приїхав додому, побачив, що росіяни обстрілюють все підряд – школи, технікуми, лікарні, держустанови. Поскільки він місцевий, то зрозумів, що вороги заходять з трьох сторін – вони оточують Маріуполь. «Зелений коридор» було організовано, але окупанти його обстрілювали. Саме під час виїзду у колоні таким шляхом загинув друг Олександра з родиною.

 Сам Олександр не зміг спочатку вивезти дружину і маля. Натомість активно брав участь в обороні Азовсталі і на позиції був поранений у руку. Це сталося 26 березня 2022 року. Недовго полікувався у госпіталі і знову поїхав на позицію. 4 травня Олександа знову поранило, цього разу ходити самостійно він не міг. Тоді по Азовсталі постійно щось прилітало і у великій кількості. Чоловік каже, що просто чекав, поки бомба влучить і зруйнує приміщення, де знаходились такі ж поранені, як він. Але 14 травня 2022 року оголосили наказ про здачу в полон. Першими виносили «трьохсотих», зокрема й Олександра. Вперше за 14 днів він побачив сонце. І будівлю, точніше те, що від неї лишилось – бо саме під цим будинком ховались «азовці». А залишилась від будівлі гола земля – росіяни знали, що військові ховаються у тому місці і засобів не шкодували. Олександр усвідомив, що багато побратимів залишилися назавжди під завалами будівлі. Витягти їх тоді не могли, бо бракувало спецтехніки.

 Біля паркану заводу вже стояло повно російських військових – вони чекали українських захисників. «Азовці» ноші з пораненими клали на підлогу. Самі ішли до спецбуса. «Трьохсотих» допитували сепари – хто, звідки, чи є речі. На Олександрові був хрестик і жетон. Серед одного із сепаратистів чоловік упізнав однокурсника з училища. Олександр каже, що багато хто з його рідної Саханки зраділи, що його взяли в полон. Плакати з обличчям Олександра, його брата і ще багатьох побратимів щільно були розклеєні по Маріуполю. На плакатах вказувалося, що це - особливо небезпечні злочинці. 

Поранених привезли до лікарні на околиці Донецька. Олександр побачив, що з часу окупації, за 8 років, вигляд будівлі не змінився – пошарпані стіни, бруд, неприємний запах – все це якраз відповідало ідеології «руського міра». Далі була точно така ж лікарня у Макіївці. Годували поранених військовополонених тричі на день, але малими порціями – щоб лише підтримати життя. 

 Одного разу зайшов головний «вертухай» - теж із місцевих – і засунув Олександрові в рот дуло пістолета. Але не убив, «вертухай» був п’яний і вочевидь так розважався. 29 червня Олександра посадили в автобус «Богдан» і повезли разом з іншими пораненими. Дорогою росіяни розказували, що вони захопили майже всю Україну зі Сходу і скоро буде головний бій за Київ. Краєм ока місцевий Олександр побачив, що біля Мар’їнки тривають бої. Він зрозумів, що окупанти аж занадто брешуть.

На пункті обміну час тягнувся нестерпно довго. Олександр і решта полонених в автобусі не могли зрозуміти – обмін це чи ні. Поки в салон не зайшли медики і виголосили «Слава Україні!» Дружнім радісним басом у відповідь пролунало: «Героям слава!» Донецький водій автобуса був вражений. А медики одразу кинулись до поранених:

Кажіть, хлопці, в кого яке пораненя?

Та яке там поранення? – почули у відповідь. – Дайте води напитися, закурити.  Далі

І тут поранені побачили, на кого їх міняють – на горизонті з’явився натовп  поголених, чистих, нехудих, у своєму одязі і взутті чоловіків-росіян. Українці їм позаздрили: у полоні, хоч і в лікарні, їм не дозволяли стригтися, голитися, митися і навіть чистити зуби. Одного разу Олександр попросив у медсестри паличку для вух, вона відмовила: мовляв, «ти мене нею уб’єш!» Олександр каже, що від українських військовополених так неприємно пахло, що йому було соромно.

  Потім їх усіх привезли у Запоріжжя і одразу розподілили у лікарню. Олександр вперше з 24 лютого покупався. Далі, як у більшості побратимів, слідувала реабілітація у кількох госпіталях різних міст – Дніпра, Києва, Нових Санжар Полтавської області.

Дружина з маленькою донькою приїхали до свого дорогого тата і чоловіка у Дніпро – з Німеччини, куди їм вдалося вирватися з окупації.

В Олександра досі є осколки ворожого залізяччя у тілі. Він перебуває на лікуванні у Німеччині, разом із своєю сім’єю.

Батько Олександра зараз живе в Черкасах. 2016 року в Олександра та Вікторії, незабаром після одруження, народився син. На честь загиблого грузина-побратима батьки назвали його Георгієм. Та немовлятко прожило на цьому світі всього три дні. Мама Олександра також померла. І синочок, і мама поховані у Маріуполі. Коли ще була жива, мати попросила поховати її на околиці міста, ближче до Саханки – хотіла бути ближче до дому. Олександр каже, що йому є до кого повертатися на рідну землю. І він обов’язково повернеться.