Це моя професія, я прийшов у армію по власній волі, я повинен бути тут!

На подвір’ї будинку сім’ї Зибенків на провулку Стрічковий у Маріуполі лунає веселий дитячий сміх. Сьогодні Тасі виповнилось п’ять рочків. У вітальні чекає великий, яскравий торт, у дитячій кімнаті сила-силенна подарунків. На святкування прийшли друзі, бабусі, дідусі, прабабуся Люда. Всі обіймаються. Тато Сергій підіймає свою красуню-донечку майже до самого неба. Тася задуває свічки…

…У велетенському басейні у дворі рідного будинку бовтаються Тимур, Тася і зовсім крихітний Тихон. Діти вчаться плавати, вони знають, їхній тато вміє все. Вони слідкують за кожним рухом і ловлять кожне слово свого батька.

…На березі Азовського моря, який так близько від будиночка на провулку Стрічковий, щовечора гуляє велика сім’я. Гарна білявка тримає на руках маленького хлопчика, поруч із жінкою іде високий чоловік із білявою дівчинкою і хлопчиком. Всі троє дітей дуже схожі на чоловіка. За декілька метрів від родини біжить чорний лабрадор. «Кларк!» - кличе його білявка.

…Сьогодні тато Сергій пообіцяв дітям запустити повітряного змія. Тимур, Тася і Тихон, який ще зовсім невпевнено ходить і мало що розуміє з того, що діється довкола, зібрались у вітальні. Всі терпляче чекають батьків. Лабрадор Кларк стоїть біля дверей. За декілька хвилин вся велика родина – тато, мама, троє дітей і собака бігають на узбережжі, а високо посеред хмар летить великий, яскравий змій. «Тато вміє все», - лунає у думках Тимура.

…Клаптики спогадів, які залишилися у старших дітей родини Зибенків із Маріуполя. Ці спогади досі гріють Тасю і Тимура, поки вони вже понад півтора роки чекають свого тата з полону.

Тихон поки нічого не розуміє і не пам’ятає минулого життя.

Родина українського військовополоненого Сергія Зибенка мешкає на Львівщині. Дружина військового Катерина розповідає, що тут її сім’я знайшла справжній прихисток.

«Нам дуже пощастило. Місцеві люди дуже добре до нас ставляться. Як тільки ми приїхали, нам знайшли житло. Для дітей приносили смаколики, все необхідне. Тут наша Тася пішла до першого класу. Тимур також ходить до школи. У них в школі багато нових друзів. Думаю, навесні і Тихон піде у садочок», - говорить багатодітна мама. 

Жінка згадує перші дні війни. Родина Зибенків мешкала у приватному секторі на Лівому березі. Саме цей район Маріуполя окупанти почали стирати з лиця землі першим. 24 лютого вночі Сергій поїхав до військової частини по тривозі. Катерина з трьома дітьми і собакою пробули вдома з 24 по 26 лютого, а потім поїхали до сестри у центр міста. Там певний час було безпечніше.

«Я пізніше від сусідів дізналась, що 1 березня у наш будинок на провулку Стрічковий влучила ракета. В цьому домі наша родина була така щаслива – тут ми жили з 2018 року. У дворі Сергій для дітей облаштував басейн, у садку росли дерева, виноград. В дітей тут була своя кімната. Після влучання у нашого будинку не залишилось даху – лише голі, обгорілі стіни. У будинок сестри, де ми прожили до 16 березня, до евакуації, 18-19 березня також були прильоти. Нам пощастило двічі, що ми вижили», - розповідає Катерина.

Жінка згадує довгу дорогу із окупованого Маріуполя. Їхати довелось із трьома дітьми і двома собаками. «Це добре, що Тихону тоді було рік і три місяці, він був на грудному вигодовуванні. Якби зараз довелось їхати, то я навіть не уявляю, щоб це було», - ділиться своїми спогадами дружина українського воїна.

12 березня Катерина ще встигла побачитись із Сергієм. Він забіг на декілька хвилин у квартиру, де знаходилась його родина,обійняв і поцілував дружину, Тимура, Тасю і Тихона. Наступного разу подружжя спілкувалось вже тоді, коли дружина із дітьми вже була на Львівщині. Сергію якимось дивом вдалось знайти зв’язок на «Азовсталі», де він перебував разом зі своїми побратимами. «Він був дуже щасливий, що нам вдалось виїхати. Про свої проблеми він не говорив, лише питав про дітей», - згадує Катерина.

Минув майже місяць переживань і невідомості, недоспаних ночей і постійних переглядів новин, аж раптом 16 травня 2022 року Катерина знову почула такий рідний голос. Сергій зателефонував і сказав своїй дружині, що вони із хлопцями виходять із «Азовсталі» у полон. А далі була знову тиша і невідомість. Аж до серпня 2022 року. Сергій подзвонив із невідомого номеру і сказав, що з ним все гаразд. Це було якраз через декілька тижнів після теракту у Оленівці. «Ми знали, що він там і дуже переживали», - додає жінка.

Катерина каже, що після того дзвінка більше не чула голосу свого коханого чоловіка. Ще деякий час подружжя мало змогу спілкуватись у листах, а потім – у російських катівнях заборонили листування. І жінка з дітьми втратили найменшу розраду у своєму багатомісячному очікуванні. «Ми знаємо, що він живий, знаємо, що він повернеться. Його дітки дуже чекають. Особливо старші. Він повернеться обов’язково», - впевнено говорить дружина Сергія.

Катерина щодня дітям розповідає про їхнього тата, про те, який він харизматичний, як їх любить, як гарно з ними бавився. «Для Сергія сім’я – це основне. Його потрібно знати і бачити. Він дуже харизматичний. Про це всі його численні друзі знають. Навіть хлопці, які виходили із полону, які були з ним поруч, говорять, що в тих умовах в’язниці він не втратив своє почуття гумору, він намагається всіх розраджувати і веселити.

Він у нас дуже життєрадісний, - дружина Сергія із захопленням розповідає про чоловіка, говорить, що коли вона дивиться на дітей, то в кожному з них бачить його відображення, -Тимур дуже виріс і став зовсім схожим на Сергія. Тася і Тихон також його маленькі копії. Вони всі дуже-дуже чекають тата».

Жінка надсилає мені фотографії із минулого життя. Тато, мама, троє діток, собака… Азовське море. Маріуполь. Рідний дім… Всі посміхаються – щасливі. Таким було життя до війни. «Ми любили наше місто. Ми із чоловіком народились у Маріуполі, тут народились наші діти, тут навчились вони ходити… Ми втратили все, що у нас було матеріальне, але в нас залишилось найголовніше – життя одне одного. Наш Сергій неодмінно повернеться. Ми з ним вже у полоні, коли говорили по телефону, то вирішили, що ніколи більше не повернемось до Маріуполя. У цьому місті так багато загинуло людей – наші сусіди, побратими Сергія. Все дуже складно.

Я розумію, що там було наше коріння, але там занадто багато біди. Ми пустимо коріння десь у іншому місті України. Наші діти мають друзів вже тут на Львівщині. Нам, звісно, не вистачає нашого моря, морського повітря, прогулянок на узбережжі. Але дітям тут добре, головне, щоб тато швидше повернувся, а все інше буде», - із великою вірою у власні слова говорить моя співрозмовниця.

Навіть на фотографії, яку надіслав Сергій із «Азовсталі», попри всі складнощі, він щиро посміхається. «Він у нас дуже добрий, щирий, справжній. Він без жодних вагань йшов на найважчі бойові завдання. Під час однієї із наших розмов син мені сказав: «Мам, це моя професія, я прийшов у армію по власній волі. Я повинен бути тут», - говорить про Сергія його мама Лариса Кучеренко, яка сама понад пів року провела у російському полоні.