Мій тато не просто військовий, він - мій Герой!

«Сьогодні 139 день війни, вона у мене відібрала все – дім, рідних, щастя, любов і багато іншого.

В свій День народження я хочу лише дві речі – щоб закінчився весь цей жах, перестали гинути діти, люди і кожного дня я молю Бога про те, щоб ти швидше повернувся до нас. 139 днів я тебе не чула і не бачила. Я знаю, як важко тобі зараз і як боляче…

Але нічого, скоро ми будемо разом. І почнемо життя з чистого листка. Ми тебе дуже любимо і чекаємо, хоч ти і не побачиш цей пост сьогодні, але я пишу! Я щодня спілкуюсь з тобою. Тобі щодня приходять повідомлення, я про тебе думаю 24/7», - цей допис написала у Інстаграм дружина українського військовополоненого, оборонця Маріуполя Андрія Жижоми Джульєтта 12 липня 2022 року у свій День народження. Жінка із маленькою донечкою Софійкою і рідними чоловіка тоді вже перебувала у Білій Церкві на Київщині.

«Сьогодні наша з тобою річниця, я так люблю тебе! Боже, дай нам сили це все пережити! Я знаю, залишилось зовсім трохи і ми будемо разом! Ти у мене дуже сильний, сподіваюсь, ти відчуваєш мою підтримку і мої молитви. Ми впораємось, рідний! Ми тебе дуже любимо і чекаємо», - з початку Великої війни Джульєтта часто звертається до свого чоловіка. Цей допис від 1 серпня 2022 року.

…На дитячому майданчику на вулиці Волонтерській у дворі багатоповерхівок у Білій Церкві бігає маленьке дівча із великими карими очима і яскраво-рудим волоссям. Всі, хто проходить повз, неодмінно посміхаються, дивлячись на дівчинку. «Софійко!» - кличе донечку висока, гарна брюнетка із довгим волоссям. Жінка підхоплює малечу на руки і садить на гойдалку. Софійка знову заливається сміхом. Дівчинці на вигляд років зо три. ЇЇ волоссячко зібране у хвостики двома жовто-блакитними стрічками. На білій футболці Софійки напис: «Мій тато не просто військовий, він - мій Герой!»

Софійка із мамою Джульєттою приїхали у Білу Церкву із Маріуполя, коли їх рідне місто взяли у облогу росіяни. Тато Софійки, український військовий Андрій Жижома залишився у Маріуполі – разом із побратимами боронив рідну землю, на яку прийшов ворог. Софійці тоді було трохи більше року. Вона знає тата лише по фотографіям, відеозаписам на телефоні мами і численним розповідям рідних.

«Ми з чоловіком жили спочатку в Маріуполі, в приморському районі, там квартиру орендували. А потім переїхали в селище за десять хвилин від міста, там планували купити будинок, але так і не встигли. Почалась війна», - згадує минуле Джульєтта.

Вже тут, у Білій Церкві Софійка вперше промовила слово: «папа». Тато тоді вже знаходився в катівні в Оленівці. Софійка із мамою щодня дивляться фото і відео із татком. «Донечка схожа і на тата, і на мене, вона в нас дуже гарна. В неї колір волосся, як сонечко – рижуля. Андрій, коли народився, також був рудий.

Крім кольору волосся, Софійка успадкувала характер тата - вона також любить обійми і ласку», - Джульєтта ніжно пригортає малечу до себе .

Жінка пригадує, як у травні 2022 року разом із родиною чоловіка вони із малесенькою донечкою виїжджала зі зруйнованого окупантами міста: «Разом із Софійкою до кінця березня ми знаходились у селищі, в орендованому будинку без жодного зв’язку. А потім з міста до нас пішки прийшли батьки чоловіка. Я була дуже рада, що вини вижили. Тоді вони нас з донечкою забрали в місто, а в травні ми змогли виїхати».

Андрій і Джульєтта одружились 1 серпня 2020 року. До початку війни молоді люди прожили у шлюбі трохи більше, ніж півтора року. З того дня, коли Андрій востаннє обійняв дружину і свою маленьку донечку минув рік і понад вісім місяців. Ці довгі дні, тижні, місяці Джульєтта весь час у думках розмовляє із Андрієм…

Жінка власноруч написала розповідь про свого чоловіка:

«Мій чоловік справжній Герой і справжній воїн!

Мій чоловік Андрій народився у Вірменії. Його батьки були військовими. Андрій зі старшим братом Артуром і батьками жив у прикордонному містечку. Кавказ. Гори, військова частина і невеличке містечко. Артур часто бігав з містечка в казарми до солдат – подивитись, послухати, йому там було дуже цікаво. Андрій тоді був ще зовсім маленький, мало що розумів. Коли молодший брат трохи підріс, старший йому розповідав про побачене у казармах, про солдатів, про армію…

Зростали хлопці, як усі діти - садочок, вулиця, бешкетування, школа, вуз. В 1997 році батьки з синами приїхали в Україну, поселились у селі Стародубівка під Маріуполем. Там Андрій пішов у школу, потім вступив в вуз, закінчив навчання, отримавши спеціальність «механік-водій усіх категорій».

Одного дня Андрій вирішив, що піде служити в армію, як його батьки та брат. Строкову службу проходив в прикордонних військах, а після того - підписав контракт із частиною 3057 Національної гвардії України . В той час його брат вже вісім років служив у цій частині..

Батьки дуже пишалися своїми хлопцями - були раді, що обидва сини служать разом. Мама часто отримувала листи від командира військової частини з словами подяки за сина. Андрій з Артуром - одне ціле, обидва виросли добрими людьми, справжні чоловіки, для яких честь, совість, вірність не пустий звук.

Коли почалась війна, вони твердо і впевнено стали на захист своєї держави.

В нас з Андрієм є маленька донечка Софійка,яку ми дуже любимо. Я навіть уявити не можу, що він відчуває зараз.

23 лютого Андрій пішов на чергування, тоді я собі навіть уявити не могла, що станеться те, що сталося. 24 лютого він мені зателефонував о четвертій ранку і сказав, що почалась війна... Перше, що він мене попросив, щоб я берегла нашу маленьку доньку.

Останній зв’язок с чоловіком був 28 лютого. Я тоді запитала, скільки це все ще буде продовжуватися. На що він відповів: «Я не знаю, але довго». Я уявити не могла тоді, що настільки довго...

Коли вже вони зайшли в місто були важкі бої потім Азовсталь...

Я не знала де мій чоловік до кінця квітня, до останнього сподівалась що його немає на заводі, думала, що їх вивезли на Запоріжжя...

Потім я дізналась, що Андрій на «Азовсталі», я думала, що зійду з розуму - це було дуже важко, коли знати це і чути, як на них падають ці кляті бомби… Обстріли не зупинялися, поруч зі мною весь час були батьки Андрія, які теж ледь з розуму не сходили .

Врешті-решт я себе примусила зібратись з духом, адже на руках у мене була малесенька дитиня і я пообіцяла чоловіку, що з нами все буде добре. В травні нам з донечкою пощастило - ми змогли виїхати з того пекла.

Тоді в дорозі я дізнаюсь, що хлопці виходять з «Азовсталі» в полон заради збереження власного життя. Тоді ми думали, що це на три-чотири місяці... Я тоді ревіла, було дуже важко, я думала: «як довго ще чекати чотири місяці!» А сьогодні вже 18 місяць полону, пекла... Я вдячна Богу, що він зберіг Андрієві життя... Ми молимося і чекаємо наших Героїв вдома живими. Нашій донечці вже три рочки, вона кожен день чує від мене, що її тато Герой. Софійка дуже його чекає».