Мій тато – Герой! Він загинув у Маріуполі…

Новий 2022 рік родина Горобченків зустрічала у новому будинку на березі Азовського моря у Маріуполі. Євгенія із чоловіком Миколою та донечкою Анею старанно прибирали оселю, у яку зовсім недавно переїхали зі зйомної квартири. Вікна кімнат всі разом прикрашали вогниками. У вітальні щаслива родина довго і ретельно оздоблювала ялинку. А потім всі по черзі розкладали завчасно придбані подарунки. Із завмиранням серця Євгенія вішала на ялинку іграшки із портретами себе і чоловіка. У будинку лунав сміх. З кожного куточка великого дому віяло затишком і любов’ю. На поличках у кімнаті акуратно розставлені книжки, на стіні у вітальні - весільне фото щасливого подружжя. Це був останній Новий рік разом…

25 червня 2021 року Миколі Горобченку виповнилось 27 років. Саме у той день подружжя придбало такий омріяний будинок на березі моря у Маріуполі. ЦЕ був останній День народження чоловіка разом. 

«Ми відкладали гроші, щоб купити цей будинок. Не встигли і пів року прожити тут. Почалась війна, яка зруйнувала все наше життя. Я сподівалась потім, що якщо знищений будинок, то чоловік виживе у полоні. 15 червня 2019 року ми з Колею одружились. 15 червня 2022 року його тіло привезли до Києва , це були перші обміни трупами. У Колі було дуже багато друзів. Він був дуже правильний. Не пив, не курив, займався спортом. Він замінив для моїх доньок батька», - розповідає дружина українського воїна Миколи Горобченка, якого закатували у російському полоні.

25 березня Євгенія отримала страшне повідомлення – Микола у полоні. В підтвердження цьому до повідомлення кадирівці додали відеозапис, де Микола Горобченко, зв’язаний наручниками із призовником Дмитром Літвіновим, роздягнений до пояса, під примусом говорив завчений текст. На записі жінка побачила побої та сліди катувань на обличчі свого чоловіка. 

З дня, коли Євгенії прислали відео, у соціальних мережах жінку почали записати повідомленнями такого змісту: «Попроси, щоб Україна здалась; чоловіка з полону забирати плануєш; як справи у чоловіка; привіт від чоловіка; чоловік щось твій схуд, від’їсться на російських харчах. Шкода, що більше його не побачиш; Коля знайшовся, в полоні, вбивав росіян в Маріуполі. Все вам Донбас!; Привіт, Колю не чекай, він відвоювався!; Ти Колю впізнала? Він сказав, що ти його дружина. Я чеченець, він в полоні у нас. Сьогодні мають розстріляти його». А далі була тиша…

Попри страшні думки, Євгенія до останнього вірила, що її коханий чоловік вижив. Вірила вона у це, коли 16 березня після життя у підвалі виїжджала із Маріуполя із переляканою донькою, вірила вона у це і тоді, коли їхала до Києва із Німеччини на впізнання 13 листопада. 

Але в Києві у одному із товарних вагонів серед сотень пакетів Женя впізнала свого Колю по татуюваннях на тілі. До нацгвардії Микола служив у морській піхоті, тому на лівому плечі у нього було зображення черепа у береті з написом: «Вірний завжди слову. Спаси і сохрани» Були і інші тату, про які добре знала дружина. Саме тоді жінка дізналась, що тіло її коханого приїхало до Києва 15 червня. Але поки провели експертизу ДНК, дружину запросили на впізнання у листопаді. Труп Миколи був напіврозкладений, у військовій частині наполягали на похованні. Але Євгенія не хотіла цього робити без експертизи. Жінка хотіла знати правду, як загинув її чоловік. І врешті-решт експертиза підтвердила найстрашніші підозри – він загинув від пострілу у спину. Крім того, його катували. Миколі, за висновками експертів, прижиттєво зламали під’язикову кістку.

«17 листопада ми були на впізнанні. Це був просто шок. Я думала, що впізнання буде у Бучацькому моргу, але мене відправили просто до вантажних вагонів під аеропорт в Києві. Було дуже багато вантажних вагонів. Мені потрібно було піднятись у вагон, де знаходились пакети з загиблими людьми. Ми знайшли номер, відкрили пакет. Це був мій чоловік. Впізнала я його по татуюваннях. Тіло майже все було з’їдено хробаками. Він такий був, як на відео – без верхнього одягу», - розповідає жінка закатованого воїна ЗСУ.

Через понад півтора року після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Євгенія змогла говорити про перші дні Великої війни у Маріуполі. Про ті найстрашніші дні з 26 лютого по 16 березня, коли жінка із донькою жили у підвалі будинку культури моряків. Час від часу вони ходили додому за продуктами і якимись речами першої необхідності. Спочатку на телефони вдавалось записувати моторошні відеокадри – як російські танки обстрілювали багатоповерхівки з людьми. Згодом – не було ні світла, ні зв’язку. Пізніше – під час виїзду ці відео довелось видалити. 

Підвал, у якому жили Євгенія з донькою, прихистив чимало людей. Найбільше жінці запам’ятались малюки, які залишись без батьків. «Звозили дітей із Черемушок, у яких загинули батьки. Це район, у якому я жила раніше. Я знала всіх тих дітлахів. Це так страшно. Один малюк ходив за мною і питав, коли приїде мама. А мама загинула під завалами, хлопчику ж сказали, що вона у лікарні. Ми годували тих дітей, бо ж не будеш свою дитину годувати, а інших – ні. Потім, коли їжі було обмаль, то кожного ранку намагались їх хоча б окропом напувати. Моя Аня виходила на вулицю їсти готувати. В той час деякі чоловіки боялись виходити, а Аня йшла, бо малюки чекали. Ми їх пеленали у те, в що прийдеться. Що з ними потім сталось? Знаю, що потім той будинок культури також розбомбили росіяни. Як драмтеатр. Ми спочатку хотіли написати, що тут діти, але ж на драмі було написано. І що?» - ділиться найстрашнішими спогадами Євгенія.

Жінка згадує останню зустріч зі своїм чоловіком: «Микола приїхав на автомобілі і приніс із собою сухпай. Ми говорили лише декілька хвилин, обійнялись, я плакала. «Ти не уявляєш, що робиться у місті!», - сказав він. Попросив спалити всі документи. Справа в тому, що я колишня військова. Я була списана перед війною за станом здоров’я. Ми служили у 503 батальйоні морської піхоти. В січні 2020 року він пішов з 503 батальйону. А восени підписав контракт з 3057 частиною НГУ, в квітні 2021 року перепідписав контракт з НГУ - пішов на підвищення, отримав звання сержанта і зайняв сержантську посаду командира патруля». 

Євгенія пригадує військову службу, пригадує часи, коли воювали разом на «передку»: «Це для всіх війна почалась 24 лютого 2022 року. Для нас вона тривала з 2014 року. Ми впевнені були, що це все на декілька днів. Хлопці були мотивовані, вони рвались у бій, вірили, що відстоять свою землю… Ніхто не думав, що так станеться. Я не хотіла їхати з міста у перший день, коли була евакуація сімей військовослужбовців». Євгенія надсилає мені безліч фотографій чоловіка, які дивом вдалось відновити за допомогою соцмереж. «Ось це фото на острові Зміїний. Пройшов посвяту у моряки. Це навчання «Сі бріз» в 2019 році, він брав участь у навчанні. Це призовники частини 3057. Вони його дуже любили. А це відео, як він спускається з вертольоту. Колись він дуже боявся літаків, а потім першим спустився, він умів долати свої страхи. Але понад усе він мріяв про сім’ю. Ми були такі щасливі. Моя молодша донечка звала його татом. Він був дуже близький, дуже любив обох дівчат».

Микола має багато нагород. Частина з них назавжди залишилась у зруйнованому домі в Маріуполі, частину вдалось врятувати друзям, які залишились у місті. Медаль «захиснику Вітчизни», відзнака Президента України за участь у АТО… «А ця нагорода була остання. В січні 2022 року він посів друге місце серед підрозділів у Маріуполі. А це його старий жетон, який був на ньому під час першого поранення. Коля дуже беріг його. Поруч хрестик, який йому дала бабуся перед смертю», - розповідає про свого чоловіка Євгенія. Микола був віруючий – на День народження дружина замовила йому хрестик із зображенням Миколая. Цей хрест був з чоловіком до останнього. Але на відео, де катували українського воїна, не було вже ні хрестика, ні обручки.  

Жінка пригадує випадок, коли хтось із родини запропонував її доньці привітати із Днем народження свого біологічного батька, з яким вони давно не бачились. «Мій тато – Герой! Він загинув у Маріуполі», - відповіла Аня.

У перші дні війни, коли подружжя ще мало змогу спілкуватись, Євгенія розповідала чоловікові про дітлахів, які залишились без батьків. Микола тоді пообіцяв дружині, що коли війна закінчиться вони обов’язково всиновлять хлопчика із Маріуполя… Але не склалось. Миколу закатували у полоні. Євгенія говорить, що не заспокоїться поки не знайде тих нелюдів, які зробили це з її чоловіком. 

30 листопада 2023 року буде рік, як Миколу Горобченка поховали на цвинтарі у Києві. «Після дев'яти місяців пошуків свого чоловіка,який боронив Маріуполь та потрапив в полон, мені повернули його закатоване тіло. Та ось вже 40 днів як мій коханий похований в рідній землі на Київщині, та нарешті знайшов притулок біля Бога. Царство небесне, мій Герою! Ворог нехтує всіма правилами ведення війни, бо в них немає війни, в них спеціальна операція! Так ось, довбані операціоністи, кара вас вже настигає, та я молюся всім небесним силам світу щоб знищили кожного хто ступив на нашу землю зі зброєю, а також всю кремлівську погань та тухлу блювоту зі всіма пропагандонами та дігіДонами. Горіть вам до попелу, бо ховати в землю вас стрьомно. Амінь! Слава Героям України!» - написала дружина українського воїна у соціальних мережах після його поховання. 

«Женя, люба моя Анічка! Сонечка! Я живий. Зі мною все добре. Скоро будемо разом!» - написав Микола Горобченко 8 березня 2022 року. «Коля, любий! Ми сьогодні виїхали! Люблю тебе, дуже хвилююсь…» - це повідомлення чоловік вже не прочитав.

Євгенія багато допомагає побратимам Миколи. Часто збирає посилки на фронт. Зазвичай там ліки, інші необхідні речі, а ще – солодощі. «Це мої друзі. Це друзі мого чоловіка. Буду їх підтримувати, поки не здобудемо перемогу. Та й потім ми будемо тримати зв’язок, бо в армії всі рідні, всі побратими», - переконана Євгенія Горобченко.