Пішов служити, а став захищати Батьківщину!

Коли почалась велика війна Владиславу Уткіну було трохи більше, ніж 20 років. Він служив контрактником у Національній гвардії в Маріуполі. Разом з побратимами хлопець опинився на «Азовсталі», потім – в Оленівці… А далі – у якісь із російських катівень. Минуло вже понад 17 місяців неволі.

Мама Владислава Ольга Миколаївна згадує, як 29 грудня 2021 року, майже за два місяці до початку російського вторгнення, вони всі разом родиною святкували 20-річчя сина. Тато, мама і молодший брат Родіон приїхали до свого Владика у Маріуполь. Того дня щаслива родина Уткіних востаннє була разом у повному складі. Владислав відвів свого молодшого брата у кінотеатр, потім разом довго сиділи за святковим столом.

Жінка тримає у руках фотографію, яку зробили в той день, коли вони приїхали до старшого сина. На світлині - рідні у засніженому Маріуполі посміхаються і міцно обіймають одне одного. Обоє хлопців Уткіних – і старший Владислав, і молодший Родіон дуже схожі на свого батька Сергія. Мама Оля пишається своїми чоловіками. Працьовиті, добрі, справедливі.

«Владік дуже любить Родіона і той - теж. Молодший народився, коли Владиславу було 13 років. Він братику сам ім’я вибирав. Багато часу разом проводили. А потім Владислав пішов вчитися після 9 класу, з 15 років намагався сам на себе заробляти, то бабусі допомагав, то ще де. А потім після училища працював на пекарні. Займався спортом – гирі, турнік», - з гордістю у голосі розповідає про сина жінка.

Моя співрозмовниця повністю поринає у свої спогади.

Пригадує, як батько із сином ходили разом на риболовлю на річку, яка протікає в рідному селі Терсянка в Запорізькій області, як батько вчив сина солити рибу: «Потім Владислав сам чистив і солив рибу. А ще тато його навчив ремонтувати машину».

Як усі хлопчаки, Владислав дуже любив грати у футбол, їздити велосипедом. А ще у нього в кімнаті жили папуги. «Він завжди допомагав мені по господарству. Ми корову тримали, город садили. Все-все робив. Батько - на роботі весь час, а Владислав виконує всю чоловічу роботу по господарству. Його всі у селі люблять, він чесний, справедливий, працьовитий», - говорить про часи, коли син був вдома, Ольга Миколаївна.

Вона надсилає мені фотографії сина. На деяких світлинах кімната юнака. На дверцятах шафи висить акуратно випрасувана форма кухаря. У кімнаті окрема поличка присвячена нагородам Владислава. «Тут за художню самодіяльність, а це з училища за 1 місце в номінації «Кращий кухар», - пояснює мама.

Потім жінка починає розповідати про щасливі часи навчання сина в училищі. Мама пригадує, як Владислав на якийсь із конкурсів випік торт у формі серця: «Дуже гарний такий. Вдома сам все робив, я лишень трохи допомагала. Потім поніс свій витвір в училище. Всім дуже сподобалось».

«Дуже світла така дитина. Він завжди все встигав, допомагав іншим. Владислава я запам`ятала добрим, завжди за братика свого молодшого розповідав. Як довідалась, що він потрапив у полон, то місця собі не знайду. Ми просимо усі сили Всесвіту, щоб ця дитина повернулась додому, щоб всі наші хлопці вийшли з полону, а – в Україні запанував мир», - говорить про свого учня вчителька з училища Наталія Володимирівна.

Після навчання в училищі Владислав пішов працювати пекарем, кожен ранок на велосипеді їхав на роботу за 10 кілометрів.

А 16 листопада 2020 року Владислав пішов служити. Його відправили до Маріуполя. «Ми дуже хвилювалися з батьком, що він їде до Маріуполя, бо на Донеччині вже тоді було не спокійно», - зі сльозами на очах говорить мама українського воїна. Але син всіляко заспокоював батьків. «Сказав, що не буде ховатися. Відслужить – і повернеться додому», - веде свою розповідь Ольга Миколаївна.

Знову переглядаємо фотографії. На одній із світлин – Владислав у військовій формі тримає гарного цуцика породи вівчарка. «Це він уже на службі. Він купив собі службового собаку у вересні 2021 року. Назвав песика Купером. Тренував його, жив разом із ним. Це був член нашої родини», - продовжує розповідь про сина Ольга Миколаївна.

Вона переповідає, як у 2021 році до сина у Маріуполь приїздив батько. «Вони гуляли на пірсі. Владислав дуже полюбив Маріуполь, вмовляв нас переїхати у це місто, хотів залишитись там служити», - мама показує світлину із щасливим юнаком у військовій формі, якого на набережній сфотографував батько. У очі одразу впадають дитячі риси обличчя українського військового. На перший погляд, йому тут не більше 18 років.

24 лютого 2022 року о 6 ранку Владислав зателефонував додому. «Все питав, як ми, чи у нас все добре. За себе нічого не казав, не жалівся. Я ж йому теж не говорила, що у нас тут відбувалося», - повертається моя співрозмовниця у перший день війни.

На початку війни Владислав надсилав коротенькі повідомлення додому. Переважно все запитував, як рідні. 25 квітня зв`язок із сином обірвався аж на довгих два тижні. А потім мамі вдалось знайти телефон командира і вона написала йому. Коли отримала відповідь, то відразу зрозуміла, що син її перебуває на «Азовсталі».

Думки плутались, щоранку вся сім`я із завмиранням серця дивилась новини. Все шукали рідне обличчя на фотографіях в Інтернеті.

«Я його весь час питала, чи він їв. Ми ж бачили у новинах, як їм там важко. Коли вони виходили 17 травня, я намагалась розгледіти хоч у якомусь відео його лице, фігуру. Все марно. Але потім в Інтернеті побачили сина в одному із автобусів, якими полонених привезли до Оленівки», - знову намагається стримати сльози Ольга Миколаївна.

Службового собаку Владислава вдалося вивезти із Маріуполя. Зараз Купер мешкає на Хмельниччині у знайомої хлопця. Коли почалась війна Куперу було трохи менше шести місяців. Зараз це вже дорослий пес, повністю готовий до несення військової служби. Час іде, а господар так і не повертається…

З того часу минули довгі місяці, аж поки у листопаді 2022 року не зателефонували декілька хлопців, що повернулися із полону. Зажуреній мамі повідомили, що з її сином все добре. Щастя не було меж. Але після того знову запала тиша. Аж у лютому 2023 року в мережі з’явилось відео із Владиславом. «Він там говорив те, що їм сказали говорити росіяни. Я побачила, що схуд дуже, але головне, що живий», - додає мама українського Героя.

У лютому 2023 року родина Уткіних отримала коротенького листа від сина. «Все добре. Буквально декілька слів і більше нічого. Але писав він, тож нам цей лист дуже дорогий. Я його щодня перечитую і чекаю, чекаю, чекаю», - вже зовсім не стримує сліз згорьована мама. Жінка додає, що писала синові листи у відповідь, але не знає, чи він їх отримав, адже більше ніяких новин від Владислава не було.

У садку родини Уткіних в селі Терсянка цьогоріч дуже багато яблук, персиків, груш. Гілля дерев гнеться від засилля соковитих плодів.

Ольга Миколаївна весь час стоїть біля плити – куховарить, консервує компоти, варення. Мама чекає, що одного дня приїде її Владислав: «Він дуже любить компоти, все домашнє любить. Як подумаю, що моя дитина голодує ось уже 17 місяців, то серце рветься на шматки. Скільки ще? Що йому разом із побратимами довелось пережити на «Азовсталі», в Оленівці! »

Дивлюся на фотографії із родинного альбому Уткіних. Обличчя маленького хлопчика, який у 2008 році йшов до 1 класу української школи на Дніпропетровщині, а в 2022 році протягом довгих місяців разом із такими ж хлопчаками тримав оборону українського Маріуполя, залишилось таким же добрим і наївним – обличчям справжнього українського воїна, лицаря, Героя. Найдорожче обличчя для мами, кожної української мами, які вже понад 500 днів чекають своїх дітей із полону.