Мамо, я давав присягу на вірність Україні!

22 лютого 2022 року Оксана відсвяткувала своє 40-річчя. Жінка раніше прийшла з роботи, святкування проходило у колі рідних, все як завжди. Але на серці у іменинниці було якось неспокійно. Ввечері передзвонив син, він привітав матір, а потім довго розмовляв із нею по телефону. Едуард знаходився на службі у Маріуполі. Він там був із червня 2021 року. 12 червня юнакові виповнилось 18 років, а 16 червня він був уже у військовій частині 3057 у Маріуполі.

В той вечір мама, як зазвичай, питала сина, чи все добре. Едік намагався віджартуватись. Але щось не давало спокою і жінка раптом сказала, що винайме машину і приїде у Маріуполь за сином. «Я ладна була його викрасти звідти. Щось відчувало моє серце. Казала йому, що сховаю його у багажнику машини і ми разом поїдемо геть. А він тільки посміявся над моїми словами», - згадує мама українського воїна.

Через два дні після цієї розмови, 24 лютого 2022 року, Оксана прокинулась о 5 ранку від страшних вибухів. У вікнах, що виходять на трасу на Крим, жінка побачила вогонь. Жінка зателефонувала колезі по роботі (тоді вона працювала диспетчером таксі), чоловік нічого не знав. Але трохи згодом він сам перетелефонував і сказав, що їде на Херсон. «Всюди страшне щось робиться», - коротко пояснив Оксані таксист. «О 9.00 ми вже були в окупації», - розповідає про перший день війни Оксана  у рідному селищі Каланчак Херсонської області.

Селище, в якому народився Едуард Ставицький, де пізніше хлопець закінчував школу, де зустрічався з дівчиною і смажив шашлики з друзями, розташоване у степовій Таврії, до моря – 18 кілометрів. Каланчак неодноразово зазнавав нападів войовниче налаштованих сусідів. У другій половині XVI ст. поблизу теперішнього селища, неподалік від кам'яного мосту відбулась сутичка між козацьким військом та кримськими татарами.Бій закінчився перемогою козаків, розбиті кримські татари відступили.

Перші дні війни Оксана чекала, що українську територію ось-ось відіб’ють у росіян. Але все затягнулось. З часом місцеві мешканці, які на початках вірили у швидку розв’язку, зрозуміли,  що ще не скоро окупанти залишать їхню землю у спокої. Селище Каланчак ще досі знаходиться під окупацією. «Там залишилось все – наші спогади, речі, там залишились наші батьки. У будинку кімната Едіка. У старенькому гаражі мого батька він облаштував собі окремий простір, де з друзями вони зустрічались, слухали музику, пили каву, спілкувались», - згадує мама Едуарда, яка разом із молодшою донечкою виїхала із рідного селища 31 серпня 2022 року. «Ми стрибнули у останній вагон. Далі виїжджати ставало все складніше і складніше. Зараз ми живемо у Тернополі у моєї давньої подруги, сподіваємось, що врешті-решт зможемо повернутись додому», - ділиться мріями Оксана.

Нашу розмову час від часу переривають сльози – мама Едуарда згадує, що колись, як тільки почалась війна, пообіцяла сину не плакати, але так і не змогла дотриматись своєї обіцянки. Вранці 24 лютого одразу після того, як жінка зрозуміла, що відбувається, вона почала телефонувати синові. Але його телефон не відповідав. Лише о 9 годині ранку Едік подзвонив сам, сказав мамі, що все добре, просив не плакати і не хвилюватись. Далі він писав повідомлення у Інстаграмі. А одного разу написав, що у них взірвали «вишку» мобільного зв’язку. Тож телефонувати змоги не буде. «Але 2 березня він мені передзвонив крайній раз. Я не кажу останній, бо я вірю, що могла трапитись якась помилка, Едік повернеться, - вірить Оксана, - я навіть крайнє повідомлення йому написала, коли ми виїхали із селища, що ми в Тернополі і чекаємо його тут. Але він так і не прочитав цього повідомлення».

Під час останньої розмови із сином Оксана просила його здатись у полон. Материнське серце відчувало біду. Але син навідріз відмовився. «Мамо, ти що! Я ж присягу давав! Все буде добре», - наполягав 18-річний Воїн.

У квітні 2022 році у групі, в якій родичі військових дізнавались новини про своїх рідних, Оксані повідомили, що з підрозділом, у якому перебував її син, зник зв’язок. «12 квітня я знову написала у групу. Мені відповіли, що все добре, щоб я не панікувала. А за декілька днів повідомили страшну новину – з хлопцями зник зв’язок. Сказали, що мій син внесений до списку зниклих безвісти. Ми сподівались до останнього, що він у полоні. Ми шукали його дев’ять місяців – в Інтернеті, запитували хлопців, які виходили із полону. Але не було ніяких новин», - розповідає про пошуки сина Оксана.

Згодом жінка дізналась, що тіло її сина знайшли поблизу «Азовсталі». Едуард загинув під час артобстрілу. В офіційних документах написали, що він отримав поранення несумісне із життям.

На впізнання Едіка їздив його батько, також Едуард. «Там не було вже що впізнавати. У нього на литці ноги було татуювання, то його не було видно. А ще у нього біля пупка була родима плямка у формі сердечка, колись я йому казала, що він буде щасливим, бо має знак любові. Зроблений з любов’ю. Коли я ходила вагітна Едіком, то мені говорили, що буде дівчинка, я ж впевнена була, що народиться хлопчик. Довго не могли придумати йому ім’я. А потім зрештою вирішили назвати Едуардом. Едуард Едуардович. Він був дуже спокійною дитиною, допомагав мені з молодшою донечкою Ізабеллою. У них 11 років різниці. Белі було 7 років, коли загинув наш Едік. Вона мене дуже відволікала, відволікає зараз своєю дитячою безпосередністю», - про дітей Оксана може розповідати безперервно. Про те, як вони росли, як Едік забирав Белу із садочка, як відводив її до бабусі, а лише потім – йшов гуляти.

«Він був дуже відповідальний. Бела його обожнювала», - додає мама. Едік також дуже любив свою сестричку. Намагався створювати для малечі казку всюди. Одного разу на Новий рік мама відволікала малечу у той час, коли Едік клав під ялинку подарунки і імітував стуків Діда Мороза. «Казав для неї, що Дід Мороз приходив. А вона вірила, маленька ще ж була», - поринає у спогади мама українського воїна.

У грудні 2022 року Едік мав повернутись додому. Завершувався термін служби. Юнак у якийсь момент почав подумувати, щоб підписати контракт, запитав поради у матері. Оксана відповіла, що вона проти, але він має право робити так, як вважає за потрібне. Едуард попросив маму зібрати пакет документів. «Я затягувала зі збором документів навмисно. І десь за два тижні він сказав, що передумав підписувати контракт. Планував спочатку поїхати на заробітки, а потім – піти вчитись далі та не судилось… Війна зруйнувала всі його плани», - пригадує Оксана, додаючи, що вони мріяли у літню відпустку сина поїхати всі разом на море.

«Море у нас близько було. Ми їздили часто – вранці виїжджали, ввечері повертались. Одного разу ми з подругою поїхали і Едік - з нами. Ми попросили, щоб він не «мамкав» і не називав мою подругу «тьотею». Вже гарний був такий, високий. Але потім я сама як не закричу: «сину». То він з нас сміявся», - щасливих моментів разом було так багато!

1 лютого 2023 року Едуарда Ставицького поховали на Алеї Слави на кладовищі у Харкові. Того дня випав сніг, у Харкові, як на диво було дуже тихо і спокійно. Селище, у якому народився Едік, було окуповане, а у Харкові родина Ставицьких колись жила, тут Едік ходив у дитинстві у садочок, тут він знайшов свій останній спочинок. «Мені снився Едік. Він мені сниться весь час, ніби, він є вдома. А один сон був такий, що ми під окупацією у рідному селі. Едік ходить у дворі. Я йому кажу: «Не йди нікуди». А він відповідає: «Не піду. Я хочу бути вдома». На вулиці падав сніг. Так і того дня, коли ми його ховали, падав сніг. Мені не було ні холодно, ні жарко. Це найстрашніше, що могло трапитись. Я не вірю, що він міг загинути. Одного дня він повернеться додому, ми всі повернемось додому», - говорить на прощання мама 18-річного Героя, який ціною власного життя боронив Маріуполь. Оксана розмовляє українською мовою. Каже, 24 лютого якось автоматично перейшла на українську і більше ні слова не промовила російською: «Хочу говорити тільки рідною мовою. Так має бути».