Максим Рудень пройшов поранення, полон, щоб знову захищати Україну

  За 30 км від російського кордону є гарне село Стецьківка. Знаходиться воно у Сумській області. Проживає у Стецьківці чудова родина: тато, мама і троє синів. Сюжет - як у казці. Найстаршому Сергієві 35 років, Артемові 32 роки, Максимові – 20. Старші обидва – військові, пройшли АТО ще з 2014 року. Середній Артем – зараз має осколкове поранення хребта, задіто спинний мозок. На час початку повномасштабного вторгнення старший син був у Сумах, середній – у Чернігові. Найменший Максим служив у Маріуполі.

Поки старші брати здобували військовий досвід в АТО, найменший учився в школі. Потім Максим після 9-го класу пішов навчатися в училище на електрогазозварювальника й електромонтера. Після він вступив у Сумську філію національного педагогічного університету імені Олександра Довженка, згодом перевівся на заочне відділення. Хотів стати вчителем фізкультури, бо з дитинства любив займатися спортом, мав підтягнуте тіло.

  З війскомата Максимові повістку не надсилали, а просто зателефонували і попросили приїхати. Коли він звідти повернувся додому, оголосив батькам, що ховатися від армії не збирається:

Піду відслужу, як всі нормальні хлопці!

В армію пішов 11 листопада 2021 року. Так Максим Рудень потрапив у Маріуполь. У матері з’явилися тривожні відчуття: найменший син так близько перебуває біля лінії фронту, що щось має статися. Натомість Максим телефонував і запевняв, що з ним все гаразд. Ставлення до нього було чудовим і з боку офіцерів, і з боку солдат. Там він зустрівся і потоваришував зі своїм земляком Артемом. Максим навіть казав, що два ротних за нього сперечалися: один хотів залишити в частині, інший забирав у ремроту №3057

24 лютого 2022 року мама Максима Ольга їхала на роботу, заступала саме на добове чергування. Син зателефонував:

Мамо, ти де?

Я на роботі.

Мамо, кидай роботу! Мчи додому, збирай речі, документи і виїздіть  геть, бо у вас уже йдуть танки!

Максиме, я бачу ці танки, - спокійно відповіла Ольга, - синок, ти ж обіцяв приїхати у відпустку на мій День народження. Ти приїдеш, а мене вдома не буде! – віджартувалась Ольга.

Ну мамо...

Куди нам рушати? Ми скрізь – чужі люди.

Батьки нікуди з дому не поїхали. Старший син Сергій на той час захищав Україну у Сумах, середній – на Чернігівщині. Щоб не зійти з розуму, батьки почали готувати обіди для Тероборони. Прокидалися вночі, зачиняли вікна, - смажили і варили. Зранку приїздила машина і забирала випічку з супами. Які гроші мали, всі витратили на тероборону, яких курей тримали – так само: готували хлопцям з них бульйони.

Наступний дзвінок від Максима був 2-го березня. Сказав, що має буквально півсекунди: «Бо ми так сидимо, що нас можуть снайпери зняти». Попри те, що Велика війна тривала тиждень, Максим знову запевнив матір, що в нього все добре. Взагалі він ніколи не скаржився. Це йому не притаманно. В Максима постійно все було добре.

  Але потім запала тиша. Батьки тільки з новин дізнавалися, що Маріуполь занадто бомблять і обстрілюють. Максим вийшов на зв’язок лише 17-го квітня. Хлопець був поранений. 10 квітня 2022 року Максим з побратимами був на позиції, лежав біля стіни чиєїсь хати. Раптом побачив танк. Подумав, що варто тікати звідти. Перекотився за паркан і якраз у цей момент з танка пролунав постріл. Хлопці, які були неподалік, закричали:

Рудя! Рудя! Ти живий?

Так, живий, - відповів Максим Рудень, - тільки руку відірвало. 

На щастя, рука залишилась на місці, але осколком перебило плечову кістку. Потім під’їхали побратими, відбили атаку росіян. Максима забрали  з місця бою. Але так, що він повірив у покровительство ангелів-охоронців: поранених везли назад замінованою українськими військовими дорогою. Жодна міна не розірвалась. Вже потім Максим розповідав, як його доправили у госпіталь, де його «підлатали» медики – зашили і замотали рану.

  18 квітня Максимо зателефонував батькам і знову повідомив, що в нього все добре: є вода, сало, крупи – запаси на «Азовсталі» водились. Але мали один телефон на сто людей і треба було мати терпіння, щоб дочекатися своєї черги подзвонити чи написати рідним. Тому батьки до самого виходу в полон не чули від найменшого сина жодної звістки. А залишав він «Азовсталь» з 18-го на 19-те травня. Командири виходили звідти 20 травня 2022 року.

Максим Рудень перебував у полоні спочатку в Оленівці, потім його етапували до Таганрога (РФ), звідти перевезли у Волгоградську область. У Росії усіх полонених називали «азовцями» і допитували биттям по обличчю гумовими капцями. Від таких побоїв розпухало лице. Хлопці в полоні брехали, що не були на позиціях, а тільки ремонтували техніку. Але насправді, коли ще в Маріуполі вирушали на позиції, то кожен знав, що міг не повернутися назад живим, навіть у той час не думали про рідних – просто йшли. Бо хотіли все ж жити, і прагнули, щоб вижили ті, які залишались за спиною.

Суд над українським військовослужбовцем Максимом Руднем було призначено на 23 січня 2023 року. Але 29 жовтня 2022 року його обміняли разом із 52-ма іншими військовополоненими. 

В неволі хлопець пробув з 18 травня по 29 жовтня 2022 року. Вже вдома, в Україні йому прооперували руку в госпіталі. Максим не надто хоче згадувати полон. Не хоче зайве хвилювати цими спогадами батьків і себе. 

Зараз Максим Рудень продовжує навчання в інституті. І одночасно, попри статус «обмежено придатного» через поранення, дві контузії, служить у Національній гвардії України. Максим Рудень сказав, що стоятиме за Україну до кінця: «Поки війна – поки буду служити!»