Я готовий віддати життя за свою країну

«Я готовий віддати життя за свою країну. Вона - найкраща країна на Землі, і я зроблю все, щоб захистити її». Це слова героя відомого голівудського фільму «Американський снайпер», найулюбленішої стрічки вояка Російсько-української війни Дмитра Лінського, і його друзі часто цитують їх, коли згадують про його життєвий шлях і героїчну загибель…

«Дмитро народився у козацькому місті Красноград, - розповідає в Києві його мама Світлана Лінська, яка приїхала до столиці з Харківщини, щоб укотре поспілкуватися з Координаційним Штабом з питань поводження з військовополоненими на теми пошуків тіла сина. – У сьогоднішніх термінах ми сказали б, що наш Красноград був місцем дислокації відомого у ХVII-XVIII ст. Полтавського полку, створеного Богданом Хмельницьким. Не дивно, що мій син любив насолоджуватися розповідями краєзнавців про звитяжних козаків – і усними, і опублікованими».

 У квартирі, де мешкав маленький Дмитрик, завжди була велика бібліотека, і хлопчик, на відміну від однолітків, які «жили» у гаджетах, запоєм читав історичну та військову літературу. «Але найбільша його пристрасть – спорт, - каже Світлана. – Найулюбленіший предмет у школі – однозначно фізкультура. На які б змагання у районі чи в Харкові не шукали гравців з загальноосвітніх навчальних закладів, там завжди зрештою опинявся мій син. – Причому незалежно від того, чи йшлося про волейбол, чи про баскетбол, чи про кікбоксинг, чи про біг на швидкість. Діма був успішним у будь-якому виді спорту, і це було очевидним для сотень мешканців нашого Краснограда».

Найбільше Лінський любив футбол. Його талант у цьому виді спорту помітили зразу ж, щойно мама привела 6-річного синочка у місцеву ДЮСШ. З дошкільного віку і аж до 8-го класу школи включно хлопець перемагав разом із футбольною командою у всіх можливих змаганнях, вражав численних фанатів-однокласників досконалою технікою гри, відданістю справі, цілеспрямованістю.

 Початок 9-го класу підліток провів уже у Харкові – тамтешній футбольний клуб «Геліос» забрав його з Краснограда просто «з руками і ногами». «Того ж навчального року сина «перехопив» уже інший футбольний клуб – з м. Дніпро, - відтворює у пам’яті Світлана. – Туди він перед закінченням середньої школи і переїхав. Ну, а 10-11-й класи вирішено було закінчувати таки у найсильнішому красноградському ліцеї». Чудові результати ЗНО – і у 2013-му Дмитро вже студент Національного аерокосмічного університету ім. М. Жуковського «Харківський авіаційний інститут». Обрав професію проектувальника літальних апаратів – математичний ухил старших класів ліцею дуже допоміг.

 «А наприкінці 2013 - початку 2014-го син припинив бути просто спортсменом і просто студентом, - констатує Дмитрова мама. – Як усі ми знаємо, це був час Майданів у різних містах України, час окупації Донеччини, що сусідить із нашою Слобожанщиною, і він як член футбольно-фанатської тусовки Харкова, що славиться своїм винятковим патріотизмом, не міг залишатися осторонь революційних і воєнних процесів в Україні...»

«У ті роки на світогляд студента Дмитра Лінського найбільше впливали Сергій Величко, один із лідерів харківських фанатів, які захистили Євромайдан від проросійських тітушок (натепер – ветеран полку «Азов»), і Андрій Білецький, громадський і політичний діяч (натепер – командир 3-ї окремої штурмової бригади), - долучається до розмови дружина Дмитра Лара телефоном.

– Я познайомилася з Дімулею (саме так його називала) восени 2015-го, то в нього за спиною вже були півтори року проживання у Києві, де він брав участь у різноманітних громадських проектах, найважливішим із яких, мабуть, було створення Цивільного корпусу «Азов». Дмитро з друзями були носіями правої ідеології, допомагали сім’ям загиблих бійців полку «Азов», займалися бойовою підготовкою активістів, проводили спортивні змагання та уроки мужності у школах, ідеологічні лекції…».

Саме заради громадської діяльності у столиці Діма у 2014-му покинув навчання в Національному аерокосмічному університеті. А вже весь 2016-й він провів у рідному Краснограді разом із Ларою та її 6-річним сином Давідом (вони родом – теж звідти), цілеспрямовано готуючись до військової служби, причому явно не в тилу, а на полі бою. «Я наївно переконувала його, що оскільки серед моїх знайомих чоловіків нема тих, хто пішов добровольцем на фронт, то не воювати – це нормально, - згадує Світлана.

 Ще підлітком Дмитро мав струс мозку (із втратою пам’яті) під час одних спортивних змагань. Чисто формально це означало, що він непридатний до військової служби. «Ви би бачили, який марафон по десятках харківських лікарень здійснив мій Діма, щоб таки «вигризти» довідки про придатність, - каже Дмитрова мама. – І, як Ви вже здогадалися, йому це вдалося...».

«Цікаво згадати, як мій чоловік наприкінці 2016-го «спробував себе» у Французькому Легіоні, - додає Лара. – Вже тоді він не бачив свого майбутнього поза Війною і як перфекціоніст хотів пройти стажування на найкращих в Європі військових базах. У Франції він набрав високі бали на іспитах з фізпідготовки і на психологічних тестах, але, на жаль, погано склав французьку мову, тому Легіон запропонував йому підготуватися в Україні краще суто в лінгвістичному аспекті і через кілька місяців спробувати вступати  ще раз».

 Але з початку 2017 р. Діма вже служив у полку «Азов» в Маріуполі. Курс молодого бійця – і піхотинець Лінський уже знаходить постійне житло для себе, дружини та Давіда, де молода сім’я починає жити з осені вже разом. «Його побратими обрали для нього позивний «Сектант», - мовить Лара. - Рівно через те, що він був не як більшість, християнином, а сповідував ідеї РУН-віри. Він пишався цим своїм другим іменем, бо воно, на його думку, зайвий раз привертало увагу побратимів саме до Дмитрової системи релігійних вірувань і спонукало говорити хлопців саме на ці теми».

Дмитро опікувався Давідом, як рідним сином, і один лише Бог знає, скільки сотень годин вони провели разом у різних спортклубах Маріуполя, тренуючись професійно боксувати. «Мій чоловік не лише готував собі спаринг-партнера, а й мотивував малого готуватися до чемпіонатів світу, - усміхається Лара. – Він на повному серйозі ще у Краснограді, коли 6-річний Давідік лише приглядався до кікбоксингу, помітив у нього великі здібності до спорту.

 З часом, уже живучи в Маріуполі, мої хлопці почали активно їздити на чемпіонати з боксу в різні міста України».  “У цьому контексті не забудьте про рідного брата Дмитра, Дениса, який є молодшим на 10 років і якого Діма як спортсмен так надихав, що той натепер є кандидатом у майстри спорту”, - додає цікавий факт Світлана.

У 2018-му на Діму Лінського дуже повпливала загибель на полі бою в Приазов’ї легендарного азовця Юрія Луговського (позивний «Баррет»). Снайпер-розвідник Луговський фактично став для Дмитра рольовою моделлю, і Лінський того ж року перейшов з піхоти в розвідку. Брав участь у всіх можливих тренуваннях на полігоні, стрибав з парашутом із гелікоптера, пройшов водолазні курси, брав участь у змаганнях з футболу та боксу, де здобував перші місця…

«А якщо ще додати ті сотні книжок зі снайперської тактики, які він захоплено читав, і тих кінострічок про снайперів, що їх він дивився, то Ви зрозумієте, чому за всі наші «маріупольські» роки мій Дімуля жодного разу не бував у відпустці і чому в мене як у дружини постійно було відчуття голоду на проведення спільно з ним часу», - з гіркотою каже Лара.

Всі ці роки Сектант та інші азовці були переконані, що Донбасом і Кримом Путін не обмежиться і що точно потрібно системно готуватися до повномасштабного вторгнення. «Наприкінці грудня 2021-го я ледве вмовила Дмитра зустріти Новий 2022-й рік у батьків у Краснограді, - відтворює в пам’яті дружина. – Але з 10-х днів відгулів він «витримав» лише 6. Вже дуже добре усвідомлював, що буде велика Війна і що саме маріупольські військові одними з перших будуть чинити спротив окупантам. Ми з іншими родичами тепер добре розуміємо, чому в новорічну ніч Діма мізками уже був явно не з нами».

 З 20 лютого Дмитро чергував постійно у своїй військовій частині у Маріуполі і не ночував удома. 21-го телефоном наказав дружині й Давіду евакуйовуватися з міста разом із іншими родинами азовців. «Наважилася покинути в місті чоловіка я аж 24-го зранку, коли вже три доби як у нас на Лівому березі було чутно вибухи, - згадує Лара. – Цілий ранок я бігала як очманіла по квартирі, збирала речі, від страху у мене почалася істерика, але один із побратимів Дмитра, який саме того дня був не на чергуванні, встиг вивезти мене з міста ще до того, як наш район уже весь палав. У Запоріжжі мене забрав власною автівкою мій тато, який спеціально приїхав по нас із Давідом із Харківщини».

З 24 лютого до ранку 28 лютого Сектантові вдавалося контактувати телефоном з рідними – зв'язок з Маріуполем у всієї України тоді ще був безперебійний. Розпитував, як вони почуваються, казав, що основна проблема у хлопців – нестача боєприпасів, і що військові не бачили варіантів, як їх поповнити, з огляду на те, що місто звідусіль було оточене росіянами. У  березні Лара з Давідом евакуювалися з обстрілюваної Харківщини , причому чітко пам’ятають, що з 1 березня  до 10-го березня з чоловіком не було зв’язку взагалі.  10-го березня в обідню пору Ларі зателефонувала патронажна служба полку «Азов» і повідомила про загибель снайпера 2-го відділення розвідки спецпризначення першого батальйону полку «Азов»  Дмитра Сергійовича Лінського у селі Лебединське Сартанської селищної громади Маріупольського району. «Констатували, що 28-го лютого Дмитро у тому селі виконував наказ свого командира Станіслава Партали (позивний «Метро», теж снайпер-розвідник) і, навіть коли мав можливість покинути позицію, продовжував розвідувальні дії, і його автівка потрапила під обстріл, - каже Світлана, яка дізналася про загибель сина 11 березня…

 На руках у Лари і Світлани – бойові нагороди Дмитра: у 2016-му він був нагороджений за участь у боях під с. Широкине і на Світлодарській дузі, у 2020-му – відзнакою «Козацький Хрест» 3-го ступеня, у 2021-му – «Козацьким Хрестом» 2-го ступеня. І хоча за наказом Президента України Лінського нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно, хоча в рідному Краснограді одна з центральних вулиць уже носить його ім’я (а згідно з українським законодавством присвоювати назви вулиці фізособі можна лише після її смерті), хоча активісти вже започаткували щорічний чемпіонат з кікбоксингу пам’яті загиблого земляка, жінки не втрачають надію, що рано чи пізно отримають від азовців інше повідомлення: що Дмитро знайшовся в полоні в якомусь із тимчасово окупованих українських міст або в рф. P.S. 15-річний Давід бере участь у всіх можливих міжнародних змаганнях з боксу і всі свої численні перемоги присвячує батьку Дмитрові Лінському “Сектанту”, українському герою-надлюдині.