Обійняв сина і пішов захищати Маріуполь!

14 грудня Леоніду Кузнецову виповнилось 27 років. Його синові Давіду три. Вже майже два роки хлопчик не бачив свого тата. Мама Марія щодня пояснює допитливому синочкові, що тато на роботі, заробляє гроші для них. І так вже 649 днів…

Леонід Кузнецов – військовополонений. Під час повномасштабного вторгнення росіян в Україну він захищав рідний Маріуполь від окупантів. 20 травня чоловік разом із побратимами вийшов із «Азовсталі» у полон. Полон мав тривати три місяці. Вже понад півтора року військовий у російських катівнях. 

 «Тато! Тато! Тато!» - зеленоокий хлопчак дивиться на портрет свого батька на стіні орендованої квартири у Мукачево. Фотографії чоловіка Леоніда у незнайомому місті в чужій квартирі Марія порозвішувала відразу після приїзду сюди. На Закарпаття родина українського військового із Маріуполя приїхала влітку 2022 року. Спочатку декілька місяців жили на Тернопільщині, а згодом – рушили далі. З Маріуполя Марія виїджала із родиною – мамою, сестрою з дитиною, але вони вирішили їхати закордон. Марія ж із матір’ю Леоніда Оксаною Степанівною категорично відмовились їхати з України. На рідній землі жінкам легше чекати Льоню, вірять, що так вони швидше зустрінуться, коли він повернеться.

Дружина українського воїна згадує перші дні війни у рідному місті. Марія до останнього не могла повірити, що це все відбувається насправді. 

 Леонід планував вивезти свою родину із Маріуполя до Запоріжжя і повернутися до міста. Але дружина була категорично проти, вона не хотіла нікуди їхати. Тому чоловік облаштував своїй родині безпечне місце для перебування у підвалі – приніс запас води, теплий одяг, постіль… Якраз за декілька місяців перед війною у Леоніда закінчився контракт і він планував йти навчатися у новій поліції, але війна зруйнувала усі плани.

6 березня 2022 року Леонід повернувся на службу. Далі була «Азовсталь», потім – полон. Довгий час Марія не знала подробиць перебування чоловіка на «Азовсталі», дивилась новини, шукала у соцмережах. Все було марним – ні відео, ні листів… Аж поки у лютому 2023 року не вийшов побратим Льоні, якому той під час блокади Маріуполя врятував життя. «Він розповідав, що Льоня йому накладав джгут, коли той просто на очах у всіх стікав кров’ю.

 Ще він розповідав про перебування мого чоловіка у полоні, про його поранення на «Азовсталі». Ми цього всього не знали, він навіть, коли ми вже виїхали на підконтрольну територію і в нас з’явився зв’язок, Льоня нас беріг не говорив нам, що був поранений. А перед виходом у полон написав, що їх вивозять у Оленівку. Він був переконаний, що ми скоро побачимось», - згадує Марія страшні місяці невідомості і постійного чекання.

У Маріуполі Марія із річним сином і рідними перебувала до 20 березня, з 9 березня вона зі своєю сестрою і маленькими дітьми перебували у підвалі. 10 березня прямо із їхнім будинком впала авіабомба. У будинку повилітали вікна. «У підвалі було дуже сиро, діти плакали від голоду. Зв’язку і світла не було Ми вже розуміли, що потрібно виїжджати», - про свої поневіряння жінка говорить спокійно, ніби переповідає якесь оповідання із книжки. Блокпости, огляди російських військових, запитання… Врешті-решт виїзди до Запоріжжя, три доби переїзду на Тернопільщину, життя у селі…

 Потім знову переїзд на Закарпаття. Знову села і пошук більш-менш зручних умов для проживання із маленькою дитиною. Це все ніщо у порівнянні з полоном чоловіка. Марія згадує, яка була щаслива, коли отримала повідомлення від Леоніда після теракту у Оленівці. Такі прості слова: «Зі мною все добре» коштували стільки сліз і хвилювань. Сльози у голосі Марії з’являються відразу, як вона говорить про полон чоловіка.

«Давід – точна копія Леоніда. Не лише зовні, але – й за характером. Він такий же розсудливий, все любить планувати, довго думає перед тим, як щось зробити», - Марія цілує біляву голівку сина.

Мукачеве. Грудень 2023 року. За вікном білий лапатий сніг. У кімнаті, де знаходиться мама із синочком, тепло і затишно. Малюк розпаковує велику коробку із «Лего». Це подарунок від тата. Так майже завжди говорить Давідові Марія. Вони разом складають залізну дорогу на підлозі. Потяг вони склали минулого разу.

 Марія закриває очі і бачить перед собою найзаповітніше – свого чоловіка. Він бере дружину за руку і вони разом із сином, мамою їдуть на потязі додому у рідний Маріуполь… Це мрії, які переплітаються зі спогадами, що жінка так трепетно береже для сина.

Березень 2022 року. Центр міста Маріуполь. Підвал. На підлозі на матраці спить маленьке півторарічне дитя. Хлопчик мирно сопе під теплою ковдрою, яку завчасно йому сюди приніс тато. На вулиці розриваються авіабомби… Дитя уві сні час від часу здригається. Але мама поруч і вона ніжно гладить біляву голівку сина, цілує його. В цей час у підвал заходить український військовий. Жінка відразу впізнає у незнайомці свого чоловіка. Вони на хвилину обіймаються. А потім чоловік крадькома підходить до маляти. Він дуже ніжно торкається сина. На очі в обох батьків навертаються сльози. Це остання зустріч Леоніда із дружиною Марією і сином Давідом, яка ось уже понад півтора року стоїть перед очима у Марії.

 Жінка куди вже тільки не зверталась, щоб швидше повернути свого чоловіка. «Поверніть мого тата з полону!» - тримає маленький Давід плакат із незрозумілою ще для нього фразою про тата. Хлопчика бережуть від стресу. Мама пригадує ті страшні дні, коли вони тільки приїхали із окупованого ворогом міста, і маленький синочок ночами кричав і кликав татуся. «Вже стільки часу минуло, він був такий маленький, але, я впевнена, Давід пам’ятає Льоню. Він був і є для нас усім. Льоня так любить свого сина!» - Марія довго збирається з думками.

Жінка пригадує, як вони познайомили зі майбутнім чоловіком: «Це було у 2016 році під час навчання в університеті у Маріуполі. Льоня був на два курси старшим. Ми навчались на реабілітологів. Познайомились, коли до нас із виступом приїздив Зеленський із «95 кварталом». З того часу ми спілкувались. А в 2019 році одружились. В жовтня 2020 року у нас народився син. Це все відбувалось у нашому рідному місті – в Маріуполі. Ми були такі щасливі». 

 Мама українського військового Леоніда Кузнецова Оксана Степанівна із молодшою донькою також живе на Закарпатті на Тячивщині при церкві. Свекруха часто приїздить до невістки – бавиться з онуком. Пані Оксана дивиться на Давіда, а перед очима маленький Льоня – такі вони син і онук схожі між собою.

«Льоня, знаєте, дуже чесний, справедливий, він ніколи нікому ніякої підлості не зробив. А з дитинства мріяв бути або рятувальником, або поліцейським. Хотів допомагати людям. Ось і допомагав. Зі школи захоплювався спортом, попри проблеми зі спиною і потай від нас, почав займатись воркаутом. І дуже швидко здобув перемогу. А взагалі-то для Леоніда завжди сім’я, дружина і син - на першому місці. І він для нас - Чоловік з великої літери», - по голосу мами українського Воїна відчувається, як вона пишається сином, що ціною власної свободи боронив рідне місто від окупантів. 

576 днів тому український воїн Леонід Кузнецов із побратимами вийшов із «Азовсталі» у полон. Декілька місяців він перебував у повному оточенні на заводі, на якому все життя пропрацював його батько і який свого часу будував його прадід. «Така ось доля у нашого сина», - додає на прощання мама ще одного українського Героя.