Він все здолає і повернеться додому!

27 листопада 2023 року минуло 20 місяців як український військовий Володимир Іванілов перебуває у російському полоні. З того дня мама полоненого Оксана Володимирівна по-новому веде відлік часу. Все змінила війна, а згодом – полон. І вдень, і вночі мама не перестає чекати телефонного дзвінка від сина. 

Подружжя Іванілових мешкає на Полтавщині у селі Мартинівка. Тут вони народились, тут народився їх єдиний син Володимир. Тут він навчився ходити, пішов до школи, тут він ганяв футбол, косив траву, копав городи…

Мама Оксана пригадує, як у дитинстві їх Володя мріяв бути поліцейським, жінка розглядає фотографію сина-другокласника у формі Нацгвардії України, на очі навертаються сльози від теплих спогадів: «Говорив, що побудує великий будинок, у якому на першому поверсі житимемо ми з татом, одружиться на однокласниці… Ніхто тоді не думав, що так все станеться». Мама українського Воїна довго збирається з думками, заходить у кімнату сина. На стіні біля столу – фотографії у рамках. Із світлин на Оксану Володимирівну дивиться її найрідніший Володя. Ось він ще зовсім хлопчак у військовій формі, яку одягнув для фото, а ось - вже у Донецьку в 2013 році перед присягою мужній і такий дорослий. Ось грамота від сільського голови тоді ще селища Халтурине, яке згодом перейменували у Мартинівку, про присвоєння Володимиру звання почесного жителя: «За високу громадську позицію, патріотизм, мужність, героїзм і людяність, проявлені в ході військових дій на сході країни в зоні АТО». Тоді Володимиру було 20 років. Ось ще одна грамота, якою нагородили сержанта Володимира Іванілова за старанність, розумну ініціативу, зразкове виконання службового обов’язку у 2018 році.

Від спогадів про початок військової кар’єри сина на душі у мами українського воїна стає зовсім сумно, це відчувається у голосі, жінка намагається всіляко стримати сльози. У руках вона тримає медаль сина: «Ветеран війни».

«15 жовтня цього року Володі виповнилось 29 років. Два своїх дні народження він провів у полоні. Він наш єдиний син, наша надія і опора з батьком. Ми дуже його чекали, він – наша гордість і радість», - пані Оксана згадує перші місяці служби сина. 30 листопада 2013 року Володимир Іванілов склав присягу. Це відбувалось у Донецьку. Тоді ще місто не було під окупацією. На плацу зібрались рідні строковиків. Матері не стримували сліз, батьки переважно гордо поглядали на власних синів – підтягнутих, мужніх, більшість з яких ще зовсім недавно сиділи за шкільними партами. Були серед присутніх і подружжя Іванілових.

«Син пішов на строкову службу після закінчення технікуму у 2013 році. За розподілом потрапив у Донецьк у внутрішні війська. У 2014 році, коли Донецьк захопили росіяни, із Донецька частину перевели у Маріуполь. Перший час вони жили у наметах, а потім вже їм облаштували казарми. За деякий час Володя нас поставив перед фактом – він хотів підписати контракт. Ми його відмовляли, але він настояв на своєму і підписав контракт на п’ять років», - згадує мама українського військового.

У 2021 році Володимир Іванілов закінчив академію НГУ у Харкові і отримав звання лейтенанта. «Там він зустрів справжніх друзів, там він будував своє життя. Після закінчення академії син мав змогу залишитись у Харкові, поїхати до Одеси або Івано-Франківська. Але він вибрав Маріуполь, вирішив повернутись до своїх товаришів», - Оксана Володимирівна розповідає про події, які відбувались за рік до початку війни.

Після закінчення академії Володимир керував взводом. Він проводив їм курс молодого бійця – готував ще зовсім молодих хлопців і дівчат до присяги. Офіцера Іванілова, як чудового викладача, тепло і з непідробною вдячністю згадує молодший сержант Олена Боровкова: «Він навчив мене дисципліні, повазі, привчив до розпорядку. Володимир – прекрасна людина! Він справедливий і мудрий».

Друг Олександр Зарічанський згадує Володю з великим теплом і вдячністю: «Ми готувалися до держіспитів, але далеко не всі студенти були готовими до них. Володя, однак, мав військовий досвід – був учасником АТО, тому підтягував всіх охочих». Прикметно, що власній підготовці Володя часу не приділяв, але хлопцям обов’язково допомагав. Потім його допомога дуже сприяла при розподілі – хлопцям надали хороші місця для служби. У курсантські роки Володимир був життєрадісним і веселим, до всіх мав підхід. Викладачі цінували його за те, що на предмет міг прийти не готовим, але дуже розумівся на військовій справі, був практиком – стріляв майже з усіх видів озброєння, що було у Національній гвардії України. Переживав за курсантів, Володя був і досі залишається небайдужим. Загалом, Саша Зарічанський каже, що у них була дружня група і колектив – чотири роки посідали перші місця з успішності на курсі. А Володя у цей показник особисто робив великий вклад. Його друг переконаний, що Володимир – дуже хороша людина. Саша сам родом із Вінниччини, потрапив служити до Одеси. І хлопці постійно сперечалися, де краще море. Тому один одного запрошували у гості, щоб наочно перевірити – де ж таки дійсно воно краще. Але поки що така перевірка не відбулась… Саша Зарічанський сам знайшов маму Володі Іванілова, щоб подякувати їй за чудового друга. Товариші ще мають визначити – де все ж таки краще море – в Одесі чи в Маріуполі…

Від спогадів про курсантські роки сина мама Оксана повертається до початку війни. Пригадує, як разом із своїми строковиками офіцер Володимир Іванілов знаходився у оточеному ворогом Маріуполі. «Він зателефонував 19 березня 2022 року із чужого номера. Говорив мені, що не знає, як врятувати своїх солдат. Стріляти їм було вже нічим. Я йому кажу: «Ви мусите врятуватись. Ми, матері, вас чекаємо». Це був перший раз, коли я не змогла йому нічого порадити», - пані Оксана вже не стримує сльози.

Жінка згадує, як вранці 24 лютого 2022 року її розбудив дзвінок від чоловіка, який знаходився на роботі у іншому місті, – він ошелешив дружину новиною: «Почалась війна». Після того Оксана Володимирівна десятки разів намагалась додзвонитись до сина, але все марно. Лише о 10 годині зателефонував Володя. «Все буде добре, мамо», - він намагався втішити занепокоєну неньку. До 1 березня Володимир щовечора хоч на декілька хвилин телефонував додому. «Тихо у вас? Лягайте спати!» - говорив син занепокоєним батькам, що вже тоді усвідомлювали, у якій небезпеці він знаходиться.

Пані Оксана пригадує майже дослівно кожен дзвінок сина. 8 березня він телефонував о 15.00, просив всім передавати вітання бабусі, тіткам. «Все буде добре, тримайтеся. Бойовий дух у них ще був. Він був разом зі своїми строковиками десь на Лівому березі. А вже 19 березня він телефонував, то питав мене поради, як йому людей врятувати і врятуватися самому», - ділиться своїми спогадами моя співрозмовниця. Пані Оксана пригадує, що син говорив, що він із іншими командирами, порадившись і дослухавшись наказу вищого командування, вирішили виходити із оточення. Хтось пішов у сторону Запоріжжя, хтось на «Азовсталь». А далі зв’язок обірвався. Лише згодом мама дізналась, що Володя у полоні. Спочатку було Донецьке СІЗО, далі Оленівка, а потім – Горлівка.

У Горлівку рідним вдалось навіть передати синові одну передачу. Писали листи. У травні 2023 року листування заборонили. З того часу пані Оксана не має ніяких новин від Володі.

«Ми отримали шість листів від сина. Вони схожі на інші, бо ж там цензура. Передостанній лист дуже важкий, він писав, що йому морально дуже важко не знати, коли він повернеться, переживати відсутність свободи», - мама Оксана ділиться переживаннями свого сина. «Я дуже люблю свободу, певно, тому так важко. Ми вже все один одному розповіли – від дитинства і до полону. Бувають моменти, що хочеться плакати, але не можеш», - мама тремтячим голосом читає уривки з листа від свого Героя. Вона довго не може заспокоїтись після цього: «За що нам це все!» Ці питання жінка ставить собі чи не щоночі, коли довго не може заснути, згадуючи дитинство Володі, його навчання у школі, його успіхи на службі.

«Володя любить футбол, обожнює тварин – собачок, котиків. Годував їх, коли служив, завжди фотографувався з ними… Нам фото надсилав. У школі квіти завжди підливав. Вчителька говорила, що якщо Володя не піділлє, то ніяка дівчинка не піділлє… Знаєте, він такий маленький у нас народився. Коли мій чоловік прийшов у пологовий, я питаю його, як назвемо сина. А він і каже: «Давай назвемо його Володимиром, як твого батька. Він мені приснився і у сні просив назвати, як його». Так його дідусь потім дуже любив», - пані Оксана розповідає, а перед очима рідне село.

Двоє Володимирів поспішають на риболовлю. Дідусь щось довго і терпляче розповідає онукові, показує на вудку. «Володю! Дивись! Ось так треба!» - говорить Володимир Іванович. Маленький Володя ловить кожне слово свого дідуся. Вони приходять на ставок, онук вмощується поруч із дідусем і замріяно дивиться на воду. Хлопчак обожнює рибалити із дідом… Коли Володя навчався у академії в Харкові дідусь помер. Бабуся Галина Петрівна залишилась сама. Цього року бабусі виповниться 70 років. Вона разом із донькою, зятем та іншими членами великої родини чекає свого Володю.

Сестра пані Оксани Наталя розповідає, як спілкувалась із племінником на свій День народження 6 лютого 2022 року: «Він поспішав на службу і розмовляв зі мною по телефону. Вітав мене із Днем народження. Володимир завжди беріг сімейні традиції, був уважний до всіх, ніколи не забував привітати нас зі святами. Він бабусю дуже шанує і береже». Тітка українського військовополоненого впевнена, що Володя все здолає і повернеться додому переможцем. «Він сильний, йому все вдасться!» - переконана вона.

«Ми пишаємося ним. Він – Герой! Він стільки витримав, він все здолає, я знаю, я вірю у нього і все життя вірила», - Оксана Володимирівна постійно їздить на акції у підтримку українських військовополонених. Жінка одягає футболку із портретом сина – у люті морози, під палаючим сонцем вона разом із іншими матерями, батьками, дружинами, дітками українських воїнів, які боронили Маріуполь, терпляче стоїть на центральних площах українських міст. Поруч із нею чоловік – тато Володимира Сергій Миколайович, який, попри роботу, завжди займався вихованням сина. «Почуйте нас, поверніть нам наших синів!» - говорять батьки українського Героя. Через три місяці мине два роки, як Володимир разом із побратимами перебуває у російському полоні. Майже вісім місяців батьки не отримували від свого сина жодної звістки.