Скоро буде десять років, як Віталік востаннє був у рідному домі…

«Артур народився в Вірменії в 1990 році. Його батьки були військовими – мама сержантом, а тато - офіцером. Майбутнє мого чоловіка було визначене з дитинства, вже змалку він знав, ким хоче бути.

«Артур - мій старший син. Ще у дитячого садку часто тікав з містечка в казарму до солдатів. Йому було дуже цікаво там, солдати дуже любили хлопчика, вони називали Артура «сином полка», іноді він залишався і спав в них. Ось саме з того часу маленький Артур вже все для себе вирішив. Він був гіперактивним дитям, дуже розумним на свій вік. Ще з малечку був самостійним , завжди допомагав молодшому брату. Казав, що як виросте - стане військовим, як тато. Так і сталося. Виріс, зробив свій вибір , твердо і усвідомлено. Нам як батькам нічого не залишалося - підтримати його вибір. Ми жодного разу про це не пошкодували. Дуже пишаємося ним. Син став справжнім чоловіком,при цьому залишився доброю, люблячою і розуміючою людиною.

За час його навчання, роботи, служби ми с батьком чули тільки слова подяки і похвали не тільки від вчителів, начальників, товаришів по службі, а також від його друзів. Пишаємося насамперед тим, що він не зрадив свої ідеали, мрії, залишився вірним собі і своїм переконанням. Знаю, що йому зараз дуже важко в полоні, але я впевнена - його не зламати.

Артур з братом - це одне ціле, обидва виросли хорошими людьми, справжніми чоловіками. Для них честь, совість та вірність не порожній звук. Обидва одружені , мають дітей, а ми – внука та внучку», - так розповідає про своїх синів-воїнів мама Ірина Вікторівна.

…Прослуживши строкову службу, Артур підписав контракт і присвятив своє життя армії. Саме в цей час ми зустрілися. Це було кохання з першого погляду. З Артуром мені ніколи не було сумно. Артур навчив мене любити, завжди був зі мною ніжним. Для нього я була всім, це я цінувала і ціную. Через рік наших стосунків ми одружилися, а згодом - народився наш синочок Данило.

Саме в цей щасливий момент нашого життя в 2014 році почався цей весь жах. Мій чоловік став на захист нашого міста Маріуполь. Тоді з уст наших знайомих я чула багато неприємного щодо Артура. На жаль, багато хто не розумів, що тоді почалося жахливе,нашу країну вмивали кров’ю - гинули кращі.

Я завжди дуже переживала за чоловіка, були такі дні, коли він просто зникав - не було зв’язку. Це вже потім чоловік мені розповідав, де він в цей час був. Від його історій у мене волосся ставало дибки, але я пишалася ним і вірила, що це все не даремно. Військова служба була для нього всім, інколи мені здавалося , що ми з сином не так важливі для нього. Але зараз я розумію, що саме заради нас, заради майбутнього нашого синочка він боронив місто.

Орієнтовно в 2016 році чоловік вернувся до служби у військову частину - ми бачили його майже кожен день. До цього півтора року ми з сином жили самі, на жаль, мій чоловік пропустив дуже багато моментів через війну, яка вже тоді точилась в Україні - перше слово сина «тато», перші кроки. Замість цього він захищав нашу країну, захищав наше майбутнє.

Згадуючи лютий 2022 року, а саме вечір 22 лютого. Відбулась дуже серйозна розмова з чоловіком. Він готував мене до гіршого сценарію, в який я не хотіла вірити. Просив зібрати документи і речі, він вже тоді знав, що станеться. У мене було лиш одне питання до нього: «А як же ти?» Тоді в його очах я побачила відповідь: «Він - воїн, захисник!» Не зможе покинути своє місто і побратимів в таку лиху годину. Коли я згадую ту розмову, на очі навертаються сльози, як і в той вечір. Я благала його поїхати з нами, але, на жаль, цього не сталося.

І ось настало 24 лютого. О 3:00 задзвонив телефон чоловіка - його викликали в військову частину. Я в той момент навіть уявити не могла, що наша розлука буде такою довгою. Це був останній ранок, коли я його бачила. Далі були вибухи, ворог почав обстрілювати східний район Маріуполя. Чоловік зателефонував і попросив негайно їхати з міста. І тут в мене почалася паніка, але подивившись на сина, я взяла себе в руки і пообіцяла собі зробити все, щоб врятувати нашу дитину.

До 1 березня у нас був зв’язок з Артуром. А потім - все як в тумані. Зв’язок зник, почалися бої. Було дуже страшно. Наш син мужньо тримався і завжди казав: « Мій тато - Герой, він нас захистить». В той момент я не знала, де Артур і що з ним. Лиш одне у Бога просила, щоб був живий. Бог залишив його нам. В квітні у мене з’явився зв’язок, прийшли перші його смс. Це було просто щось неймовірне! Коли ми з ним спілкувалися, я намагалася дізнатися, де він, але мій коханий не говорив, пізніше - я сама здогадалась. З цього моменту почалося інше жахіття - «АЗОВСТАЛЬ». Артур наполіг на тому , щоб ми покинули окуповані території, було дуже важко, але ми це зробили.

Почалась боротьба за наших хлопців , весь світ підтримував наших воїнів. Я намагалася донести до чоловіка, що про них не забули і їхній подвиг вражає людей. Я була впевнена , що вони вийдуть. Кожен день я говорила тільки слова підтримки коханому. Артур відповідав мені, що в полон ніхто здаватись не хоче. Вони розглядали лише два варіанти: або в останній бій, або загинути в бункері від голоду. Він не боявся цього, тільки просив мене про одне: якщо він загине, знайти його тіло і поховати з почестями. Якби мені не було важко, але я пообіцяла, що зроблю так як він хоче. А сама плакала і вдень, і вночі.

16 травня ми дізналися, що хлопці виходять в полон за наказом Головнокомандуючого . Ми повинні були видихнути, але ніхто не знав, що на нас чекає. Це був один відсоток із ста, що коханий залишиться живим. З того часу мій чоловік досі у полоні разом зі своїми побратимами. Я не знаю, коли ми зустрінемося. Я завжди буду його чекати. Знаю, що йому там важко, але я вірю - він все це витримає. Він знав, за що він воює. І не зрадив цьому. Я хочу, щоб в нашому світлому майбутньому люди змогли прочитати історії наших воїнів, щоб не забували якою ціною дається перемога і цінували це!». Це сповідь дружини українського Воїна Артура Жижоми, Героя, який ціною власної свободи боронив Маріуполь, захищав свій дім і досі перебуває у полоні.

Олена із дев'ятирічним сином, а ще з дружиною брата і його маленькою донечкою Софійкою живуть у зйомній квартирі в Білій Церкві. Олена навчається на філолога в Приазовському державному технічному університеті. Жінка вступила на перший курс вже після початку війни – вирішила зайнятися перекладами з польської на українську мову. Жінки чекають своїх чоловіків із полону. Обидва брати Жижоми боронили Маріуполь від окупантів, обидва були на «Азовсталі», обидва пережили «Оленівку», обидва досі у полоні…

Тендітна Оленка обіймає дев'ятирічного сина. Хлопчак лагідно дивиться на маму. На перший погляд і не скажеш, що Данило – Оленкин син, радше схожий на молодшого брата… Жінка дивлячись у очі свого синочка, завжди згадує чоловіка: «Син постійно питає про тата, його мрія - сходити з батьком на риболовлю. Він дуже сумує за ним. Та і вік у сина зараз такий, що батько йому дуже треба. Я заспокоюю Данила, кажу, що нам просто треба це пережити, колись татко обов'язково повернеться - і у нас все буде добре… Син – точна копія тата, зовнішньо схожий, характером - також. Він сміливий, працьовитий, цілеспрямований». Жінка знову повертається до спогадів, надсилає фото із минулого життя.

Маріуполь. Літо 2021 року. День визволення міста від російських загарбників. Штаб-сержант Артур Жижома із грамотою в руках фотографується на фоні БТР. Поруч із чоловіком щаслива дружина. На задньому плані майорить жовто-блакитний прапор. Ще далі – драмтеатр. Довкола радісні діти. Люди. У місті свято. «Всі нагороди чоловіка залишились в Маріуполі. Мама їх закопала. Нагород було чимало - і за захист Маріуполя , і за десятиріччя відмінної служби, і Ветеран війни…» - згадує дружина українського військового.

Оленівка. Літо 2022 року. Українські військовополонені у катівні, куди їх вивезли окупанти після виходу в полон із «Азосталі». Схудлі, змарнілі, сірі обличчя - люди у обшарпаних «робах» - це захисники Маріуполя. Серед чоловіків Артур Жижома. Його важко впізнати. Між фотографіями минуло 12 місяців.

«А це фотографія булла зроблена у той день, коли вони виходили у полон. Я майже відразу знайшла ці знімки, мій чоловік багато де потрапив у кадр. Коли я побачила ці фото, то довго плакала , дуже важкі фото», - жінка надсилає світлину, на якій український військовий сидить у автобусі із гордо піднятою головою. Чесні, справедливі очі Воїна ще довго не зникають із пам'яті.

Зима 2009 року. Маріуполь. Військова частина 3057. Строковик Артур Жижома складає присягу на вірність українському народу. Зовсім юний воїн з гордо піднятою головою промовляє такі важливі для нього слова: «Я, Жижома Артур Миколайович, вступаю на військову службу і урочисто клянусь народу України завжди бути вірним і відданим йому, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, накази командирів, неухильно дотримуватись Конституції і законів України, зберігати державну і військову таємницю. Я клянусь захищати українську державу, непохитно стояти на сторожі її свободи і незалежності. Я присягаю ніколи не зрадити народу України».

Того дня поруч із молодим воїном були батьки і молодший брат Андрій. З того часу минуло вже майже 14 років. Артур Жижома не зрадив своїй клятві. Поруч знову брат Андрій. Тільки тепер воїни не на плацу, а у справжній катівні, в яку потрапили, захищаючи українську державу.