Сергій завжди відстоює правду!

Маленька, тендітна жіночка з самого ранку працює на заквітчаному подвір’ї. Вона з любов’ю і якось по-особливому звертається до кожної рослинки, яка буяє на величезному городі поруч із затишним будиночком. Тут все до ладу – і дерева, і городина, і, звісно ж, квіти. Квіти – улюблениці господині. Вона їх плекає незліченну кількість вже багато років підряд. Ходить поміж них, мов лісова Мавка, щось нашіптуючи і посміхаючись. Троянди, волошки, маки, півонії, півники, ромашки… Їх стільки, що назви можна перераховувати дуже довго. Все, що господиня садить у землю, своїми люблячими, натрудженими руками неодмінно приймається і довго квітне. На вигляд, цю жінку можна сплутати з молодою дівчиною. Так і не скажеш, що Олені Миколаївні 47 років.

Олена Миколаївна разом із чоловіком Юрієм Анатолійовичем виростили четверо дітей – троє синів і донечку. Сергію 26, Крістіні 23, Віктору 17, а Володимиру – 10 років.

Старший син Сергій вже майже два роки перебуває у російському полоні. Нелегкі часи переживає нині велика, дружна родина. 

Про свого пасинка розповідає вітчим Юрій Анатолійович, який замінив для хлопчика батька: «Сергій у нас працьовитий. Завжди нам в усьому допомагав – він найстарший у родині, найперший помічник. Приклад для молодшого братика Володимира. Він найбільше сумує…» Чоловік пригадує, як Сергій приїхав у відпустку із армії: «Він перше, що мені сказав: «Дякую, тато, що виховував мене так. Мені у армії легко».

Пан Юрій багато говорить про сина, як той навчався, як їхав у армію. Каже, що Сергійко почав його кликати татом разом із рідним сином Віктором. Так і називав з того часу завжди. «Він був маленький. Я йому все показував, пояснював. У нас діти на городі рослини вирощували, садок з нами садили. Якщо тато садив помідори, то і діти садили, якщо тато садив огірки – то і діти також, - згадує минуле чоловік, додаючи, що Сергій за характером дуже скромний і мовчазний, але коли бачить якусь несправедливість, то ніколи не змовчить, - Я йому навіть пояснював, що зараз світ такий. Але все марно. Він такий у нас ідеаліст». 

Поки ми розмовляємо із вітчимом Сергія, його мама в цей час знаходиться на вечірній дійці корів, вона доярка. «Не знаю, чи мама зможе говорити. Вона весь час плаче, коли розповідає про Сергійка, то в усі організації, які допомагають українським військовополоненим, я даю свій номер, щоб спочатку телефонували мені. Вона у нас дуже вразлива мама. Втратила двадцять кілограм від нервів, а була і так худенька», - пан Юрій дуже хвилюється за дружину. 

Чоловік надсилає мені фотографії свого старшого сина: «Це Сергій на «Азовсталі», це він на службі, а ось із своїм собакою. А це дитячі фото, вони разом із сестричкою. А ось ми всі разом, коли народився наш Віктор. А це фото зі школи, його дуже любили вчителі. Він чесний такий, справедливий!»

Із світлин на мене дивиться молодий, гарний парубок із щирими блакитними очима. Сергій зовні дуже схожий на маму – тонкі риси обличчя, замріяний погляд видають у воїні романтика…

Михайло-Коцюбинське на Чернігівщині, де живе родина українського військовополоненого Сергія Веремієнко, понад місяць перебувало під російською окупацією. Наприкінці березня українська армія звільнила селище від окупантів. За той час люди пережили різне. «Сергій, перебуваючи у Маріуполі, більше переживав за нас. Все питав, як ми, як мама», - згадує перші тижні війни Юрій Анатолійович.

Сергій Веремієнко востаннє був вдома три роки тому. Приїхав взимку із величезним букетом червоних троянд для матусі. Мама українського воїна пригадує ті дні нетривалої відпустки сина, ніби це було вчора. Відпустка мала тривати десять днів, але син побув вдома лише чотири дні, а потім його викликали на службу. Вони багато спілкувались, гуляли лісом… А потім син поїхав. «Йому дуже подобалось у Маріуполі. Найбільше йому подобались собаки. У нього була така гарна дівчинка-собака вівчарка малінуа Роккі. Що з нею сталось, ми не знаємо», - розповідає про Сергія мама.

Жінка згадує дитинство своїх старших дітей Сергія і Крістіни. Вони народились у глухому селі Кратинь під кордоном з Білоруссю. 

Ліс, гриби, ягоди… Гарна природа мирно співіснувала із важким життям селян у цій місцевості. Працювати дояркою пані Олена пішла у 17 років. З того часу минуло вже 30 років. З двома маленькими дітками на руках жінка переїхала у селище Михайло-Коцюбинське до подруги. «Бувало різне. Нелегко було нам жити утрьох. Сергійкові було п’ять, Христині – три. Син залишався з донечкою. Вів себе, як дорослий. Він вже тоді розумів, що мені важко. Я багато працювала, а він мені в усьому допомагав», - згадує перші роки життя своїх старших дітей Олена Миколаївна.  

Трохи згодом жінка познайомилась зі своїм чоловіком, вони одружились. У пари народились ще двоє хлопчиків – Віктор і Володимир. Діти тягнулись одне за одним, в усьому допомагали батькам, молодші навчались у старших. Так разом у любові і злагоді Юрій і Олена виростили чотирьох дітей.

Олена Миколаївна згадує молодість: «Я завжди любила багато читати. Всю бібліотеку колись у нашому селі перечитала. Пишу вірші дуже давно. Сергій – мій перший слухач. Він колись мені говорив, що треба збірку видати».

Пані Олена гортає свій товстий зошит, списаний дрібними літерами. У зошиті вірші. Їх не менше сотні – дитячі, дорослі, на різні дати… «Я цілий рік не могла писати. Важко було, а зараз трохи легше. Бачила сон, що на зимові свята звільнять багато наших хлопців, не знаю, чи буде серед них Сергій. Сподіваюсь, що так. Ми дуже його чекаємо. Знаєте, моя бабуся знала багато, бачила майбутнє. Я також іноді бачу. Все буде добре!» - моя співрозмовниця говорить впевнено, спокійно. У голосі її десь дуже далеко відчувається весь біль, який пережила любляча мати українського Воїна. Після подій у лютому 2022 року, після новин про полон сина, після невимовної тиші за терактом у Оленівці, пані Олена пережила нервовий зрив, але знайшла сили жити далі і чекати. 

4 жовтня 2022 року Сергієві виповнилось 25 років. В той день матуся написала йому вірш. Олена Миколаївна читає написане таким ніжним голосом, ніби співає колискову своєму маленькому Сергійкові, а перед очима непрохідний ліс і рідне село Кратинь і на якусь мить здається, ніби не було Маріуполя, не було війни і полону:

«Сину... Синочку!

Моя ти кровинко.

Ти далеко від дому...

На чужині, дитинко.