Завжди на захисті!

2021 рік. Літо. Маріуполь. Військова частина 3057. На одній із будівель частини вішають велетенський кольоровий банер. На банері три хлопці – українські військові. Серед них 23-річний Олександр Антоненко. Підтягнутий, високий, широкоплечий, у бронежилеті. Олександр того дня тішився, як дитина. Радісний, він підійшов до свого зображення і сфотографувався на пам’ять. Фото відразу відправив мамі на вайбер. Невдовзі такі зображення з’явились і у центральній частині міста. Стояв такий сітілайт і поблизу драмтеатру. Це було останнє мирне літо у Маріуполі… «Завжди на захисті!» - було написано на банерах. Так і сталось. У березні 2022 року Олександр поклав своє життя, захищаючи український Маріуполь від окупантів.

2023 рік. Літо. Лубни (Полтавська область). Алея Слави на місцевому цвинтарі. Похоронна процесія повільно рухається на кладовище. В останню путь проводять старшого стрільця патрульної роти стрілецького батальйону Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України, старшого солдата Олександра Антоненка. Попереду іде чорнява жінка у чорній хустці, поруч із нею син-підліток. Неподалік – інші члени родини. Військові тримають у руках фотографію того ж самого хлопчини із банера у Маріуполі. «Завжди на захисті», - згадуються пророчі слова… Військові під час церемонії прощання передають прапор матері загиблого воїна. Жінка ледь стоїть на ногах. 

…У трикімнатній квартирі родини, в якій ще зовсім недавно зростали троє хлопчаків, незвично тихо. Мама Оля сидить біля портрету усміхненого сина Сашка у чорній рамці. Жінка не стримую сліз. У сусідній кімнаті 13-річний Макар і 11-річний Олексій. Макар розгортає прапор із похорону брата, бере до рук кнопки і вішає прапор на стіні біля свого ліжка. Після цього хлопчик зі сльозами на очах складає речі Сашка до себе. «Макар виріс на руках у Сашка. Коли народився Макар Сашкові вже було 14 років. Макар дуже важко пережив втрату брата. Вони були дуже близькі», - пояснює 45-річна Ольга, мама загиблого захисника Маріуполя.

Її Сашко виріс у Лубнах. Часто їздив до бабусі з дідусем, був найулюбленішим їхнім онуком серед шістьох, допомагав їм по господарству. «Ще перед війною мій батько говорив, що купить Сашкові трактора, щоб він йому все робив. Він завжди добрий такий до всіх був, працьовитий. Дівчат дуже любив і вони його також», - згадує свого сина пані Ольга, розглядаючи фотографію Сашка із велетенським букетом квітів, які син ніс своїй дівчині.

У 2013 році Сашко закінчив 9 класів місцевої школи. Після того здобув фах механіка сільськогосподарських машин у Войнихівському професійно-технічному училищі. Почав працювати – спочатку у Лубнах, а потім поїхав до братів матері у Харків. Обидва дяді Олександра військові, тож хлопчина, зваживши всі «за» і «проти», вирішив іти служити. Так він опинився на строковій службі у військовій частині в Маріуполі. Вже через пів року служби, Сашко зрозумів, що це його і підписав контракт. Йшов 2021 рік.

«Востаннє він був у нас вдома в лютому 2021 року, приїжджав у відпустку. Ми багато спілкувались, він завжди у нас такий життєрадісний, веселий був. Цілих десять днів наш син був вдома, він їздив до бабусі з дідусем, ходив до хрещеної», - мама Олександра Ольга перебирає у пам’яті найтепліші спогади про сина, а потім раптом переходить до сумного.

24 лютого 2022 року, коли почалась війна, серце пані Ольги було не на своєму місці. Вона розуміла і усвідомлювала всю небезпеку, у якій опинився її син разом із побратимами. Зв’язку тоді вже із Сашком не було. Лише через його дівчину жінка дізналась, що син у військовій частині. Цілий місяць мама намагалась знайти хоч якусь інформацію про сина. Все марно. Лише наприкінці березня пані Ользі повідомили, що її Сашко пропав без вісти. «Тоді у всіх була хоч якась надія на те, що Сашко живий. Ми вірили до останнього. Хрещена Сашка ще досі не може повірити, що його немає з нами. Спочатку подзвонили слідчі повідомили, що є тіло, навіть не тіло, а одні кісточки і куртка із підписом «Антоненко». Із ним було ще двоє хлопців. Але тоді через якийсь час повідомили, що ДНК не співпало. Через якийсь час зателефонували із частини і сказали, що Сашко, ніби, у полоні. Але десь у червні 2023 року знову пере телефонували і сказали, що ДНК співпало на 99%», - крізь сльози Ольга намагається скласти хронологію подій, які передували найстрашнішому – 9 червня 2023 року Олександра Антоненка поховали.  

«Наш Сашко такий світлий був хлопчик. Він завжди мені подарунки дарував, уважний. Я ще й досі бережу дві мушлі, великі такі, які він мені з моря привіз, йому тоді десь років 14 було», - згадує про свого похресника Олена і додає, що востаннє бачила Сашка 23 лютого 2021 року, коли разом із мамою проводжали українського воїна на автобус до Маріуполя.

Тоді у Сашка були грандіозні плани на майбутнє. В Маріуполі на нього чекала дівчина, найкращі друзі. Як розповідає рідний дядько хлопця Артем, Сашкові майже відразу сподобалась служба, він планував навчатись далі, мріяв вступити до академії НГУ у Харкові. «Але війна все змінила, на жаль», - коротко резюмує дядько. 

Дружина найкращого друга Сашка Катерина згадує про те, як після виїзду із окупованого міста намагалась знайти хоч якусь звістку про свого товариша, але все було марно. Попри сподівання і періодичні зміни у статусі військового, через понад рік сумнівів і надій влітку 2023 року жінка приїхала до Лубен на похорон до свого друга.  

«Саша був людиною з усмішкою, тільки найближчі люди дійсно знали, що у нього на душі, як непросто було моментами. Саша - справжній друг, товариш, який завжди знаходив потрібні слова підтримки, незважаючи ні на що. Батькам - низький уклін за таке виховання сина, в наш час така людина була рідкістю. Я була однією з небагатьох, хто до останнього вірив і сподівався, що все це помилка. Я писала йому періодично і щиро чекала кожного обміну, щоб нарешті побачити відповідь. Рік поспіль, майже кожного дня, я писала, щоб він тримався, писала, що про нього не забули, що ми обов’язково зустрінемося. Після кожного обміну були від мене повідомлення, що знову не зараз, але дуже скоро. Надсилала йому повідомлення в день, коли ми дізналися про ДНК, писала, що цього не може бути. Після поховання я просто благала написати, що це все злий жарт, це все не з нами, це помилка. Я досі на підсвідомому рівні чекаю відповіді, сподіваючись на помилку… Напевно, за всю повномасштабну війну особисто для мене - це найбільша втрата, яка не зрівняється з тим, що я втратила житло, все нажите, можливість бачитися с родиною», - Катерина багато розповідає про Сашка… 

24-річний Олександр Антоненко загинув у селищі Старий Крим під Маріуполем 3 березня 2022 року, захищаючи місто від російських загарбників. Український воїн повернувся до рідного містечка Лубни на Полтавщині через рік три місяці і сім днів – 9 червня 2023 року. Повернувся назавжди…