Раніше у нас була велика сім`я…

8 березня 2022 року жителька Маріуполя Галина Василівна бачила свою доньку Ксенію востаннє. «Тоді дівчаток відпустили ненадовго додому. Як я її благала залишитись! Як благала! Але вона не могла покинути свої хлопчиків там. Вона просто рвалась туди, щоб їх захистити», - розповідає про свою доньку жінка.

Туди – на «Азовсталь», у самісіньке пекло - Ксенія поспішала до свого молодшого брата Сергія і чоловіка Руслана. Усі троє членів однієї родини у минулому були військові. Ксенія служила у з 2013 року. У армії вона познайомилась із своїм майбутнім чоловіком. У 2014 році молоді люди одружились. З того часу ніколи не розлучались – всюди разом – і на службі, і вдома. Аж поки не почалась повномасштабна війна.

«У 2014 році нічого доброго вже не було. Тоді у нас тут все почалось. Біда почалась вже тоді», - згадує Галина Василівна. Ми розмовляємо по аудіозв`язку через Телеграм. 64-річна жінка знаходиться на території окупованого росіянами Маріуполя. Час від часу зв’язок зникає.

Корінні маруіупольці Галина Василівна і Володимир Дмитрович прожили разом довге і щасливе життя - 36 років пліч-о-пліч вони пережили у Маріуполі багато радощів і печалі. Колись у їхньому садку лунав дитячий сміх. До затишного будинку майже у самісінькому центрі міста завжди приходили друзі. Друзі доньки,друзі сина, численні родичі…

«Колись у нас була сім`я, тепер не залишилось нікого. Лише ми з чоловіком і сваха. Ось так і доживаємо. Чекаємо, щоб хоч часточка нашої родини возз`єдналась!» - не стримуючи сліз, мріє мама про повернення свого сина і зятя із полону.

Ксюша і Сергій зростали дуже дружними. Брат народився, коли сестрі було вісім років. Ксенія була для Сергія всім – і мамою, і подругою. «Він їй всі свої секрети розповідав, постійно вони шепотілись. Всіх своїх дівчат з нею знайомив, а вже потім – зі мною. Вони були дуже-дуже близькі. Ксенія за нього все була готова віддати, все для нього зробити могла, дуже опікувалась Сергійком нашим», - згадує мама своїх дітей.

На момент, коли почалась повномасштабна війна, і Ксенія з чоловіком і братом вже не служили у армії. Але 24 лютого у частину викликали Сергія, а 25 лютого – Ксенію і Руслана. Всі поїхали. Чоловіки вже додому не повернулись. Що було «там» мамі не відомо. «Знаєте, є у сім`ях так, що батьки дбають про своїх дітей, оберігають. У нас було інакше. Діти оберігали нас з батьком, ми не знали ніяких проблем з ними. Вони все робили і вирішували самі», - розповідає Галина Василівна крізь сльози. Жінка час від часу затинається, перепрошує, - пояснює, що після чергового прильоту «градів» вона отримала контузію.

В один із таких обстрілів Галина Василівна втратила сестру. «Їй був 71 рік. Під час бомбардувань міста їй відірвало ногу. Ми її живою не довезли до лікарні», - болю у спогадах настільки багато, що ми не можемо все це помістити у одну розмову.

27 травня 2023 року Ксенії мало виповнитись 43 роки. 14 березня 2022 року вона загинула на «Азовсталі». Як це трапилось, мама достеменно не знає. «Приїдуть мої хлопчики, вони все нам розкажуть. Поки не знаю. Але маю надію на те, що це неправда. Не хочу вірити. Та й як можна повірити у загибель своєї дитини!» - не припиняє плакати Галина Василівна, яка знаходиться за 1000 кілометрів від мене.

Жінка починає пригадувати той день: «14 березня у нас під п`ятками снаряди рвались. Тоді зруйнували школу, у якій я навчалась. Як це страшно, ви навіть не уявляєте! Ми тоді прийшли на квартиру до Ксенії та Руслана. Коли зайшли, то за дверима побачили мертву чорну голубку». Жінка відразу почала плакати. Материнське серце відчувало біду на відстані. «Чоловік каже мені: «Не плач, матусю! Це просто лишень пташка!» Але серце стиснулось від шаленого болю. Я знала, відчувала, що все це не просто так», - перебирає у пам`яті свої найстрашніші спогади Галина Василівна.

З дня загибелі доньки минуло вже понад півтора року. Батьки так і не бачили тіла своєї Ксюши. Просто поставили пам`ятник поруч із дідусем на місцевому цвинтарі. Пізніше Ксенію нагородили Орденом «За мужність» посмертно. «Мені її так не вистачає! Вона була для нас ясним сонечком. Наша Ксюша ніколи не була сумна чи похмура, вона завжди сміялась, всіх запалювала своїм сміхом, своє радістю. Весь світ зник разом з нею», - плач жінки перериває нашу розмову. Потім вона трохи заспокоюється, гортає сімейні альбоми.

Із старих світлин на мене дивляться двоє усміхнених дітей – хлопчик і дівчинка. Вони обіймаються і міцно тримаються одне за одного. Щира посмішка на дівчачому обличчі на дитячих фото зовсім не змінилась на світлинах вже дорослої жінки. Мама Ксюши відправляє десятки фотографій, на яких гарні, щасливі люди зустрічають Новий рік, святкують дні народження, просто гуляють улюбленим містом. Квіти, кульки, затишний будинок із каміном… Все це було до війни… До полону… До смерті…

Яскраві сукні, парфуми, фотографії, тисячі фотографій і теплих спогадів: «Тут вона з дідусем на його 90-річчя. А ось наша Шпоня. А ось Спінозка. Вона також загинула. Ксюша просто обожнювала тварин. Коли вони поїхали, то привезли нам Шпоню, Спінозку і собаку Муху. Ось ми з ними і живемо».

Галина Василівна із чоловіком не їдуть із Маріуполя. Вони живуть у своєму рідному домі, який не вдалось зруйнувати градам. Чоловік потрохи ремонтує розбитий дах, жінка доглядає за подвір`ям. Тут минуло їхнє життя… Сюди із пологового вони принесли своїх дітей, у цьому садку їхня Ксюша зробила свої перші кроки, тут вона пішла до школи, у цьому місті вона загинула. Їм тут ближче до доньки, яка навіки залишилась на «Азовсталі», до сина і зятя, які знаходяться у російському полоні. Вони чекають. Чекають щодня, щохвилини, щосекунди. Чекають, що їхні хлопці одного дня повернуться. «І хоч частинка нашої сім`ї буде з нами!» - говорить мені на прощання Мама. І я вірю, так станеться.